ПОКРОВА

Пам’яті рядового Лаюка

Іван АНДРУСЯК

 

Про рядового Михайла Лаюка я, власне кажучи, нічого не знаю. Навіть того, чи був він із Відважним, – себто Юрієм Ласитчуком, боївка якого “квартирувала” в моєму селі, – чи з кимось іншим. Не знаю, чи брав участь у якихось поважних операціях, чи лише в локальних сутичках. Не знаю, як довго був “у лісі” і як його взяли. Не знаю, як довго й де саме “карався, мучився, але не каявсь” і яким чином зумів, відсидівши, повернутися в рідні краї – навіть це було тоді дуже непросто.

Та й що, власне кажучи, про рядового Михайла Лаюка міг дізнатися тоді я – дев’яти- чи десятилітній хлопчина з простої гуцульської родини, яка пережила більше ніж достатньо для того, щоби принаймні з дітьми розмовляти про серйозні речі вкрай обережно. Це нині, “заднім числом” у нас виявляється стільки “сміливців”, що хоч греблю гати, – але чомусь мені вперто здається, що переважна більшість цих “сміливців” у ті часи зовсім не колгоспниками працювали...

Я знав вуйка Міся (так у нас кажуть на Михайла – Місьо) Лаюка, неперевершеного масаря, який умів так начиняти ковбаси, паштетові й кров’янки, так готувати вуджену шинку й сало, як не умів, а нині тим паче не вміє ніхто. Навіть мій тато – так само, до речі, Місьо, – хоча тато й дуже близький до цього, особливо тепер, із віком; а його ж саме вуйко Місьо і вчив. Так, я знав вуйка Міся Лаюка, який приходив до нас зазвичай двічі на рік, перед Різдвом і Великоднем, щоб заколоти свиню й наготувати всієї тієї смакоти, яка українцям смакує завжди у скоромні дні, а на Різдво й Великдень особливо; і з ним приходила дивовижна фольклорна магія передчуття Свята і не менш дивовижна й фольклорна магія кулінарного чаклунства. Годі й уявити, щоб я, бахур, переймався в цей час будь-чим іншим! Ясна річ, я дзиґликом крутився довкола нього, буквально “носом” зазираючи до всього, що він робив, – і чудувався, і мав за велике щастя, коли він доручав мені маленьку “місію причетності” на кшталт “подай-принеси”, а коли щось поважніше доручав – то взагалі... Вуйко Місьо приходив до нас, звісно, значно частіше, особливо влітку, коли неодмінно залишав у нас ровер, ідучи по гриби, а відтак вони з дідусем (так само, до речі, Місем) подовгу сиділи десь у затінку, розмовляючи про своє, але то вже було мені не так цікаво, бо для бахура влітку є ціла купа значно ефектніших занять, ніж наслухання неквапної розмови двох літніх чоловіків, які, до того ж, не надто й толерували мою коло них у цей час присутність...

Так що я знав вуйка Міся Лаюка, але про рядового Михайла Лаюка й не підозрював до одного надзвичайно неприємного дня, коли в райгазеті з підозрілою тепер назвою “Радянська Гуцульщина” якось не написали про те, що українські буржуазні націоналісти, підтримувані світовим імперіалізмом, оті кляті бандерівці, у яких руки по лікті в крові, все ще дуже небезпечні, все ще виношують свої несусвітні мрії про (жах який) незалежну соборну Україну, і найстрашніше те, що декотрі з цих катів і вбивць чомусь не по сибірах сидять, а спокійнісінько живуть поміж нас, зачаївшись і вдаючи з себе чесних радянських людей, як ось, скажімо, такий собі Михайло Лаюк...

Я так розумію, що в каґебістів була тоді чергова кампанія з “профілактики” і т.д.; що вуйка Міся не заарештували й не посадили наново лише через те, що він був уже занадто старий і немічний, аби його всерйоз могли видати за “головоріза”, а в них під ту пору були значно молодші “клієнти”, такі як поет Тарас Мельничук, якого десь тоді й судили в Косові за книжку “Чага” (єдиний, до речі, в історії сов’єцького судочинства випадок, коли офіційно судили саме за вірші!). Але все це я розумію тепер – а уявіть собі, ЩО я міг розуміти тоді, дев’яти- чи десятилітнім бахуром, коли про одного з фактично моїх дитячих кумирів аж (аж!?!) районна газета написала, що у нього руки по лікті в крові радянських людей. І коли дідусь, мій найкращий у світі й найулюбленіший дідусь сказав після цього на адресу тієї райгазети і всього, що за нею стояло, кілька ТАКИХ слів, яких я від нього ані до того, ані опісля ніколи більше не чув. І коли бачив, як люди – звичайні, як писала райгазета, “радянські” люди, “колгоспники” – після цього з ТАКОЮ повагою віталися... ні, не з вуйком Місем, а з рядовим УПА Михайлом Лаюком!

...На Покрову буде рівно двадцять років, як нема на світі мого дідуся. Механік від Бога, він через це захоплення позбувся в молодості ока (вибила пружина, коли ремонтував замок), а тому й не воював. Коли через наше село проходив фронт, він викопав у Межидорогах криївку і в ній, як це не дивно, переховався. А дідусева сестра тета Васюта (Василина) сховатися не зуміла – її чоловіка “за связь с бандой” убили, а її з двома дітьми погнали в Сибір. Меншу дочку Марусю родичі на пересильному пункті зуміли викупити, а старшого сина Василька у тифозному бараку з’їли щури... А тета повернулася – і ще, хвалити Бога, жива, і читає Біблію...

Утім, про все це я вже писав – і в повісті “Реставрація снігу”, і в романі “Вургун”. А про рядового Михайла Лаюка не писав нічого. Бо що я міг знати про рядового Михайла Лаюка?! Анічогісінько! Крім, звісно, того, що сталося.

Що, власне кажучи, З МЕНЕ СТАЛОСЯ...