ПОЕЗІЯ ЯК ОБЕРІГ
Сьогодні видавці не дуже поспішають займатися поетичними проектами. Ще перевидати розкручену книжку можна собі дозволити, а нову за кошти видавництва – це вже майже зі сфери фантастики. Тому особливо відрадно дізнаватися про кожну нову книжку із серії “Зона Овідія”, продюсованої віце-президентом Асоціації українських письменників Тарасом Федюком, – адже й поезія якісна, й видання першокласне.
Серед авторів цієї серії – Іван Андрусяк, уже добре відомий шанувальникам поезії. Його нова збірка “Часниковий сік” насторожує вже самою назвою. Чому саме так заманулося автору охрестити своє дітище? Часник відлякує упирів і вужів, його носять дівчата і молодиці у станиках, аби хтось не зурочив. Часник – оберіг. Поезія – оберіг. Ця збірка – химерне поєднання язичництва й християнства, голосів предків і боротьби самого із собою. “Прости мені, Дажьбоже чи Єгово, / Прости мені за те, що я мовчав”. Мовчати для поета важко, дуже важко. Тоді слова накопичуються у тобі й загрожують вибухом або божевіллям. Андрусяк рефлексує на кожну грань світу. Його ліричний герой живе сам у собі.
“Територіальність цієї поезії ідентифікувати” вкрай проблематично. Місто?
...
це місто – Господи – в душі по горло.синці за вежами ячать начорно.
слова стираються, неначе жорна, —
так близько тулиться їх тінь до нас.
Навряд. Із таким рівнем емоційности на звання зурбанізованого герой не претендує. Втім, селофілії тут теж нема. Сучасність, що декорується картинами давнини. А ще – природа з усіма її дарунками й здатністю бути дзеркалом для почуттєвости:
тут сон і сови. солодко. приходь.
на цілі води папороть і водь.
за чайками пливуть підбиті чайки.
вітрила, що приспущені навзрид,
витримують один-єдиний світ,
роздвоєний на кінчику нагайки.
Взагалі – рефлекси ліричного героя Андрусяка сконцентровані навколо власного ego. Він здатний сприймати чужий біль, але перепускати його через себе й описувати, як свій. Він розповідає про кохання, але, здебільшого, це не кохання до жінки, а любов до цього свого кохання. Насамперед самоаналіз, усе інше – опісля. Хоча ця самозакоханість доволі звабна завдяки образності:
сонна осінь з голубами янголів.
щось воно на денці тік то так.
я б тобі повірив би та я б тобі
хоч би якось, та подав би знак –
най би не бровою, то бровинкою,
най би розговівся і затих,
алебастровим цілунком викупив
від ламкої – в крапельку – води.
Утім, бувають і винятки, – скажімо, поезія “Замовляння з голубами”. Однак насправді єдина площина, де ліричний герой не акцентує на власній значущості, – спілкування з Богом. Яким – це вже інше питання. Бог як власна совість. Бог як усвідомлення того, що ти – лишень виконавець своєї місії: “коли у ноги кланятись відвик, щоб тільки Богу кланятися в ноги”. Молитва – розмова, очищення, сподівання, необхідність якось зорієнтуватися в часі, в атмосфері розгубленості, серед якої опинилося покоління Андрусяка.
Ця приналежність до покоління, сприймання себе як “нас” – ще одна характерна риса творчости поета. Ми – військо, натовп, вигнанці, у яких одна карма. Ми – ціле, що протистоїть світу, вибрані, яким дано знати щось особливе:
ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли
ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені
ідемо до людей у вінках недоспілих олив
у простертих долонях несемо гріхи як окрушини
Тож, як бачимо, далеко не все настільки еґоїстичне, як це видається на перший погляд.
Одна з превалюючих рис поезії Андрусяка – символізм. Кожний вірш можна аналізувати до запаморочення. Я не буду зараз цим займатися. Адже кожний аналіз – суб’єктивний. Не буду говорити про професійність. Бо поезія – це більше, ніж поєднання смаку й майстерності. Це відкриття дверей до світу автора читачам. Спочатку цей світ треба полюбити або не сприйняти, а для цього необхідно зайти до нього й пізнати. Тому читайте – альтернативи немає.
Марія КРИШТОПА