ћ≤‘ ѕ–ќ ѕќ≈“ј

 

јкадем≥к ≤ван ƒзюба Ц не лише мудрий учений, а й людина великого такту Ц назвав свою статтю про ¬асил¤ —имоненка ЂЅ≥льший за самого себеї. Ђ™ люди, ¤ким судилос¤ бути б≥льшими за самих себе. “акий ¬асиль —имоненко, Ц писав в≥н. Ц якщо спробувати одним словом виразити головне в поез≥њ ¬асил¤ —имоненка, то це буде слово: народн≥сть. ѕравда, це слово так часто ≥ фальшиво вживали ≥ так його скомпрометували, що доводитьс¤ спец≥ально застер≥гатис¤, що в цьому раз≥ йдетьс¤ про ≥стинну народн≥сть, р≥дко ¤влену ≥ т¤жко здобувану. ј не про ту сухозл≥тну лакейську Ђнародн≥стьї, ¤ка пол¤гала в краснобайських в≥ршованих вправах на задан≥ теми, в еп≥гонств≥ ≥ в бездумному пересп≥вуванн≥ кон'юнктурних гасел, в простакуватост≥ ≥ спробах п≥ддобритис¤ до казенних смак≥в, у дешевому славосл≥в'њ уприв≥лейованим Ђпередовикамї. —правжн¤ народн≥сть приходить тод≥, коли поет починаЇ говорити голосом народу, твердим ≥ солоним голосом; коли поет висловлюЇ його набол≥лу правду; а це можливе тод≥, коли поет той живе житт¤м народу, його клопотами, тривогами й муками ≥ коли в≥н маЇ велику силу й мужн≥сть бути репрезентантом народу перед своњм часом, а може, й перед ус≥ма часамиї.

÷е визначенн¤ видаЇтьс¤ напрочуд точним передовс≥м тому, що недвозначно вказуЇ: —имоненко в сусп≥льн≥й св≥домост≥ сприймаЇтьс¤ Ђб≥льше н≥ж поетомї, Ц а отже, спроби оц≥нити його творчий доробок за допомогою вин¤тково л≥тературознавчого ≥нструментар≥ю a priori не ос¤гнуть усього феномену. Ѕа б≥льше: неупереджений сучасний л≥тературознавець, базуючись вин¤тково на текстах —имоненка ≥ не враховуючи сусп≥льноњ рецепц≥њ нав≥ть не так текст≥в, ¤к самоњ його постат≥, неодм≥нно доскочить Ђкаверзногої запитанн¤: чому цей поет вважаЇтьс¤ великим? “а ж дл¤ цього н≥бито немаЇ жодних обТЇктивних, власне л≥тературних спричинк≥в!

ѕочн≥мо з того, що строф≥ка його не вир≥зн¤Їтьс¤ жодних розмањтт¤м, рима б≥дна й нер≥дко банальна, силабо-тон≥ка зловжита хоре¤ми, та й загалом така поетика ц≥лком типова дл¤ Ђкастрованоњї украњнськоњ поез≥њ середини ’’ стол≥тт¤. ”¤вл¤ю, ¤кий жорсткий присуд вин≥с би тут славетний ƒмитро „ижевський, формал≥стськ≥ анал≥зи ¤кого ¤ вважаю вз≥рцевими!

≤демо дал≥: текст Ђр≥денькийї, художн≥ засоби м≥н≥м≥зован≥ Ц переважно Ђулюблен≥ рад¤нськими вчителькамиї еп≥тети й пор≥вн¤нн¤, де-не-де прозираЇ х≥ба г≥пербола. ƒобра метафора Ї великою р≥дк≥стю, а т¤ж≥нн¤ до афористичност≥ ЂзабезпечуЇтьс¤ї радше епатажн≥стю вислов≥в, Ц скаж≥мо, саме емотивним епатажем, позбавленим жодного ≥нтелектуального оперт¤, сприймаЇтьс¤ славетна строфа Ђ¬се на св≥т≥ можна вибирати, сину. ¬ибрати не можна т≥льки Ѕатьк≥вщинуї. «авваги з цього приводу авторитетних ёр≥¤ Ўевельова ≥ –омана Ўпорлюка хоч ≥ толерантн≥ й скромн≥, та все ж украй промовист≥.

«в≥сно, на Ђенергетичномуї р≥вн≥ в≥дчитуванн¤ починають про¤вл¤тис¤ ц≥кавинки. ѕростота ≥ гранична щир≥сть вислову, ¤ка подекуди нав≥ть межуЇ з пр¤мол≥н≥йною нањвн≥стю, справл¤Ї враженн¤ дов≥рливоњ розмови автора з рецип≥Їнтом Ђна р≥внихї. ƒобре використано прийом нагн≥танн¤ Ц в цьому контекст≥ можна вести мову про засвоЇн≥ уроки письма ќлександра ќлес¤ (поета, до реч≥, теж м≥фолог≥зованого нац≥онал≥стичним дискурсом) ≥ загалом раннього украњнського модерну.

«авважмо: це середина ’’ стол≥тт¤ Ц а кореспондуванн¤ йде до сам≥с≥нького його початку, потужноњ ≥нтелектуальноњ й формал≥стськоњ традиц≥њ 1920-х мовби й не булоЕ

јвжеж, дл¤ —имоненка Ц простого хлопчини з села на ѕолтавщин≥ Ц њњ справд≥ не було! яка в б≥са ≥нтелектуальна традиц≥¤ в тогочасному забитому украњнському сел≥, що погрузло в колгоспному рабств≥?! —аме зв≥дти в≥н виносить св≥й поетичний дар Ц а сп≥лкуванн¤ з Ѕорисом јнтоненком-ƒавидовичем, √ригор≥Їм  очуром та ≥ншими серйозними людьми, ¤к≥ на цих традиц≥¤х зналис¤, було вже в зр≥лому в≥ц≥. „и не тут сл≥д шукати причини того, про що пише ≤ван ƒзюба: Ђ¬асиль —имоненко був людиною немилосердно самокритичною ≥ в≥чно собою незадоволеноюї? ƒруз≥ поета згадують, що коли критика на вс≥ заставки розхвалювала його першу (≥ Їдину прижиттЇву) зб≥рку Ђ“иша ≥ гр≥мї (1962), сам в≥н т≥льки бурчав на нењ. ўе б пак: гадаю, тод≥ в≥н уже знав, що така поетика Ц давно минулий час! јле зм≥нитис¤, еволюц≥онувати йому не судилос¤ Ц це потребуЇ часу, а вже наступного 1963-го року поет помираЇ в≥д раку нирокЕ

ќтак ми й д≥йшли до головного: що саме спричинилос¤ до того, що поет, творч≥сть ¤кого не вир≥зн¤Їтьс¤ особливим новаторством ≥ ¤кий просто не встиг розкрити св≥й потенц≥ал, був у нас м≥фолог≥зований ≥ дос≥ в сусп≥льн≥й св≥домост≥ сприймаЇтьс¤ Ђб≥льшим за самого себеї? √адаю, найвагом≥шими тут були так≥ фактори:

1. «гадувана вже максимальна щир≥сть, простота й дов≥рлив≥сть розмови поета Ђна р≥внихї з≥ своњм читачем, ¤ку академ≥к ƒзюба в цитован≥й наприпочатку студ≥њ справедливо означив ¤к Ђправдиву народн≥стьї (при вс≥й химерност≥ цього вислову, ¤кий навр¤д чи можливо означити ¤к терм≥н).

2. Ќапрочуд важливо, що ц¤ розмова завжди пристрасна Ц про набол≥ле, про те, що в моторошному, до смерт≥ зал¤каному репрес≥¤ми й голодоморами совТЇцькому сусп≥льств≥ звикли говорити х≥ба пошепки на кухн≥, вин¤тково найближчимЕ ѕрочитати це Ц нехай десь на р≥вн≥ нат¤к≥в ≥ недомовок, нехай у в≥дцензурованому вигл¤д≥ Ц було дл¤ мисливоњ людини того часу ¤к ковток чистого пов≥тр¤ в задушливому хл≥ву. ÷е викликало безмежну дов≥ру читача до такого поета. “ак зароджувавс¤ феномен взаЇмноњ ≥нтимноњ дов≥рливост≥, формувалас¤ свого роду Ђкаста втаЇмниченихї, ¤ка й визначила таке передовс≥м сусп≥льне (воно лише включало л≥тературне) ¤вище ¤к ш≥стдес¤тництво. Ќизка ключових ≥мен обТЇктивно була б просто соб≥ марі≥налами без цього Ђайсберіуї дов≥рник≥в, б≥льш≥сть ≥з ¤ких н≥чим не ви¤вл¤ли своЇњ сол≥дарност≥, кр≥м принаг≥дних думок чи нат¤к≥в пошепки на кухн≥Е

ќтож, —имоненков≥ в≥рш≥ дуже точно Ђвлучилиї у св≥й час; в ≥ншому час≥ цей дебют просто загубивс¤ б.

3. ƒо м≥фолог≥зац≥њ —имоненка значною м≥рою спричинилас¤ на¤вн≥сть невеликого, та все ж корпусу текст≥в, ¤к≥ в той час ≥з цензурних м≥ркувань не могли бути опубл≥кованими в ”крањн≥ за жодних обставин. “о н≥чого, що б≥льш≥сть цих текст≥в в≥дверто декларативн≥ й з погл¤ду поетики нец≥кав≥ Ц њхн¤ м≥с≥¤ була далекою в≥д поетичноњ.

ѕоза тим Ђоф≥ц≥йна верс≥¤ —имоненкаї ≥нод≥ продукувала такоњ ж ¤кост≥ Ђбарабанщинуї з в≥дверто протилежними ≥деолог≥чними нарац≥¤ми Ц згадаймо богоборчий в≥рш Ђѕрокл¤лл¤ї, через ¤кий у грудн≥ 2010 року св¤щеники ”крањнськоњ православноњ церкви  ињвського патр≥архату в≥дмовилис¤ осв¤чувати памТ¤тник поету в „еркасах; або ж не менш од≥озний текст ЂЌ≥, не вмерла ”крањна!ї, де на адресу украњнських нац≥онал≥ст≥в (до кола ¤ких, без сумн≥ву, сл≥д причислити ≥ самого —имоненка) ужито нарац≥й, ¤к≥ сприймаютьс¤ нин≥ ¤к блюзн≥рськ≥:

“од≥ вас люди називали псами,

Ѕо ви лизали н≥мц¤м постоли,

 ричали Ђхайльї охриплими басами

≤ Ђўе не вмерлаЕї голосно ревли.

 

ƒе ви ≥шли Ч там пустка ≥ руњна,

≤ трупи не вм≥щалис¤ до ¤м, Ч

ѕлювала кровТю Ђненька ”крањнаї

” морди вам ≥ вашим ха礤м.

 

¬и пропили б уже њњ, небогу,

–озпродали б ≥ нас по вс≥й земл≥,

 оли б тод≥ ¬крањн≥ на п≥дмогу

«≥ сходу не вернулись Ђмоскал≥ї.

Ќайдивн≥ше, що нац≥онал≥стичному м≥фов≥ про —имоненка ц≥ ≥нвективи дос≥ н≥¤к не пошкодили.

4. Ќарешт≥, до м≥фолог≥зац≥њ спричинилис¤ ≥ де¤к≥ обставини поетового житт¤ (в≥дкритт¤ ¬асилем —имоненком, разом ≥з јллою √орською ≥ Ћесем “анюком, поховань жертв стал≥нських репрес≥й у Ѕик≥вн≥; загадкове побитт¤ його м≥л≥ц≥онерами невдовз≥ п≥сл¤ того), а передовс≥м ранн¤ ≥ раптова смерть.

” висл≥д≥ маЇмо напрочуд ц≥кавий в украњнськ≥й ≥стор≥њ ’’ стол≥тт¤ феномен м≥фу про поета Ц б≥льше сусп≥льного, н≥ж л≥тературного м≥фу, ¤кий (попри вс≥ численн≥ публ≥кац≥њ про —имоненка в останн≥ роки) все ще потребуЇ докладного вивченн¤ ≥ всеб≥чного осмисленн¤ не лише л≥тературознавц¤ми, а й ≥сториками, психологами, пол≥тологами.

Ѕез сумн≥ву, в незалежн≥й ”крањн≥ з часом Ђрозв≥Їтьс¤ї гострота сприйн¤тт¤ —имоненковоњ пол≥тичноњ поез≥њ, Ц та все ж певен, що його ≥мТ¤ не забудетьс¤. ѕевен бодай тому, що головний текст, ¤кий залишивс¤ п≥сл¤ нього, Ц поез≥¤ Ђ“и знаЇш, що ти людинаЕї Ц взоруЇ не до украњнських пол≥тичних реал≥њ середини минулого в≥ку ≥ нав≥ть не до раннього модерн≥зму, а до √ригор≥¤ —ковороди ≥ потужноњ гуман≥стичноњ традиц≥њ. ƒалеко не в кожного поета Ї в≥рш, здатний п≥дн¤тис¤ на так≥ обшириЕ

≤ван јЌƒ–”—я