Подарунок на іменини

 

Іван Андрусяк

 

    Служака-тюремник із новели Михайла Коцюбинського «Подарунок на іменини», людина, якій ремесло вже геть спотворило психіку, був певен, що вигадав для сина-гімназиста незабутній подарунок, – і взяв малого з собою «на роботу», щоб той подивився на страту засудженої на смерть жінки... А дитина виявилася нормальною: вона отримала страшний шок, пережити який, «змиритися» з яким виявляється вкрай непросто, якщо взагалі можливо.

    7 жовтня в Москві серед білого дня в ліфті власного будинку застрелили Анну Політковську. Убивця навіть не крився: його бачили люди, він не ховав обличчя й не розбив камер спостереження, які його зафіксували. Тієї суботи справляв день народження президент Росії, полковник К¢Б Владімір Путін. А напередодні день народження справив «хазяїн» Чечні, боксер із «формально середньою» освітою Рамзан Кадиров. Комусь із них – чи й обом – подарували на іменини це вбивство. Шоку, звісно, жоден із них не відчув, та ніхто того й не очікував. Шокований світ, шоковані всі нормальні люди, які знали пані Анну, читали її статті й книжки, слухали з її вуст тремкі, але напрочуд жорсткі слова правди – чи не єдині на всю велетенську країну слова правди – про страшні злочини, що їх коять у своїх «вотчинах» новітні «барини». І нам – людям! – пережити цей шок буде вкрай непросто. Якщо взагалі можливо.

    Анна Політковська (в дівоцтві Ганна Мазепа, її батьки – вихідці з Чернігівщини) була останнім у Росії – а може, й у світі – справжнім журналістом. Справжнім передусім означає – не-безстороннім. Хтось називає цей останній писк моди в журналістиці, збочення безсторонности, ледь не «найвищим пілотажем професійности», – а насправді подача «голого» факту без власної емоції, без власної позиції, без власної душі є лише погано прихованим цинізмом. Натомість пані Анна в кожну свою статтю вкладала всю душу. Чи не єдина з усієї «розперепрофесійної» братії вона всіма фібрами душі розуміла, що фаховий обов’язок подати різні погляди не звільняє журналіста від суто людського обов’язку силою слова стати на захист скривджених, гнаних, переслідуваних. Десятки, якщо не сотні людей зобов’язані їй життям – у прямому, безпосередньому значенні цього слова. Вонаа, як то кажуть, «уздовж і впоперек» сходила всю Чечню, і то в найтяжчі часи, коли звитяжна російська армія чинила там – і чинить – такі злочинства, які вжахнули би наймоторошніших середньовічних катів. Вона не раз була на волосинку від смерти там, де смерть косила тисячі людей без розбору – і не боялася нічого, і робила свою справу – силою слова рятувати людей, розповісти людям правду, з якої люди вже самі мусять робити висновки – звісно, якщо вони люди... Вона була надзвичайно тендітною, надзвичайно м’якою жінкою, якоюсь дуже «незігрітою», надзвичайно беззахисною, аж тремтливою – а водночас абсолютно безстрашною і надзвичайно жорсткою, коли йшлося про пережите...

    Анна Політковська в її власній країні була – та навіть і тепер, по смерті, залишилася – «проскрибованою». Мало на кого з журналістів вилилося стільки прокльонів на форумах у «рунеті», як на її адресу. «Завинила» вона лише тим, що написала чесну книжку «Друга чеченська» – про те, яку війну і як саме Росія провадить у Чечні. Книжку, що її за кілька років переклали всіма провідними мовами світу. Книжку, яка в Росії спричиняє алергію не лише у влади, але й у значної частини залюбленого в Путіна суспільства, схильного впритул не помічати жахіть доти, доки вони не вдерлися до тебе особисто. У суспільстві, де патріотизм стає тотожним шовінізмові, Анна Політковська не була «патріоткою», тож мусила бути «проскрибованою».

    Наступна після «Другої чеченської» книжка Політковської, видана в Европі «Путінська Росія», «непатріотична» такою мірою, що її не наважується оприлюднити жодне російське видавництво. Не бажає путінська Росія нічого знати про незчисленні вбивства, знущання, ∂валти, грабунки, що їх під прикриттям «зачисток» від бойовиків чинять проти цивільного населення її військовики; про те, як ті ж таки військовики торгують захопленими мирними людьми й навіть трупами, як єднаються задля грабунків із місцевими бандитами; про те, кому вигідно, щоби ця війна тривала вічно, а зона «бойових» дій ширшала, бо дощенту розграбованої Чечні вже мало... У нас, принаймні, прочитати цю книжку варто кожному, хто ще не збагнув, у який такий ЄЕП нас так прагнуть «єепнути» наші старі-нові владці...

    Російські оглядачі хором запевняють, нібито вбивство Анни Політковської Путіну вигідне найменше. Із політичної точки зору, може, й так – якщо припустити, що Путін і досі зацікавлений у «видимості демократії». Але в тому й річ, що припускати це останнім часом можна хіба з величезною натяжкою: російська істерія навколо Грузії, перманентне «полювання на відьом», пошук ворога, неприкрита активізація відверто фашистських структур стали в цій страшній країні «нормою». Кожна чесна людина, яка не боїться сказати правду – вже ворог! У цьому сенсі Політковська – ритуальна жертва путінському режимові, «подарунок на іменини». І не знати, на що «надихне» той подарунок «іменинників»...