Лев ТОЛСТОЙ

 

КАВКАЗЬКИЙ БРАНЕЦЬ

(Билиця)

 

Переклав із російської Іван Андрусяк

 

1.

 

Служив на Кавказі офіцером один пан. Звали його Жилін.

Прийшов одного разу йому лист із дому. Пише старенька мати: «Вік я вже звікувала, і хочеться перед смертю побачити улюбленого синочка. Приїдь зі мною попрощатися, поховай, а тоді з Богом їдь знову на службу. Я тобі й наречену надивилася: і розумна, і красива, і маєток є. Полюбиться тобі, може, й оженишся та назовсім залишишся».

Жилін і задумався: «А й справді: матуся вже в літах; хтозна, як довго їй жити судилося. Поїду; а якщо наречена вродлива, то й оженитися можна».

Пішов він до полковника, попросив відпустку, попрощався з товаришами, виставив своїм солдатам четверо відер горілки на прощання й зібрався в дорогу.

На Кавказі тоді була війна. По дорогах ні вдень, ні вночі не було проїзду. Щойно хто з росіян від'їде або відійде від фортеці, татари або вб'ють, або поведуть у гори. І було заведено, що двічі на тиждень із фортеці в фортецю ходили провідники солдати. Попереду й позаду йдуть солдати, а посередині їде народ.

Було це влітку. Зібралися на світанку обози за фортецею, вийшли провідники солдати й рушили по дорозі. Жилін їхав верхи, а віз із його речами йшов ув обозі.

Їхати було 25 верст. Обоз рухався повільно; то солдати зупиняться, то в обозі колесо в кого зіскочить, або кінь стане, і всі стоять – чекають.

Сонце вже й на захід повернуло, а обоз лише половину дороги пройшов. Пил, спека, сонце так і пражить, а сховатися ніде. Голий степ, ні деревця, ні кущика по дорозі.

Виїхав Жилін наперед, зупинився й чекає, поки підійде обоз. Чує, позаду на ріжку заграли, – знову стоять. Жилін і подумав: «А чи не поїхати самому, без солдатів? Коня маю доброго, якщо й наткнусь на татар – утечу. Чи не їхати?..»

Зупинився, роздумує. І під'їжджає до нього на коні інший офіцер, Костилін, із рушницею, та й каже:

– Їдьмо, Жилін, самі. Їсти дуже хочеться, та й спека. Сорочку на мені хоч викручуй. – А Костилін – чолов’яга важкий, товстий, весь червоний, а піт із його так і ллється. Подумав Жилін і каже:

– А рушниця заряджена?

– Заряджена.

– Ну, то їдьмо. Лише умова – не розлучатися.

І поїхали вони вперед по дорозі. Їдуть степом, розмовляють та позирають довкола. Навкруги далеко видно.

Проїхали степ, і дорога повела проміж двох гір ув ущелину, Жилін і каже:

– Треба виїхати на гору, роздивитися, бо тут, мабуть, як вискочать із-за гори, то й не побачиш.

А Костилін на це:

– Що тут роздивлятися? Їдьмо вперед.

Жилін не послухав його.

– Ні, – каже, – ти почекай унизу, а я лише гляну.

Та й пустив коня ліворуч, на гору. Кінь у Жиліна був мисливський (він за нього, ще за лоша в табуні, сто рублів заплатив, і сам відтак виїздив); мов на крилах, виніс його на кручу. Щойно виїхав, глядь – а просто перед ним, на десятину місця, стоять татари верхи, – чоловік тридцять. Він побачив, почав назад повертати; і татари його побачили, кинулися до нього, на ходу вихоплюють рушниці з чохлів. Припустив Жилін униз із усіх кінських ніг, кричить Костиліну:

– Виймай рушницю! – а сам думає до коня свого: «Друже, винеси, не перечепися, спіткнешся – пропав. Доберуся до рушниці, я їм не дамся».

А Костилін, замість того, щоб почекати, щойно побачив татар – так і погнав щодуху до фортеці. Батогом лупить коня то з одного боку, то з іншого. Тільки в пилюці й видно, як кінь хвостом вертить.

Бачить Жилін – кепські справи. Рушниця поїхала, з самою шаблею нічого не вдієш. Пустив він коня назад до солдатів – думав утекти. Аж тут йому напереріз шестеро мчать. У нього кінь добрий, а в них ще кращі, та й напереріз скачуть. Почав він притримувати повід, хотів назад повернути, але ж розігнався кінь, не втримати, просто на них летить. Бачить – наближається до нього з червоною бородою татарин на сірому коні. Пищить, зуби ощирив, рушниця напоготові.

«Ну, – думає Жилін, – знаю вас, чортів, якщо живого візьмуть, посадять у яму, будуть батогом пороти. Не дамся живим».

А Жилін хоч невеликого зросту, та відчайдух. Вихопив шаблю, пустив коня просто на червоного татарина, думає: «Або конем зімну, або порубаю шаблею».

На один кінський круп не доскочив Жилін, вистрілили по ньому ззаду із рушниць і вцілили в коня. Ударився кінь об землю з усього маху, – наліг Жиліну на ногу.

Хотів він піднятися, а вже на ньому два татари смердючі сидять, крутять йому руки назад. Рвонувся він, скинув із себе татар, – та ще зіскочили з коней троє на нього, почали бити прикладами по голові. Закаламутилося у нього в очах, і впав. Схопили його татари, зняли із сідел запасні попруги, закрутили йому руки за спину, зав'язали татарським вузлом, поволокли до сідла. Шапку з його збили, чоботи стягнули, все обнишпорили, гроші, годинник забрали, одежу всю порвали. Оглянувся Жилін на свого коня. Той, сердешний, як упав на бік, так і лежить, тільки ногами б'ється, – до землі не дістає; в голові діра, і з діри так і свище кров чорна, – на аршин навкруги пил червоний.

Один татарин підійшов до коня, почав сідло знімати. Кінь усе б'ється, – він вийняв кинджал і перерізав горлянку. Засвистіло з горла, смикнувся, і все.

Зняли татари сідло, збрую. Сів татарин із червоною бородою на коня, а інші підсадили Жиліна до нього на сідло; а щоб не впав, прив’язали його ременем за пояс до татарина й повезли в гори.

Сидить Жилін позаду татарина, хитається, тичеться обличчям у смердючу татарську спину. Тільки й бачить перед собою здоровенну татарську спину, та шию жилаву, та голена потилиця з-під шапки синіє. Голова в Жиліна розбита, кров запеклася над очами. І не можна йому ні сісти зручніше на коня, ні кров обтерти. Руки так закручені, що аж ключиці ломить.

Їхали вони довго з гори на гору, перейшли вбрід ріку, вибралися на дорогу й поїхали лощиною.

Хотів Жилін примічати дорогу, куди його везуть, – та очі замазані кров'ю, й ні поворухнутися не можна.

Почало сутеніти. Переїхали ще річку, піднялися по кам'яній горі, запахло димом, залаяли собаки.

Приїхали в аул[1]. Позлізали з коней татари, зібралися хлопчаки татарські, оточили Жиліна, верещать, радіють, заходилися камінням жбурляти в нього.

Татарин відігнав хлопчаків, зняв Жиліна з коня й гукнув робітника. Прийшов ногаєць вилицюватий, в самій сорочці. Сорочка подрана, всі груди голі. Наказав щось йому татарин. Приніс робітник колодку: два чурбани дубові, на залізні кільця насаджені, і в одному кільці пробойчик та замок.

Розв'язали Жиліну руки, надягли колодку й повели в сарай: штовхнули його туди й замкнули двері. Жилін упав на гній. Полежав, намацав у темряві, де м’якше, і там ліг.

 

2.

 

Майже всю цю ніч Жилін не спав. Ночі короткі були. Бачить – у щілинці вже світиться. Устав Жилін, розколупав щілинку, почав дивитися.

Видно йому зі щілинки дорогу – під гору йде, праворуч сакля татарська, двійко дерев поруч із нею. Собака чорний лежить на порозі, коза з козенятами ходить, хвостиками посмикують. Бачить – із-під гори йде татарка молоденька, в сорочці барвистій навипуск, у штанях і чоботах, голова каптаном покрита, а на голові великий бляшаний глечик із водою. Іде, спина в неї тремтить, вигинається, а за руку татарча веде голене, в самій сорочці. Пройшла татарка з водою в саклю, вийшов татарин із червоною бородою, в шовковому бешметі, на ремені кинджал срібний, у черевиках на босу ногу. На голові шапка висока, бараняча, чорна, назад заломлена. Вийшов, потягується, червону бороду погладжує. Постояв, наказав щось робітникові й пішов кудись.

Проїхали потім на конях двоє хлопців до водопою. У коней храп мокрий. Вибігли ще хлопчаки поголені, в самих сорочках, без штанів, зібралися купкою, підійшли до сараю, взяли лозину й тицяють у щілинку. Жилін як ухне на них: заверещали хлопці, пустилися навтьоки, тільки коліна голі блищать.

А Жиліну пити хочеться, в горлі пересохло; думає – хай би прийшли провідати. Чує – відмикають сарай. Прийшов червоний татарин, а з ним інший, нижчого зросту, чорнявенький. Очі чорні, світлі, рум'яний, борідка маленька, підстрижена; обличчя веселе, постійно сміється. Одягнений ще краще: бешмет шовковий синій, галуником обшитий. Кинджал на поясі великий, срібний; черевички червоні, сап’янові, теж сріблом обшиті. А на тонких черевичках інші товсті черевики. Шапка висока, з білого баранця.

Червоний татарин увійшов, промовив щось, ніби вилаявся, і став; зіперся об одвірок, кинджалом посмикує, як вовк спідлоба зиркає на Жиліна. А чорнуватий, – прудкий, жвавий, так весь на пружинах і ходить, – підійшов просто до Жиліна, присів навпочіпки, вискалюється, потріпав його по плечу, щось почав швидко по-своєму лопотіти, очами підморгує, язиком клацає, все примовляє: «корошоурус! корошоурус!».

Нічого не зрозумів Жилін і каже: «Пити, води дайте!»

Чорний сміється. «Корош урус», – усе по-своєму лопоче.

Жилін губами й руками показав, щоби пити йому дали.

Чорний зрозумів, засміявся, визирнув у двері, погукав когось: «Діно!».

Прибігла дівчинка – тоненька, худенька, років тринадцяти й з обличчя на чорного схожа. Видно, що дочка. Теж – очі чорні, світлі й з лиця гарна. Одягнена в довгу сорочку, синю, з широкими рукавами й без пояса. На полах, на грудях і на рукавах оторочено червоним. На ногах штани й черевички, а на черевичках інші – з високими підборами; на шиї намисто, все з російських піврублів. Голова непокрита, коса чорна, і в косі стрічка, а до стрічки причеплені бляхи і рубль срібний.

Велів їй щось батько. Побігла й вернулася відтак, принесла глечика бляшаного. Подала воду, сама присіла навпочіпки, вся зігнулася так, що плечі нижче колін опустилися. Сидить, очі витріщила, дивиться на Жиліна, як він п'є, мов на звіра якого.

Подав їй Жилін назад глечика. А вона як стрибоне геть, мов козуля дика. Навіть батько засміявся. Послав її ще кудись. Вона взяла глечика, побігла, принесла прісного хліба на круглій дощечці й знову присіла, зігнулася, очей не зводить – дивиться.

Пішли татари, знову замкнули двері.

Трохи згодом приходить до Жиліна ногаєць і каже:

– Айда, хазяїн, айда!

Теж не знає по-російському. Тільки зрозумів Жилін, що велить іти кудись.

Пішов Жилін із колодкою, кульгає, ступити не можна, так і відвертає ногу вбік. Вийшов Жилін за ногайцем. Бачить – село татарське, будинків десяток, і церква їхня, з башточкою. Біля одного будинку стоять три коні в сідлах. Хлопчаки тримають повіддя. Вискочив із цього будинку чорнуватий татарин, замахав рукою, щоб до нього йшов Жилін. Сам сміється, все мовить щось по-своєму, і пішов у двері. Прийшов Жилін у дім. Світлиця гарна, стіни глиною гладко вимазані. До передньої стіни строкаті пуховики прибиті, з боків висять дорогі килими; на килимах рушниці, пістолети, шаблі – усе в сріблі. Біля однієї стіни маленька грубка врівень із підлогою. Підлога земляна, чиста, мов тік, і весь передній куток вистелений повстю; на повсті килими, а на килимах пухові подушки. І на килимах у самих черевиках сидять татари: чорний, червоний і троє гостей. За спинами у всіх пухові подушки підкладені, а перед ними на круглій дощечці просяні млинці й коров'яче масло розтоплене в чашці, й пиво татарське – буза – в глечику. Їдять руками, і руки всі в маслі.

Підхопився чорний, велів посадити Жиліна збоку, не на килим, а на голу долівку, заліз знову на килим, пригощає гостей млинцями й бузою. Посадив робітник Жиліна на місце, сам зняв верхні черевики, поставив біля дверей рядочком, де й інші черевики стояли, і сів на повсть ближче до хазяїв; дивиться, як вони їдять, слину втирає.

Поїли татари млинців, прийшла татарка в сорочці – такій же, як і дівча, і в штанях; голова хусткою покрита. Прибрала масло, млинці, подала гарну балію й глечик із вузьким носиком. Почали татари мити руки, потім склали руки, сіли на коліна, подмухали в усі боки й молитви прочитали. Поговорили по-своєму. Потім один із гостей-татар повернувся до Жиліна, заговорив російською.

– Тебе, – каже, – взяв Кази-Мугамед, – показує на червоного татарина, – і віддав тебе Абдул-Мурату, – показує на чорнуватого. – Абдул-Мурат тепер твій хазяїн. – Жилін мовчить.

Заговорив Абдул-Мурат, і все показує на Жиліна, і сміється, і примовляє: «солдат урус, корошо урус».

Перекладач каже: «Він тобі велить додому листа писати, щоб за тебе викуп прислали. Як надішлють гроші, він тебе відпустить».

Жилін подумав і каже: «А чи багато він хоче викупу?»

Поговорили татари, перекладач і мовить:

– Три тисячі монет.

– Ні, – відповідає Жилін, – я стільки заплатити не можу.

Підхопився Абдул, почав руками махати, щось говорити Жиліну, – все думає, що він зрозуміє. Відтак перекладач мовить: «Скільки ж ти даси?»

Жилін подумав і каже: «П'ятсот рублів».

Тут татари заговорили голосно всі разом. Почав Абдул кричати на червоного, залопотів так, що аж слина з рота бризкає. А червоний тільки мружиться та язиком поклацує.

Замовкли вони; перекладач і каже:

– Хазяїнові мало п'ятсот рублів викупу. Він сам за тебе двісті рублів заплатив. Йому Кази-Мугамед був винен. Він тебе за борг узяв. Три тисячі рублів, за менше не можна відпустити. А не напишеш, у яму посадять, бити будуть батогом.

«Ох, – думає Жилін, – з ними як боятися, то гірше». Схопився на ноги й мовить:

– А ти йому, собаці, скажи, що якщо він мене лякати хоче, то ні копійки ж не дам, та й писати не буду. Не боявся, та й не буду боятися вас, собак!

Переказав перекладач, знову заговорили всі разом.

Довго лопотіли, підхопився чорний, підійшов до Жиліна.

– Урус, – каже, – джиґіт, джиґіт урус!

Джиґіт, по-їхньому, означає «молодець». І сам сміється; сказав щось перекладачеві, а перекладач мовить:

– Тисячу рублів дай.

Жилін став на своєму: «Більше п'ятисот рублів не дам. А вб'єте, – нічого не візьмете».

Поговорили татари, послали кудись робітника, а самі то на Жиліна, то на двері поглядають. Прийшов робітник, і йде за ним якийсь чолов’яга – товстий, босоногий і обдертий; на нозі теж колодка.

Так і зойкнув Жилін – упізнав Костиліна. І його піймали. Посадили їх поруч; почали вони розмовляти один з одним, а татари мовчать, дивляться. Розповів Жилін, як із ним було; Костилін розповів, що кінь під ним став і рушниця дала осічку, й що цей же Абдул нагнав його і взяв.

Підхопився Абдул, показує на Костиліна, щось говорить.

Витлумачив перекладач, що вони тепер обоє одному хазяїну належать, і хто першим викуп дасть, того першого й відпустять.

– Ось, – каже Жиліну, – ти все перечиш, а товариш твій сумирний; він написав листа додому, п'ять тисяч монет пришлють. Ото його й годуватимуть добре, і кривдити не будуть.

Жилін і мовить:

– Товариш як хоче; він, може, багатий, а я не багатий. Я, – каже, – як сказав, так і буде. Хочете вбивайте, – користі вам не буде, а більше п'ятисот рублів не напишу.

Помовчали. Раптом як підхопиться Абдул, дістав скриньку, вийняв перо, паперу шмат і чорнило, сунув Жиліну, плеснув по плечу, показує: «пиши». Погодився на 500 рублів.

– Зачекай-но, – мовить Жилін перекладачеві, – скажи ти йому, щоб він нас годував добре, одягав-узував, як слід, щоб тримав разом, – нам веселіше буде, і щоб колодку зняв. – Сам дивиться на хазяїна й сміється. Сміється й хазяїн. Вислухав і каже:

– Одежу найкращу дам: і черкеску, і чоботи, хоч женися. Годувати буду, як князів. Коли хочуть жити разом – хай живуть у сараї. А колодку не можна зняти – втечуть. На ніч лише знімати буду. – Підскочив, тріпає по плечу. – Твоя хорош, моя хорош!

Написав Жилін листа, а на листі не так написав, щоб не дійшло. Сам думає: «Я втечу».

Відвели Жиліна з Костиліним у сарай, принесли їм туди кукурудзяної соломи, води в глечику, хліба, дві старі черкески й пошарпані солдатські чоботи. Видно, з убитих солдатів стягли. На ніч зняли з них колодки й замкнули в сараї.

 

3.

 

Жили так Жилін із товаришем цілий місяць. Хазяїн усе сміється. – Твоя, Іван, хорош, – моя, Абдул, хорош. – А годував погано, – тільки й давав, що прісний хліб із просяного борошна, коржами печений, а то й просто непропечене тісто.

Костилін ще раз написав додому, все чекав грошей і нудьгував. Цілими днями сидить у сараї й лічить дні, коли лист прийде, або спить. А Жилін знав, що його лист не дійде, а іншого не писав.

«Де, – думає собі, – матері стільки грошей узяти, щоб за мене заплатити. І так вона більше з того жила, що я посилав. Їй п'ятсот рублів зібрати – ще ж геть розоритися. Бог дасть – і сам виберуся».

Та й усе виглядає, випитує, як йому втекти. Ходить по аулу, насвистує; або сидить і що-небудь майструє, або з глини ляльок ліпить, або плете плетінки з пруття. Жилін на всяке рукоділля майстер був.

Зліпив він якось ляльку – з носом, із руками, з ногами, в татарській сорочці, та й поставив на дах.

Пішли татарки по воду. Хазяйська дочка Дінка побачила ляльку, покликала татарок. Зняли глечики, дивляться, сміються. Жилін узяв ляльку, подає їм. Вони сміються, а не сміють узяти. Залишив він ляльку, пішов у сарай і дивиться, що буде?

Підбігла Діна, зогледілася, схопила ляльку й утекла.

Уранці дивиться – на світанку Діна вийшла на поріг із лялькою. В червоні клапті тканини вгорнула її й гойдає, мов дитину, та по-своєму щось примовляє до неї. Вийшла баба, налаяла її, вихопила ляльку, розбила та й послала кудись Діну до роботи.

Зробив Жилін іншу ляльку, ще кращу, – віддав Діні. Принесла відтак Діна глечик, поклала, сіла й дивиться на нього, сама сміється, показує на глечика.

«Чого вона тішиться?» – думає Жилін. Узяв глечик, почав пити. Думав, вода, а там молоко. Випив він молоко, «хорошо», – каже. Як тут зрадіє Діна!

– Хорошо, Іван, хорошо! – і підхопилася, заплескала в долоні, вихопила глечика й утекла.

І відтоді почала вона йому щодня крадькома молока носити. А ще роблять татари з козячого молока сирні коржі й сушать їх на дахах, – то вона ці коржі йому теж крадьки приносила. А ще якось різав хазяїн барана, – то вона йому шматок баранини принесла в рукаві. Кине й утече.

Була одного разу сильна гроза, дощ цілу годину як із відра лив. І скаламутилися всі річки; де брід був, там на три аршини вода піднялася, каміння перевертає. Усюди струмки течуть, гул стоїть у горах. А як пройшла гроза, скрізь по селу струмки біжать. Жилін випросив у хазяїна ножика, вирізав валик, дощечки, колесо оперив, а до колеса обабіч ляльок прилаштував.

Принесли йому дівчатка клаптиків тканини, – одяг він ляльок: одна – чоловік, інша – жінка; висушив їх, поставив колесо на струмок. Колесо крутиться, а лялечки підстрибують.

Зібралося все село: хлопчаки, дівчатка, жінки; і татари прийшли, язиками клацають:

– Ай, урус! ай, Іван!

Був у Абдула російський годинник, зламаний. Покликав він Жиліна, показує, язиком клацає. Жилін каже:

– Давай, полагоджу.

Узяв, розібрав ножичком, розклав; знову зібрав, віддав. Іде годинник.

Зрадів хазяїн, приніс йому бешмет свій старий, весь у лахмітті, подарував. Що було робити, взяв, – і те годиться вкритися вночі.

Відтоді пішла про Жиліна слава, що він майстер. Почали до нього з далеких сіл приїжджати: хто замок на рушницю або пістолет полагодити принесе, хто годинника. Привіз йому хазяїн снасть; і щипчики, й буравчики, і підпилочку.

Занедужав якось татарин, прийшли до Жиліна: «Ходи, полікуй». Жилін нічого не знає, як лікувати. Оглянув, думає: «Либонь, видужає сам». Пішов у сарай, узяв води, піску, перемішав. При татарах нашептав на воду, дав випити. Видужав на його щастя татарин.

Почав Жилін трошки розуміти по-їхньому. І декотрі татари звикли до нього, – коли треба, кличуть: «Іван, Іван!» – а декотрі, мов на звіра, косяться.

Червоний татарин не любив Жиліна. Як побачить, насупиться й відвернеться або вилає. Був ще в них дідок. Мешкав він не в аулі, а приходив із-під гори. Бачив його Жилін лише тоді, коли він у мечеть приходив Богові молитися. Він був низенького зросту, на шапці в нього білий рушник обмотаний, борідка й вуса підстрижені, – білі, як пух; а обличчя зморщене й червоне, як цегла. Ніс гачком, наче в яструба, а очі сірі, злі й зубів немає – лише два ікла. Іде, бувало, в своїй чалмі, милицею підпирається і як вовк озирається. Побачить Жиліна – то захропе й відвернеться.

Пішов раз Жилін під гору – подивитися, де живе той дідок. Зійшов по доріжці, бачить садок, огорожа кам'яна; потойбіч огорожі – черешні, шептали й хатинка з пласким дахом. Підійшов він ближче; бачить – вулики стоять, плетені з соломи, і бджоли літають, гудуть. І дідок стоїть на колінцях, клопочеться коло вулика. Піднявся Жилін вище й загримів колодкою. Дідок оглянувся – як пискне; вихопив із-за пояса пістолет, у Жиліна пальнув. Ледь устиг він за камінь сховатися.

Прийшов дідок до хазяїна скаржитися. Покликав хазяїн Жиліна, сам сміється й запитує:

– Навіщо ти до дідка ходив?

– Я, – каже, – нічого йому злого не зробив. Я хотів подивитись, як він живе.

Передав хазяїн. А дідок сердиться, сичить, щось лопоче, ікла свої виставив, махає руками на Жиліна.

Жилін не зрозумів усього; але збагнув, що старий велить хазяїнові вбити росіян, а не тримати їх в аулі. Пішов дідок.

Почав Жилін розпитувати хазяїна: що це за старий? Хазяїн і каже:

– Це велика людина! Він перший джиґіт був, багато росіян побив, багатий був. У нього було три дружини й вісім синів. Усі жили в одному селі. Прийшли росіяни, розорили село й сім синів убили. Один син залишився й до росіянин перекинувся. Дідок поїхав і сам ніби перекинувся до росіян. Пожив у них три місяці, знайшов там свого сина, сам убив його й утік. Відтоді він покинув воювати, пішов у Мекку – Богові молитися. Через це в нього чалма. Хто в Мецці був, той називається хаджі й чалму вдягає. Не любить він вас. Він велить тебе вбити; але мені не можна вбити, – я за тебе гроші заплатив; та я тебе, Іване, полюбив; я тебе не те що вбити, я б тебе й відпускати не став, якби слово не дав. – Сміється, сам примовляє по-російському: «твоя, Іван, хорош, моя, Абдул, хорош!»

 

4.

 

Місяць прожив так Жилін. Удень ходить по аулу або майструє, а як ніч прийде і все стихне в аулі, він у себе в сараї копає. Важко було копати, багато каміння, та він підпилком камені тер, і прокопав під стіною таку діру, що вже вилізти міг. «Тільки б, – думає, – мені місця гарненько розвідати, в який бік іти. Але ж не каже ніхто з татар».

От він вибрав час, коли хазяїн кудись поїхав; пішов після обіду за аул на гору, – хотів звідти роздивитися. А коли хазяїн їхав, він наказав малому за Жиліним ходити, очей з нього не спускати. Біжить малий за Жиліним, кричить:

– Не ходи! Батько не велів. Зараз людей покличу!

Почав його Жилін умовляти.

– Я, – каже, – далеко не піду, тільки на ту гору піднімуся: мені траву потрібно знайти – ваш народ лікувати. Ходімо зі мною; я з колодкою не втечу. А тобі завтра лук зроблю й стріли.

Умовив малого, пішли. Дивитися на гору – недалеко, а з колодкою важко; йшов, ішов, насилу піднявся. Сів Жилін, почав довкола роззиратися. На півдні, за горою, лощина, табун ходить, інший аул у низині видно. За аулом знову гора – ще крутіша, а за тією горою ще гора. Проміж гір ліс синіє, а там іще гори – все вище й вище піднімаються. А найвище – білі, як цукор, гори стоять під снігом. І одна снігова гора шапкою вивищується. На схід і на захід – скрізь такі ж гори; подекуди аули димляться в ущелинах. «Ну, – думає, – це все їхні краї». Почав дивитися в російський бік: під ногами річка, свій аул, садки навколо. На річці наче маленькі ляльки, – видно, жінки сидять, прання полощуть. За аулом, нижче, гора, і після неї ще дві гори, по них ліс; а проміж двох гір синіє рівнина, а на рівнині, далеко, ніби дим стелиться. Почав Жилін згадувати, коли він у фортечному будинку жив, де сонце сходило й де заходило. Бачить: так і є, в цій долині має бути наша фортеця. Туди, проміж цих двох гір, і тікати треба.

Почало сонечко закочуватися. Стали снігові гори з білих – червоними; у чорних горах потемніло; з лощин пара піднялася, і сама та долина, де наша фортеця повинна бути, наче вогнем запалала від заходу сонця. Здивувався Жилін – стримить щось у долині, наче дим із димаря валує. Так і думається йому, що це і є російська фортеця.

Уже пізно стало. Чутно – мулла прокричав. Череду женуть – корови ревуть. Малий усе кличе: «Ходімо», а Жиліну йти не хочеться.

Повернулися вони додому. «Ну, – думає Жилін, – тепер місця знаю; треба тікати». Хотів він тікати в ту ж ніч. Ночі були темні – щербатий місяць. На біду, ввечері повернулися татари. Бувало, приїжджають вони – женуть із собою худобу, й веселі такі. А цього разу нічого не пригнали, а привезли на сідлі свого вбитого татарина, брата рудого. Приїхали сердиті, зібралися всі ховати. Вийшов і Жилін подивитися. Загорнули мерця в полотно, без труни, винесли під чинари за село, поклали на траву. Прийшов мулла, зібралися старі, рушниками пов'язали шапки, роззулися, сіли рядком на п'яти перед мерцем.

Попереду мулла, позаду троє старих у чалмах, рядком, а позаду них ще татари. Сіли, потупилися й мовчать. Довго мовчали. Підняв голову мулла й каже:

– Алла! (себто, Бог) – Сказав це одне слово, і знову потупилися й довго мовчали; сидять, не ворушаться. Знову підняв голову мулла:

– Алла! – і всі проговорили: «Алла» – і знову замовкли. Мрець лежить на траві непорушно, і вони сидять як мертві. Не ворухнеться жоден. Тільки чутно, як на чинарі листочки від вітерцю повертаються. Потім прочитав мулла молитву, всі встали, підняли мертвого на руки, понесли. Принесли до ями. Яма вирита не проста, а підкопана під землю, як підвал. Узяли мерця під пахви й під литки, перегнули, спустили легесенько, підсунули сидьма під землю, склали йому руки на животі.

Приніс ногаєць зеленого очерету, заклали очеретом яму, швидко засипали землею, зарівняли, а в головах мерцеві камінь стійма поставили. Утоптали землю, сіли знову рядком перед могилою. Довго мовчали.

– Алла! Алла! Алла! – Зітхнули й попідводилися.

Роздав рудий грошей старим, потім устав, узяв батіг, ударив себе тричі по лобі й пішов додому.

Уранці бачить Жилін – веде червоний кобилу за село, а за ним троє татар ідуть. Вийшли за село, зняв рудий бешмет, засукав рукави, – ручища здоровенні, – вийняв кинджал, поточив на бруску. Задерли татари кобилі голову догори, підійшов рудий, перерізав горлянку, повалив кобилу й почав білувати – кулачищами шкіру підпорює. Прийшли жінки, дівчата, заходилися мити кишки й нутро. Розрубили потім кобилу, занесли в хижу. І все село зійшлося до рудого поминати небіжчика.

Три дні їли кобилу, бузу пили, небіжчика поминали. Всі татари вдома були. На четвертий день, бачить Жилін, в обід кудись збираються. Привели коней, зібралися й поїхали з десяток людей, і червоний поїхав: лише Абдул удома залишився. Місяць щойно народився, ночі ще темні були.

«Ну, – думає Жилін, – сьогодні тікати треба», – і каже Костиліну. А Костилін забоявся.

– Та як же тікати? Ми й дороги не знаємо.

– Я знаю дорогу.

– Та й не дійдемо за ніч.

– А не дійдемо – в лісі переночуємо. Я ось коржів набрав. Чого ж ти будеш тут сидіти? Добре, якщо пришлють грошей, – а якщо не зберуть? А татари тепер злі – через те, що росіяни їхнього вбили. Кажуть – нас убити хочуть.

Подумав, подумав Костилін.

– Ну, гаразд.

 

5.

 

Поліз Жилін у діру, розкопав ширше, щоб і Костилін міг пролізти, й сидять вони – чекають, щоб затихло в аулі.

Щойно притих люд в аулі, Жилін поліз під стіну, вибрався. Шепоче Костиліну: «Лізь». Поліз і Костылин, та зачепив камінь ногою, загримів. А в хазяїна сторож був – строкатий пес, і злий-презлий; звали його Уляшин. Жилін уже наперед підгодовував його. Почув Уляшин, – залаяв і кинувся, а за ним інші собаки. Жилін ледь присвиснув, кинув шматок коржа, Уляшин упізнав, замахав хвостом і перестав лаяти.

Хазяїн почув, загайкав із саклі: «Гайть! Гайть! Уляшин!»

А Жилін за вухами почухує Уляшина. Мовчить пес, треться йому об ноги, хвостом махає.

Посиділи вони за рогом. Затихло все; тільки чутно, як вівця форкає в закутку та внизу вода між каміння шумить. Темно; зірки високо стоять на небі; над горою молодик зачервонівся, догори ріжки обернув. У лощинах туман, як молоко, біліє.

Піднявся Жилін, каже товаришеві: «Ну, брате, гайда!»

Рушили; щойно відійшли, чують – заспівав мулла на даху: «Алла! Бесмілла! Ільрахман!» Отже – люд піде в мечеть. Сіли знову, причаївшись під стіною. Довго сиділи, чекали, поки люди пройдуть. Знову затихло.

– Ну, з Богом! – Перехрестилися, пішли. Пройшли через двір під кручу до річки, перейшли річку, пішли лощиною. Туман густий, у долині стоїть, а над головою зірки виднісінько. Жилін по зірках примічає, в який бік іти. У тумані свіжо, йти легко, лише чоботи незручні – стопталися. Жилін зняв свої, покинув, пішов босоніж. Перестрибує з камінця на камінець та на зірки поглядає. Почав Костилін відставати.

– Повільніше, – каже, – йди: чоботи кляті, ноги стерли.

– А ти зніми, легше буде.

Пішов Костилін босоніж – ще гірше: порізав ноги об каміння і все відстає. Жилін йому каже:

– Ноги обдереш – заживуть, а наздоженуть – уб'ють – гірше.

Костилін нічого не відповідає, йде, крекче. Ішли вони низом довго. Чують – праворуч собаки залаяли. Жилін зупинився, оглядівся, поліз на гору, руками обмацав.

– Ох, – каже, – помилилися ми, – вправо звернули. Тут чужий аул, я його з гори бачив; назад треба й ліворуч, на гору. Тут ліс повинен бути.

А Костилін на це:

– Зачекай хоч трішки, дай передихнути, – у мене всі ноги в крові.

– Е, брате, заживуть; ти легше стрибай. Ось так!

І побіг Жилін назад, уліво, у гору, в ліс. Костилін усе відстає й охає. Жилін шикне на нього, а сам іде і йде.

Піднялися на гору. Так і є – ліс. Увійшли в ліс, – у колючках геть одежу подерли. Натрапили на доріжку в лісі. Йдуть.

– Стій! – Затупотіло копитами по дорозі. Зупинилися, слухають. Потупало, як кінь, і зупинилося.

Рушили вони – знову затупотіло. Вони зупиняться – і воно зупиниться. Підповз Жилін, дивиться на світло – стоїть щось. Кінь не кінь, і на коні щось дивовижне, на людину не схоже. Фиркнуло – чує. «Що за чудо!» Свиснув Жилін потихеньку, – як шаркне з дороги в ліс, і затріщало по лісу, наче буря летить, суччя ламає.

Костилін так і впав зі страху. А Жилін сміється, каже:

– Це олень. Чуєш – як рогами ліс ломить? Ми його боїмося, а він нас боїться.

Пішли далі. Вже волосожари спускатися почали, до ранку недалеко. А чи туди йдуть, чи ні, – не знають. Думається Жиліну, що саме по цій дорозі його везли й що до своїх – верст іще з десять буде; а прикмети певної нема, та й ніч – не розбереш. Вийшли на галявинку. Костилін сів і каже:

– Як хочеш, а я не дійду, – в мене ноги не йдуть.

Почав його Жилін умовляти.

– Ні, – каже, – не дійду, не можу.

Розсердився Жилін, плюнув, вилаяв його.

– Тоді я сам піду, – прощай!

Костилін підхопився, пішов. Пройшли вони версти зо чотири. Туман у лісі ще густіший сів, нічого не видно перед собою, і зірки вже ледь помітні.

Раптом чують – попереду тупотить кінь. Чутно – підковами за каміння чіпляється. Ліг Жилін на черево, землю слухає.

– Так і є, – сюди, до нас вершник їде.

Утекли вони з дороги, сіли в кущах і чекають. Жилін підповз до дороги, дивиться – верховий татарин їде, корову жене, сам собі під носа муркоче щось. Проїхав татарин. Жилін повернувся до Костиліна.

– Ну, відвернув Бог, – уставай, ходімо.

Уставав Костилін, та й упав.

– Не можу, – їй-богу, не можу; сил нема.

Чоловік важкий, пухкий, запотів; а як обволокло його в лісі холодним туманом, та ще й ноги обдерті, – він і розм’як. Заходився його Жилін силою піднімати. Як закричить Костилін:

– Ой, боляче!

Жилін так і обмер.

– Чого кричиш? Адже татарин близько – почує. – А сам думає: «Він і справді ослаб; що мені з ним робити? Кинути товариша не годиться».

– Ну, – каже, – вставай, сідай на плечі, понесу, якщо йти не можеш.

Підсадив на себе Костиліна, підхопив руками під стегна, вийшов на дорогу, поволік.

– Тільки, – каже, – не тисни ти мене руками за горлянку, ради Христа. За плечі тримайся.

Важко Жиліну – ноги теж у крові, та й утомився. Нагнеться, підправить, підкине, щоб вище сидів на ньому Костилін, волочить його по дорозі.

Видно, зачув татарин, як Костилін кричав. Чує Жилін – їде хтось позаду, кличе по-своєму. Кинувся Жилін у кущі. Татарин вихопив рушницю, пальнув, – не вцілив, заверещав по-своєму й поскакав геть по дорозі.

– Ну, – каже Жилін, – пропали, брате! Він, собака, зараз збере татар за нами в погоню. Якщо не подужаємо версти зо три, – пропали. – А сам думає на Костиліна: «І чорт мене смикнув цю колоду з собою взяти. Сам я б давно втік».

Костилін на це:

– Іди сам, нащо тобі через мене пропадати.

– Ні, не піду, не годиться товариша кидати.

Підхопив знову на плечі, поволік. Пройшов він так зо версту. Ліс і ліс, не видно виходу. А туман уже розсіюється, і начебто хмаринки заходити почали, не видно більше зірок. Утомився Жилін.

Аж тут біля дороги джерельце, каменем вимощене. Зупинився, зсадив Костиліна.

– Дай, – каже, – відпочину, води поп'ю. Коржів поїмо. Мабуть, уже недалеко.

Тільки приліг він пити, чує – затупотіло позаду. Знову кинулися праворуч, у кущі, під кручу, й залягли.

Чують голоси татарські; зупинилися татари на тому ж місці, де вони з дороги звернули. Поговорили, потім заулюлюкали, наче собак травлять. Чують – тріщить щось у кущах, просто до них чийсь чужий пес суне. Зупинився, залаяв.

Лізуть і татари – теж чужі; схопили їх, пов’язали, посадили на коней, повезли.

Проїхали версти зо три, – зустрічає їх Абдул, хазяїн, із двома татарами. Поговорив щось із татарами, пересадили на своїх коней, повезли назад в аул.

Абдул уже не сміється й ні слова не говорить із ними.

Привезли на світанку в аул, посадили на вулиці. Збіглися дітлахи. Камінням, батогами б'ють їх, верещать.

Стали татари кружка, і дідок із-під гори прийшов. Почали говорити. Чує Жилін, що мовлять про них, що з ними робити. Одні кажуть: варто їх далі в гори послати, а дідок править: «треба вбити». Абдул сперечається, каже: «я за них гроші віддав, я за них викуп візьму». А дідок на це: «нічого вони не заплатять, тільки лиха нароблять. І гріх росіян годувати. Убити – і все тут».

Розійшлися. Підійшов хазяїн до Жиліна, заговорив до нього:

– Якщо, – каже, – мені не пришлють за вас викупу, я через два тижні вас засічу. А якщо знову затієш утечу, – я тебе як собаку вб'ю. Пиши листа, гарненько пиши!

Принесли їм паперу, написали вони листа. Набили на них колодки, відвели за мечеть. Там яма була аршинів зо п'яти завглибшки, і спустили їх у цю яму.

 

6.

 

Геть зле їм стало. Колодки не знімали й не випускали на вільний світ. Кидали їм туди непропечене тісто, як собакам, та в глечику воду спускали. Сморід у ямі, духота, вогкість. Костилін геть розхворівся, розпух, і ломота у всьому тілі; весь час або стогне, або спить. І Жилін зажурився, бачить – кепські справи. І не знає, як вибратися.

Почав він було підкопуватися, та землю нікуди кидати; побачив хазяїн, пригрозив убити.

Сидить він якось у ямі навпочіпках, думає про вільне життя, і нудно йому. Раптом просто йому на коліна корж упав, тоді ще один, і черешні посипалися. Підняв очі, а там Діна. Подивилася на нього, посміялася й утекла. Жилін і думає: «Чи не допоможе Діна?»

Розчистив він у ямі місце, наколупав глини й заходився ліпити ляльок. Наробив людей, коней, собак, думає: «Як прийде Діна, кину їй».

Ось лише наступного дня немає Діни. А чує Жилін – затупотіли коні, проїхав хтось, і зібралися татари в мечеті, сперечаються, кричать, усе росіян згадують. І чує голос дідка. Не все розібрав він, та здогадується, що росіяни близько підійшли, і бояться татари, щоби в аул не зайшли, і не знають, що з полоненими робити.

Поговорили й пішли. Раптом чує – шурхнуло щось угорі. Бачить: Діна присіла навпочіпки, коліна вище голови стирчать, звісилася, намиста висять, бовтаються над ямою. Оченята так і блищать, мов зірочки; вийняла з рукава два сирні коржі, кинула йому. Жилін узяв і каже:

– Чому довго не приходила? Я тобі іграшок наробив. На ось! – Почав їй шпурляти по одній. А вона головою хитає, не дивиться.

– Не треба, – каже. Помовчала, посиділа й мовить: – Іване! тебе вбити хочуть. – Сама собі рукою на шию показує.

– Хто вбити хоче?

– Батько, йому старі велять. А мені тебе шкода.

Жилін і каже:

– Якщо тобі мене шкода, ти мені довгий ціпок принеси.

Вона головою хитає – мовляв, «не можна». Він склав руки, благає її:

– Діно, будь ласка! Діночко, принеси!

– Не можна, – каже, – побачать, усі вдома, – і пішла.

От сидить увечері Жилін і думає: «що буде?» Усе поглядає вгору. Зірки видно, а місяць ще не сходив. Мулла прокричав, затихло все. Почав уже Жилін дрімати, гадає: «побоїться дівча».

Раптом на голову йому глина посипалася; глянув догори – довгий ціпок у протилежний край ями тичеться. Потицявся, опускатися почав, повзе в яму. Зрадів Жилін, схопив рукою, спустив – здоровенний ціпок. Він ще колись його на хазяйському даху бачив.

Подивився вгору, – зірки високо на небі блищать; і над ямою, мов у кішки, Дінині очі в темряві світяться. Нахилилася вона над ямою й шепотить: «Іване, Іване!» – а сама руками біля обличчя все махає – тихіше, мовляв.

– Що? – питає Жилін.

– Поїхали всі, лише двоє вдома.

Жилін і каже:

– Ну, Костилін, тікаймо, спробуймо востаннє; я тебе підсаджу.

Костилін і слухати не хоче.

– Ні, – відповідає, – вже мені, видно, звідси не вийти. Куди я піду, коли й повернутися незмога?

– Ну, то прощай, хай тобі щастить. – Поцілувався з Костиліним.

Ухопився за ціпка, велів Діні тримати, поліз. Разів зо два він обривався, – колодка заважала. Підтримав його Костилін, – сяк-так вибрався нагору. Діна тягне його щосили рученятами за сорочку, сміється.

Узяв Жилін ціпка й каже:

– Віднеси на місце, Діно, бо знайдуть – і приб'ють тебе.

Потягла вона ціпка, а Жилін під гору пішов. Дістався вниз, узяв гострий камінь, заходився замок із колодки вивертати. А замок міцний – ніяк не зіб'є, та й незручно. Чує – біжить хтось із гори, підстрибує легенько. Думає: «певно, знову Діна». Прибігла Діна, взяла камінь і каже:

– Дай я.

Стала на коліна, почала вивертати. Але ж рученята тонкі, мов прутики, –сили бракне. Кинула камінь, заплакала. Узявся знову Жилін за замок, а Діна присіла поруч навпочіпки, за плече його тримає. Оглянувся Жилін, бачить – ліворуч за горою червона заграва, місяць устає. «Ну, – думає, – доки місяць сходить, треба лощину пройти, до лісу дістатися». Піднявся, кинув камінь. Хоч у колодці – а треба йти.

– Прощай, – каже, – Діночко. Все життя тебе пам'ятати буду.

Ухопилася за нього Діна: нишпорить по ньому руками, шукає – куди б коржа йому засунути. Взяв він коржа.

– Спасибі, – каже, – розумниця. Хто тобі без мене ляльок робити буде? – І погладив її по голові.

Як заплаче Діна, закрилася руками, побігла на гору, мов кізуля. Тільки в темряві чутно – мониста в косі по спині побрязкують.

Перехрестився Жилін, підхопив рукою замок на колодці, щоб не бряжчав, пішов по дорозі, – ногу волочить, а сам усе на заграву поглядає, де місяць устає. Дорогу він упізнав. Прямо йти верст із вісім. Тільки б до лісу дійти, перш ніж місяць зовсім вийде. Перейшов він річку, – побілів уже світ за горою. Пішов лощиною, і все поглядає: не видно ще місяця. Уже заграва посвітліла й з одного боку лощини все світліше, світліше стає. Повзе під гору тінь, до нього наближається.

Іде Жилін, тіні тримається. Він поспішає, а місяць ще скоріше вибирається; уже й праворуч засвітилися верхівки. Почав підходити до лісу, вибрався місяць через гори, – біло, світло зовсім, як удень. На деревах усі листочки видно. Тихо, світло по горах, мов вимерло все. Тільки чутно – внизу річка дзюрчить.

Дійшов до лісу – ніхто не зустрівся. Вибрав Жилін у лісі якомога темніше місце, сів відпочивати.

Відпочив, коржа з'їв. Знайшов камінь, заходився знову колодку збивати. Геть руки потовк, а не збив. Підвівся, пішов по дорозі. Пройшов із версту, знесилився, – ноги ломить. Пройде кроків із десять і зупиниться. «Що тут удієш, – думає, – буду тягтися, доки є сил. А якщо сісти, то й не встану. До фортеці мені не дійти, а коли розвидниться, – ляжу в лісі, пережду, а вночі знову піду».

Усю ніч ішов. Стрілися два татари верхи, та Жилін здалеку їх зачув, сховався за дерево.

Уже місяць бліднути почав, роса впала, світанок близько, а Жилін до краю лісу не дійшов. «Ну, – думає, – ще тридцять кроків пройду, зверну в ліс і сяду». Пройшов тридцять кроків, бачить – ліс закінчується. Вийшов на край – геть посвітліло, як на долоні перед ним степ і фортеця, а ліворуч, близесенько під горою, вогні горять, гаснуть, дим стелиться й люди біля багать.

Придивився – бачить: рушниці блищать, козаки, солдати.

Зрадів Жилін, з останніх сил пішов під гору. А сам думає: «Боже борони, якщо тут, у чистому полі, побачить кінний татарин; хоч близько, а не втечеш».

Тільки подумав – аж ліворуч, на горбі, стоять троє татар, десятини за дві. Побачили його – і помчали до нього. Так серце в нього й обірвалося. Замахав руками, закричав щодуху своїм:

– Братики! виручайте! братики!

Зачули наші, – вискочили козаки-вершники. Помчали до нього – напереріз татарам.

Козакам далеко, а татарам близько. Але й Жилін зібрав останні сили, підхопив рукою колодку, біжить до козаків, аж нестямиться, хреститься й кричить:

– Братики! братики! братики!

Козаків чоловік п'ятнадцять було.

Злякалися татари, – не доїжджаючи, почали зупинятися. І підбіг Жилін до козаків.

Оточили його козаки, запитують: хто він, що за людина, звідки? А Жилін нестямиться, плаче й примовляє:

– Братики! Братики!

Вибігли солдати, обступили Жиліна; хто йому хліба, хто каші, хто горілки, хто шинеллю прикриває, хто колодку розбиває.

Упізнали його офіцери, повезли у фортецю. Зраділи солдати, зібралися біля Жиліна.

Розповів Жилін, як усе з ним було, і каже:

– Ось я додому й з'їздив, оженився! Ні, вже, видно, не судилося.

І залишився служити на Кавказі. А Костиліна аж через місяць викупили за п'ять тисяч. Ледь живого привезли.