Іван АНДРУСЯК

 

СКУРВІ СИНИ

Новела

 

– Кат! Істий кат!

Ігорко аж почервонів від обурення, і на його рожевощокому, засмаглому личку проступили білі плями. Поморщившись, хлопчик почухав ногу над коліном.

Він сидів на колоді, й ноги його задерикувато визирали з коротких сірих штанців. Звичайні хлопчачі ноги – з подряпаними колінами, донизу всі в пилюці, з розтоптаних сандалів визирало по великому пальцю. Однак від колін і вище вони аж пашіли неприродним рум’янцем, густо вкритим маленькими білими пухирцями.

– Кат! Істий кат! – повторив Ігорко. – Достеменний! – і знову почухав оті пухирці, тепер уже на іншій нозі.

– Ет, со твій… – просипів у відповідь Сашко і погладив коліно.

Його штаненята – зранку, видно, ще чорні й навіть напрасовані – тепер були закасані вище колін, де-не-де визеленилися од трави й побуріли від пилу. Сидів він обіч колоди, просто на траві, обійнявши гострі коліна, що сягали підборіддя. Коліна ті були мов чимось подзьобані – густо-густо.

– А що твій? – блиснув чорними очима третій із компанії, Макс.

Він не сидів – стояв, немов нависав над друзями. Втім, голову так само похнюпив, як і вони; лише час від часу зиркав спідлоба вовченям то на друзів, то довкола – певно, видивлявся, чи ніхто не наближається, щоб підслухати їхню бесіду. Ніг його було не видно – вони сховалися за спортивними штанами.

– А со мій? – тріпнув вибіленим на сонці чубчиком Сашко. – Пливів додому і посяв сєтати нотасії. Як з підлуцника! Я думав, на тому й скінсється, як завзди, – в голосі почулися мало не плаксиві нотки. – А він ні! Він знаєте, со злобив? Таке-е-е злобив…

– Ну що? – нетерпляче зиркнув на нього Макс.

– Він голоху в кутку насипав, і мене колінами на той голох поклав! І я там, у кутку, аз п’ять хвилин колінкував!

– Аж п’ять хвилин? – недовірливо перепитав Ігорко.

– Ага, – швидко-швидко закивав Сашко. – А мав аз п’янтнасять!!! Мене мама влятувала…

– Добре тобі, – буркнув Макс.

– А тобі со? – знизу вгору зиркнув на нього Сашко.

– А мій бив. Ременем, – люто стиснув кулаки Макс. – І слова усякі казав.

– Які слова? – зацікавився Ігорко.

– Погані – огризнувся Макс і роззирнувся спідлоба. – Не скажу. Але я запам’ятав…

– Та-а-ак… – затягнув Сашко. – Леменем – це селйозно…

– Угу, – поважно підтакнув Ігорко. – Навіть мій, хоч який кат, а за ремінь не береться. Каже, що в нього рука важка, нашкодити може.

– То що ж твій кат зробив? – зиркнув на нього Макс.

– Мій так-е-е, – Ігорко аж стріпнувся від обурення і знову почухав пухирці над коліном. – Таке-е-е зробив, що я йому цього ніколи не пробачу! Він нарвав кропиви – і мене кропивою, кропивою! Кат! Істий кат! Достеменний!

 

…Години ж зо дві тепер тим, як трапилася ця розмова, всі троє розбишак – Ігорко, Макс і Сашко – никалися в кущах при дорозі.

План був готовий – лишилося його здійснити.

Дядько Микола, сусід-фермер, завжди з поля додому приїжджав обідати на тракторі. Хата його стояла на горбку, й він зупиняв трактора перед самісінькою брамою на обочині дороги, голосно хряцав дверцятами, навіщось обходив довкола й обдивлявся колеса, незмінно цокав язиком, зсував бейсболку на потилицю й твердими, задоволеними кроками заходив у двір.

А трактор лишався.

Цілих, може, півгодини лишався стояти собі на обочині, такий поважний і принадний.

Ну як цим не скористатися?

Ото трійко розбишак старанно задикувалися в кущах із протилежного боку дороги й чекали, коли приїде дядько Микола.

Чекати довелося недовго – трактор прифуркотів саме тоді, коли хлопці добряче вмостили собі спостережне «гніздо». Був якийсь розпашілий і радісний. Синя кабіна виблискувала на сонці й, здавалось, аж спітніла від роботи.

Трактор задерикувато фиркнув, спинився наперед брами, пчихнув кілька разів і затих. Дядько Микола вискочив із кабіни, потягнувся, задоволено крекнув, оглянув колеса. Біля одного – лівого заднього, велетенського – затримався, придивився, почухав потилицю, перекрутив бейсболку козирком назад, і невдоволено мовив:

– А їндріть твою дивізію!

– Тс-с-с! Пригнись! – шикнув тим часом у кущах Макс на Сашка, який із цікавістю до нового слівця висунув із засідки білого чуба.

– Ет, – сам до себе махнув тим часом рукою дядько Микола й, звичним рухом зсунувши бейсболку на потилицю, пішов у двір.

Ігорко одразу ж почав підводитись, але Макс його стримав:

– Зачекай. Чуєш?

Із двору долинули голоси й почувся віддалений плюскіт води – певно, дядько Микола вмивався.

Минуло кілька довгих хвилин, заки все затихло. Аж тоді Макс закомандував:

– Уперед!

 

Три тіні з шелестом і тріском виповзли з кущів, роззирнулися перед дорогою й кинулися до трактора.

Першим на приступці опинився прудкий Ігорко.

– Гей, ти! – прикрикнув на нього заводіяка Макс, та було пізно: Ігорко вже схопився за клямку.

Але, щоб відчинити дверцята, довелося зіскочити з приступки, і Макс скористався цим, щоб прослизнути до трактора наперед друга.

– Так не чесно! – обурився Ігорко. – Я був перший!

– Був, – огризнувся Макс. – А тепер я перший. – І поліз за кермо. Ігорко за ним, а останнім Сашко, зачинаючи дверцята.

– Не треба, – спинив його Ігорко.

– Цого не тлеба? – Сашкові біля розчинених дверцят було незатишно.

– А як тікати доведеться?

– А-а-а, – погодився Сашко, зметикувавши, що першим і втече. Йому було лячно…

– Др-др-др, – Макс тим часом діловито закрутив кермо.

– Давай разом! Др-др-др! – схопився за кермо зі свого боку Ігорко.

– Чух-чух! Чого це разом? Давай я, а тоді ти! – Макс крутнув на себе.

– То пускай! – Ігорко рвонув у свій бік.

Кермо не подавалося.

– О! – раптом зареготав Сашко. Він, виявляється, роззирнувся по кабіні, нагледів за сидінням запасну дядькову бейсболку й нап’ялив її собі на лоба.

– Дай мені! – крикнув Ігорко. Вихопив бейсболку, насунув собі на потилицю й писнув, наслідуючи інтонацію дядька Миколи:

– Їндріть твою дивізію!

– Віддай! Моя сапка! – накинувся на нього Сашко.

– А тепер моя! – реготнув Макс, вихоплюючи її з Ігоркової голови. Ігорко цим одразу ж скористався, притиснувши Макса до протилежних дверцят і хапаючись за кермо.

– Дайте й мені, я тез хоцу, – потягся до керма Сашко.

Макс тим часом зісперся ногою на якусь педаль, щоб зручніше відштовхнути Ігорка, й схопився за кермо зі свого боку.

Ігорко не здавався – затиснений між двома друзями, він схопився рукою за якийсь важіль, щоб зручніше було, й заходився розштовхувати Сашка й Максима.

І тут важіль раптом піддався…

І трактор повільно зрушив з місця й посунув з горбка вниз…

Хлопці завмерли…

– Тікаймо! – крикнув Макс, але й сам мов заціпенів.

Найближче до дверцят сидів Сашко – але про те, щоб він вистрибнув, не могло бути й мови…

Повільно, мов велетенські черепахи, повзли секунди.

Трактор ліниво, знехотя сунув із горбка вниз…

 

– Їндріть-передріть вашу, скурві сини! – вивів хлопців з оціпеніння голос дядька Миколи.

Чолов’яга барсом вистрибнув із хвіртки й кинувся навздогін тракторові.

Наздогнав.

Утиснувся в кабіну, боляче вдавивши в сидіння всіх трьох розбишак, і хапнувся однією рукою за кермо, а іншою – за того злощасного важеля…

А тоді на його крик позбігалися тати. Час був обідній, і всі виявилися вдома.

Максів тато, дільничний міліціонер, провчив сина ременем, спересердя й зо страху за малого виваливши при цьому кільканадцять міцних словечок.

Сашків тато, учитель, прочитав синові нотацію й настановив його в кутку колінами на горох.

Ігорків тато, сільський лікар, нарвав добрячий жмут кропиви, цвьохкав по срачині й приказував:

– Йолоп! Істий йолоп! Достеменний! Уб’єшся, дурню, то щоб пам’ятав…

 

…– Кат! Істий кат! Достеменний! – обурювався Ігорко. – Я йому цього ніколи не забуду.

– Угу, – зиркав спідлоба Макс. – І я не забуду. Це ж треба таке: ременем…

– От вилосту великий, і я йому показу голох… – бурчав Сашко.

Тут зоддалік почувся мам’ячий голос:

– Максиме?! Де тебе чорти носять?! Ану додому!

Хлопці перезирнулися.

Зітхнули.

І посунули кожне і свій бік.

– Хло? – раптом обернувся Сашко.

– А що?

– Індліть-пеледтіль васу, скулві сини!

І вибухнули реготом.

 

25.05.2011

містечко Березань