Іван АНДРУСЯК: «ДО СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ СТАВЛЮСЯ З ДОБРИМ ГУМОРОМ»

 

Моя частина відповідей на запитання Олега Коцарєва до мене, Ростислава Мельникова та Анатолія Дністрового «за наслідками» нашого спільного вечора у Ворзелі в рамцях «смолоскипівського» семінару творчої солоді

 

– Що відчувають троє старих друзів під час такої зустрічі, як той спільний творчий вечір, що відбувся у вас на останньому Ірпінському семінарі?

– Якщо запросили – то ж, певно, є цікавість до того, що роблять у літературі такі «археоптерикси» як ми. А цікавість – це завжди добре. Тим паче, що кожному з нас «усе ще» є про що людям сказати…

– Як оцінюєте сучасну українську літературу та своє місце в ній?

– У моїй Гуцульщині кажуть, що місце в корови у стайні – а людина цим перейматись не має. Що ж до літератури, то оцінюю її з добрим гумором.

– Оскільки ви не тільки практики, а й теоретики літератури, то цікава ваша думка, чи можна якось визначити стилістичні напрямки цієї літератури?

– Постмодернізм, друже Олеже, постмодернізм… Це вікове, і з часом воно минеться J

(У дужках і по секрету додам, що в мене теж постмодернізм – і він усе ще чогось не минається. Певно, я ще недостатньо постарів J).

– Що скажете з приводу нинішнього стану нашої літературної критики?

– Критика буде тоді, коли будуть видання, готові її регулярно друкувати й платити за неї гонорари. Тоді знайдуться люди, готові займатися цією роботою системно. Наразі майже все тримається на ентузіазмі, – і люди все ж знаходяться, але чимало з них недостатньо підготовлені (читаю «Літературну Україну» чи «Друга читача» й або хапаюся за голову, або надриваю реготом живіт), декілька відверто нечистоплотні, а більшість займаються цим просто принагідно, «відпочиваючи» від «чистого» літературознавства, чи від журналістики, чи від іще чогось.

– Що з книжкових новинок ви би порадили нашим читачам?

– Із прочитаного останнім часом найбільше враження на мене справили книжка поезій отця Яна Твардовського «Ще одна молитва» в перекладах Дзвінки Матіяш і дебютна збірка Тараса Григорчука «Янголи – не дичина». А дітям (у кого вони вже є) прочитайте «Кольорові казки» Іманта Зієдоніса в перекладах Михайла Григоріва, «Мишку Зіту» Вітаутаса Ландсберґіса в перекладі Дмитра Чередниченка і «Сни Ганса Християна» – «дорослі» казки Андерсена, переказані для дітей Лесею Ворониною. Тим же, хто ще не відвик від мудрих книжок, наполегливо раджу «Анатомію Орфея» Анатолія Дністрового.

– Цьогоріч ви виступали на смолоскипівському семінарі творчої молоді після того, як вас уже не один рік на них не бачили. Що скажете? Чи змінилася мистецька й політологічна молодь? Де краще – у Ворзелі чи Ірпені? І як самі семінари – чи цікаво було, що би ви порадили змінити?

– На жаль, я зміг побути у Ворзелі всього кілька годин, за які годі було скласти притомного враження. Завважив лише, що митці – такі ж, як і завжди митці; а ось декотрі політологи були… трохи прицюцькуваті.

Утім, як на мене, добре те, що «Смолоскип» відмовився від послуг спілчанського будинку творчості в Ірпені – за моєї пам’яті, там завжди були найнудніші семінари, тоді як найцікавішими були ті, що відбувались у «Дубках». Сподіваюся, що Ворзель перейме добрі традиції саме «дубківських».

А щодо того, що мене кілька років на семінарах не було – то це закономірно. Свого часу мені як юному ще тоді письменнику ці семінари дуже багато дали саме в плані спілкування й творчої та особистої дружки з ровесниками, однодумцями, письменниками мого покоління. Ось хоч би й з Ростиком і Толиком, які й далі є одними з моїх найближчих і найулюбленіших друзів, а Ростик – ще й хресний батько моєї дочки…

Ну, а тепер ваш час – ви тепер спілкуйтеся, дружіть, шукайте і знаходьте!

– Під час нинішнього нагородження лауреатів премії „Смолоскипа” Осип Зінкевич закликав не забувати про ту катастрофічну ситуацію зневіри, анархії й економічного занепаду, в якій перебуває сьогодні українське суспільство. Яка, по-вашому, має бути тут позиція письменника? Чи мусить він намагатися соціально ангажуватися або навпаки поповнювати „банк” вічних тем і мотивів?

– Письменник має писати художні твори – це його найважливіша справа. Якими мають бути ці твори – вирішувати, в міру власного таланту, самому письменнику. Все інше залежить від особистості – комусь краще «зачинитися» від подразників світу й на самоті творити свої шедеври, ні на що не зважаючи, а ще хтось болісно реагуватиме на кожну нову «коаліцію». І одна, й інша позиція мають право на існування й однаково почесні – просто кожен вибирає те, що ближче особисто йому.

Я, скажімо, з превеликим задоволенням десь би «задикувався», щоб не бачити й не чути не так політичної, як культурної деґрадації, котра впливає на мене особливо гнітюче, – однак не можу. Життя «дістає», і я на нього змушений реагувати часом не лише журналістикою, а й художніми текстами (хоча останнього я зазвичай і намагаюся уникати).

Утім, в сучасній ситуації найкраще для письменника, як мені видається, – просто добре робити свою справу. А там побачимо… Головне – не пхатися безпосередньо в політику, бо там ніколи нічого доброго не знайдеш.

– Кожен із вас уже має свою власну родину. Тож моє наступне питання про родину і творчість. Чи сприяють ці речі одне одному, а чи заважають? Родина надихає, мало впливає на письмо або взагалі кардинально змінює його природу?

– Це теж дуже індивідуальні речі. Для мене, скажімо, сім’я надзвичайно важлива – ясна річ, гармонійна сім’я. Коли є гармонія – психологічна, інтелектуальна, сексуальна, світоглядна, – це, як на мене, тільки сприяє творчості! Якщо ж її нема (а в молодості в мене був, на жаль, і такий досвід) – тоді все набагато гірше… Тоді гармонію треба шукати.

– Яких нових книжок можна ближчим часом сподіватися від Івана Андрусяка, Анатолія Дністрового та Ростислава Мельникова?

– Щойно у «Видавництві Старого Лева» побачила світ повість «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому» з чудовими ілюстраціями Оксани Мазур. У видавництві «Грані-Т» готується до друку повість-гра «Хто боїться Зайчиків», із якою я здобув перемогу в конкурсі «Золотий лелека», – художниця Уляна Мельникова вже зробила для цієї книжки розкішні ілюстрації. На днях маю підписати угоду з тим же видавництвом «Грані-Т» на повість «Кабан дикий – хвіст великий» – нові пригоди Стефи і Чакалки, героїв, які полюбилися моїм юним читачам. Як бачиш, усе дитяче – працювати для дітей мені останнім часом надзвичайно цікаво…

Ну, але нові вірші теж потроху пишуться, і я вже навіть знаю, як зватиметься моя наступна збірка – «Неможливості мови». Однак із виданням її не кваплюся – хай тексти ще вистоюються кілька років, хай напишуться нові. Треба думати про якість.