Валєрій МЄДВЄДЄВ

КАПІТАН РОЗБРЕШАКА, АБО 36 І 9

Шість оповідок із життя Дмитрика Колчанова

 

Переклав Іван Андрусяк

 

 

ЯК КАПІТАН РОЗБРЕШАКА МАЛО НЕ ЗАКОХАВСЯ, АБО НЕКРАСИВА ДІВЧИНКА

 

Дмитрик Колчанов, він же капітан Розбрешака, він же (скорочено!) капітан еР-Ша, зняв зі цвяха боксерські рукавиці, які він позичив в одного початкуючого боксера. Потім хімічним олівцем намалював собі невеликий синець під оком, а на цілком здорового лоба навхрест наліпив лейкопластир. І в такому застрашливому вигляді він сміло і майже безстрашно вийшов на вулицю й рушив на пошуки компанії знущальників. Зазвичай він уникав цих зустрічей, але сьогодні сам ішов їм назустріч. Усю їхню ораву він надибав біля кінотеатру. Боря Смирнов бренькав на гітарі й співав, а Степан Комаров йому підспівував. Колчанов наблизився до них, ну, геть нахабно і впритул. Боксерські рукавиці грізно висіли в нього на плечі... світився пластир на лобі, синець синів під оком.

– Що таке? У чому справа? Ой, мамо, я боюся, – сказав Комаров.

– Капітан еР-Ша – чемпіон світу у вазі ні пуху ні пера, – засміявся Смирнов.

Колчанов стояв собі, проте ноги в нього від страху підламувалися. Це так спантеличило знущальників, що вони навіть не відразу почали з нього знущатися, а спочатку доспівали свою пісеньку.

– Ваше нам, – сказав Комаров, звертаючись до Колчанова, – а наше не вам...

Починалося звичайне знущання, від якого Колчанов найчастіше рятувався втечею, але цього разу він стояв, хоча ноги самі воліли зірватися з місця.

– Я тебе давно не бачив, – сказав Комаров. – Де ти пропадаєш?

– У боксерській школі пропадає! – одізвався Смирнов.

– Там і пропаде! – підтримав його Віктор Мовчун.

– Уже почав пропадати, бач, як йому пику натовкли! – Комаров бридко засміявся.

Колчанов сміливо промовчав.

– А як собак стрижуть, знаєш? – глузливо запитав його Боря Смирнов.

Знущальники завжди задавали Колчанову при зустрічі якісь дурні питання.

– Ножицями! – нахабно відповів Колчанов.

– Ножицями! – засміявся Вітько Мовчун. – Собак стрижуть так... За хвіст і об паркан. Шкода, що в тебе немає хвоста, бо... я б тобі показав, як стрижуть собак.

Колчанов знову сміливо промовчав.

– Підстрибни, – сказав Комаров, – ти задовго стоїш на одному й тому ж місці? Застоявся, мабуть?

Колчанов підстрибнув. У кишенях у нього забряжчали копійки.

– Діставай, – наказав Комаров, як завжди. – Смирнов, допоможи.

– Ти чого не дістаєш? – здивувався Комаров. – А ви чого не дістаєте? – запитав Комаров Смирнова й Мовчуна.

– Таж ударить, – сказав Смирнов.

– Не вдарю, – сказав Колчанов. – З мене розписку взяли, що я не буду бити не боксерів.

– Хто взяв?

– Тренер з боксу. Нещодавно відкриті змагання були. Виходь і боксуй хто хоче з ким завгодно. Я вийшов, нокаутував чемпіона міста серед хлопчиків. Мені відразу третій розряд. І з мене розписку, щоб просто так не бився. Не дотримаю слова – дискваліфікують.

– От дає, – сказав Комаров.

Мовчун і Смирнов вигребли з кишень Колчанова весь дріб'язок.

– Дев’яносто сім копійок, – сказав Дмитрик Колчанов і пояснив: – Це я для того, щоб з вас зайвого не взяти, коли будете борг повертати... – А про себе подумав: «Не подіяли боксерські рукавиці...»

А наступного дня до Колчанових на гостину приїхав татів колеґа по роботі. Він привіз із собою двох синів, яких смішно звали Кешка й Ґешка, та ще й дочку на ім'я Тошка. Дмитрик відразу її переробив на Дошку. Дмитрик взагалі про дівчаток не звик думати й навіть уваги на них не звертав. Навіть на Наталочку Рибкіну уваги не звертав. Тобто був якось випадок, коли він на неї звернув увагу, одного разу помітив, що вона існує – така вся соромлива й світлесенька. І він щось таке мамі сказав про Наталку – мовляв, вона на пролісок схожа. Мама здивувалася й сказала: «Це ще що таке! Рано тобі ще про це думати, рано!»

«Ну, рано то й рано!» Мама краще знає, рано чи не рано, ну, звісно, лише в цьому сенсі, а не в сенсі подорожей. Вона доросла, і тут їй видніше. Дмитрик тоді подумав, що, напевно, в житті кожного хлопчика настає такий день, коли до нього підходить мама або тато й каже: «Ну, давай, думай про дівчаток, думай! Пора!»

Тошку чомусь, між іншим, посадили за столом поруч із Дмитриком. А тато поплескав Дмитрика по плечу й сказав: «Ну, сину, будь чоловіком, пригощай свою сусідку!» – «Почалося, – подумав Дмитрик, – виходить, про дівчаток уже можна думати!» Він уважно подивився на Тошку й жахнувся. Ніс як картоплина! Очі якісь... зовсім... не такі, а як у кішки. Зелені. І зуби різкі... через раз... і вуха теж... Сторчма вуха! І голос такий... писклявий і неприємний! А головне, коли вона почала їсти пиріжки, то в неї вуха смішно зарухалися. Угору й униз, угору й униз. Дмитрикові стало неприємно на неї дивитися. Краще вже на її братів дивитися. Хоча, між іншим, не велике це було задоволення. Кешка ковтав пиріжки як удав, зовсім їх не пережовуючи, він, напевно, з десяток за хвилину проковтнув. А Ґешка, навпаки, з таким апетитом жував пиріжки, що в нього увесь час за вухами щось хрускотіло. Хрусь-хрусь! І Дмитрикові стало так гидко, він усередині себе так роздратувався, що не витримав. Утік в сад і почав читати книжку, яку тато залишив на галявині. У цю хвилину він готовий був утекти на край світу.

Раптом, коли він уже майже заспокоївся, за його спиною щось зашелестіло. Дмитрик оглянувся. І побачив цю неприємну Тошку-Дошку. Вона, наспівуючи собі щось під ніс, почала ходити навколо Дмитрика, звужуючи кола, й збирати квіточки в траві. Дмитрик підозріло дивився на неї й думав: «Приперлася, нудьга зелена... Сподобатися, певно, хоче... Бач, розспівалася! Ля-ля, ля-ля! Ніхто її сюди не кликав!»

– Ви що, книжку читаєте? – запитала вона, зупиняючись за Дмитриковою спиною.

– Землю копаю... – грубо відповів Дмитрик.

– Про любов? Чи про дружбу? – запитало дівчисько, не звертаючи уваги на нечемний Дмитриків голос.

– Про дружбу! – ще різкіше відповів Дмитрик. – Кішки з собакою...

– Ви грубіян... – сказала Тошка, – бо ви, певно, не вірите в дружбу! Не вірите, правда ж? – запитала вона Дмитрика й відразу сама собі відповіла. – Не вірите, не вірите, я по очах бачу!

«Маєш тобі, вона ще й по очах щось бачить», – подумав про себе Дмитрик, але вголос нічого не сказав.

Тошка ще трохи поспівала своїм писклявим голосом, а потім запитала:

– А ви справді в дружбу не вірите?

Дмитрик знову промовчав.

– Може, ви уникаєте дівчаток? – не вгамовувалася Тошка. – Є такі хлопці, які уникають...

– Ненавиджу! – сказав Дмитрик, аж тремтячи з люті. – Ненавиджу всіх дівчаток на світі!

– А ось мій брат Кешка мене не ненавидить, – сказала Тошка. – Він зі мною дружить. Він за мене завжди заступається!

У цей час на галявині саме з'явився Кешка. Він молотив по повітрю руками й при цьому якось смішно пританцьовував. «Пиріжки втрушує, – подумав Дмитрик. – Обжерся!» А вголос запитав:

– А що це він робить?

– Вправляється, – пояснила Тошка. – Він у нас боксер. А це називається бій з тінню.

При слові «боксер» Дмитрик глянув на Тошку уважніше. Взагалі, дівчисько як дівчисько, не така вже й неприємна, як здавалося. І очі – зелені, як трава, нічого так очі, нормальні. І ніс не картоплею, а просто трішки кирпатий. Симпатичний такий ніс. У роті Тошка увесь час травинку тримає...

Дмитрик ще раз подивився на брата Тошки, який продовжує бій з тінню, і запитав:

– А можна... я буду вас звати не Тошкою... а Травичкою?

– А чому Травичкою? – зацікавилася Тошка.

– Знаєте, Тошка якось смішно звучить – Тошка-Дошка...

– Можна, – сказала Тошка, – звіть Травичкою... якщо вам так більше подобається...

– А якби ви йшли не сама, – запитав Дмитрик Травичку, а, скажімо, зі своїм знайомим хлопчиком, то ваш Кешка заступився б і за нього, за хлопчика? Ну, якби на нього напав якийсь хлопчисько-знущалець?

– Кожен хлопчик має сам за себе заступатися, хто б на нього не напав. Сам...

– Сам... А якщо хлопчик у перехідному віці? – сказав Дмитрик. – Знаєте, вік є такий, людина і з собою не може впоратися, не те що з іншими!

– Ну, звісно, – сказала Травичка, – якби мій знайомий хлопчик був у перехідному віці, то Кешка б, звісно, за нього заступився!

– А у вас є знайомий хлопчик? – запитав Дмитрик Тошку. – Добрий знайомий?

– Ні, – сказала вона, – знайомого хлопчика в мене немає... А що?

– Та раптом... захотілося бути... комусь знайомим... – сказав Дмитрик, почервонівши, й дивився, як Кешка продовжує бити невидимого супротивника. От би Комарову так надавати з Кешчиною допомогою!

– Вам, напевно, з красивою дівчинкою хочеться бути знайомим, – сумно сказала Травичка.

– Чому це з красивою? – збрехав Дмитрик. – Можна й з некрасивою. – А про себе подумав: «Аби тільки в неї брат був боксером!»

У цей час на галявині з'явився другий брат Тошки – Ґешка. Він теж застрибав по траві в якомусь дикому танці.

– Танцюрист? – запитав Дмитрик, киваючи на Ґешку.

– Ні, не танцюрист, а теж боксер. Ноги відпрацьовує!

Дмитрикові дуже сподобалося, що й другий брат Тошки боксер. Брати-боксери! Звісно, вони заступляться за Тошчиного знайомого. Ну, а якщо вона буде з ким-небудь дружити... ото вже, певно, вони життя своє покладуть!

– А ви вірите в дружбу? – запитав Дмитрик, малюючи у своїй уяві поваленого Комарова.

– А що? – запитала Травичка.

– Нічого, – сказав Дмитрик. – Ну от... от якби з вами подружився один хлопчик, а його життю загрожувала б небезпека, ваші брати за дружбу хлопчика з вами могли б віддати життя? – Це Дмитрик вимовив немов вірші.

Травичка подумала й сказала:

– За дружбу? Могли б...

Це Дмитрика цілком улаштовувало, тому він сказав:

– Подружитися раптом захотілося... Тільки не знаю, з ким... Усі якісь... – Він не домовив.

– Які «якісь»? – тихо перепитала Травичка.

– Усі якісь не такі...

– Які «не такі»?

– Ну, не такі... Не такі, як ви...

– То ви хочете зі мною подружитися? – запитала Травичка пошепки, при цьому вона так почервоніла, що її біле волосся стало рудими.

– Хочу! – підтвердив Дмитрик теж пошепки й теж почервонів – від жаху, що він отак от бреше вголос. Тато б почув!

– От Прошка зрадіє! – сказала Травичка.

– Який Прошка?

Може, у Травички є ще один брат? Боксер. Тільки дорослий. Дмитрик вирішив: якщо це так, то він скаже Травичці, що готовий не лише дружити з нею, але готовий навіть закохатися в неї. Не зараз, звісно, а коли стане дорослим. З'ясує, хто такий Прошка, і... якщо теж боксер, то закохається.

– Виходить, у вас ще є брат-боксер? – з надією в голосі запитав Дмитрик.

– Прошка теж боксер, але він мені не брат, він собака, – сказала, сміючись, Тошка.

Дмитрик з жалем зітхнув. Ну, якщо собака, то про те, що він згодом закохається в Травичку, можна нічого не говорити. Втім, собака-боксер Прошка – це навіть краще, ніж людина-боксер, бо собаки навіть дорослий боїться дужче від будь-якого боксера.

– А чому ж він зрадіє? – запитав Дмитрик.

– Тому що з ним ніхто гуляти не хоче, лише я гуляю, а тепер я буду з ним не сама гуляти, а разом з вами.

І Дмитрик знову подумав, що в такому разі, мабуть, можна було б і закохатися. Нехай Кешка, Ґешка й Прошка знають, що він обов'язково закохається в Травичку, і щоб вони втрьох, на випадок чого, горло перегризли цьому знущальнику Комарову та його приятелям. Дмитрик уже хотів сказати Травичці, що він згодом у неї закохається, але вона раптом розсміялася.

– У вас зовсім немає поперечно-смугастих м'язів! – сказала вона, глянувши на його голу спину, й запитала: – А як ви розгинаєтеся й згинаєтеся?

Дмитрик швидко натягнув ковбойку й промукав щось невиразне. А щодо м'язів навіть не знав, що відповісти. Не міг же він пояснити Травичці, що тому й хоче з нею подружитися, а потім і закохатися в неї, що в нього немає оцих поперечно-смугастих м'язів.

– Я вам призначаю побачення, – сказав Дмитрик, накокоїжившись півнем. Клятий перехідний вік!

– А чого ви так верещите? – сказала Травичка. – Побачення треба призначати тихо й таємниче. Ось так. Де й коли? – сказала вона тихо й таємниче.

– Завтра о шостій біля кінотеатру...

– Добре, – сказала Травичка таємниче. – Я прийду...

– Тільки в мене до вас прохання, – сказав Дмитрик, цього разу теж тихо й таємниче. – Приходьте не сама на побачення.

– Як це не сама, а з ким же?

– Приходьте, – Дмитрик ледве було не сказав – зі своїми поперечно-смугастими боксерами. – Приходьте з братом Кешкою, з братом Ґешкою і з собакою Прошкою. Квитки я всім куплю...

– Але послухайте... – сказала Травичка, – може, все ж краще, якщо я прийду сама? Адже на побачення з братами не ходять! Принаймні в книжках і в кіно завжди приходять без братів!

«Сама»! – передражнив про себе Дмитрик Тошку. – А хто буде за мене заступатися, коли Степан Комаров почне свої знущання. Хто вріже йому хук справа і нокдаун зліва? Хто буде кусати за ноги Комарова, який даватиме драла?»

– Ну, будь ласка... – промимрив Дмитрик. – Ну, першого разу приходьте втрьох! Тобто, вчотирьох... Будемо дружити всі разом!

– Гаразд, – сказала Травичка. – Ми прийдемо втрьох... тобто вчотирьох... Я про Прошку геть забула.

Отже, треба було дістати чотири квитки в кіно: для Травички, Ґешки й Кешки. І для себе. І купити чотири ескімо, ні, три, цього разу Дмитрик сам вирішив обійтися без морозива. І для собаки Прошки – варену кістку з м'ясом.

Гроші на квитки й ескімо Дмитрик позичив у Турка́, який збирав на якісь особливі лижні кріплення. Кістку не спитавшись витяг у мами з супу. І, вирядившись майже як наречений, прийшов до кінотеатру за півгодини до початку сеансу – з квитками в кишені, зі згортком під пахвою (кістка для Прошки) і з коробкою ескімо для своїх захисників, для поперечно-смугастих боксерів. Щойно Дмитрик вийшов з дачі, як за ним відразу ж ув’язався один із знущальників – Боря Смирнов із собакою. Звісно, вартував – ніби йому робити більше нема чого. Смирнов свиснув, і відразу з кущів до нього підбіг рудий Печеня. Вони пошепталися про щось між собою й провели Дмитрика до кінотеатру. По дорозі до них приєдналися ще двоє. Дмитрик зупинився біля входу в кінотеатр, ближче до контролерки. Роззирнувся. Травички ще не було. Степан Комаров теж ще не з'явився. Чоритикратно осмілівши, Смирнов кинув у бік Дмитрика зчетверений погляд, у якому крутилося щось на кшталт таких невидимих слів: «Підозріло! Підозріло! Причепурився, плюс букет квітів, плюс коробка в руках, плюс згорток, плюс поводиться так незалежно. – На обличчі Смирнова було написано: – А якщо ми зараз улаштуємо мінус коробки, мінус згорток, мінус... що в тебе там у кишенях? Плюс десять шалобанів по лобі!»

Тоді Дмитрик недбало наблизився до знущальників і сказав, звертаючись до Вітьки Мовчуна:

– Збігай по Комарова!

– Як це збігай? – обурився Вітька Мовчун. – Навіщо?

– Тому... – сказав Дмитрик. – Тому що зараз ваша знущальницька машина буде зламана!

– Я-к-к-ка ма-ма-шина? – зазаїкався Печеня. Він завжди заїкався, коли сердився.

Знущальники перезирнулися. Вітька Мовчун побіг по Комарова.

– Смирнов, поки не пізно, вчися в Печені заїкатися від страху, – сказав Дмитрик. – А так само вчіться поки що в цієї своєї дворняжки висувати язика!

– Ч-чо-му? – запитав Печенкин.

– Т-то-му, – передражнив його Дмитрик, – що незабаром вам усім буде спочатку жарко, а потім холодно... Зараз за мене прийдуть заступатися відразу три боксери.

Дмитрик глянув на годинника. Травичка й три її боксери мали з'явитися з хвилини на хвилину. Не спізнилися б, бо ескімо вже почало танути.

Комаров, між іншим, теж ось-ось з'явиться.

Травичка й Комаров з'явилися за деревами з різних боків одночасно. Комаров у супроводі Вітьки Мовчуна крокував просто до Дмитрика. Дмитрик спокійно повернувся спиною до них і рушив до рятівниці Травички, до Ґешки, до Кешки й Прошки. І що ближче він підходив до Травички, то все важче переставляв ноги. Ні Ґешки, ні Кешки, ні Прошки – нікого з тих, кого він найдужче хотів бачити, з Травичкою не було. Вони не прийшли на побачення. Дмитрик ще дивився з надією крізь Травичку: може, вони відстали, може, вони за деревами? Але радісний Тошчин голос повідомив:

– Здрастуйте! Я прийшла сама! У Ґешки й Кешки тренування, а в Прошки щось зі шлунком!

Прийшла сама, та ще й тішиться, така фіфа. «Все, – вирішив Дмитрик, – я зараз їй скажу, що я її ненавиджу. Зрадниця! Так ошукати свого...» А хто він їй, власне кажучи? І ще ця дурна кістка під пахвою, і морозиво починає танути в коробці. Тошку й Дмитрика відразу оточила компанія знущальників.

– Заїкатися, каже, вчіться в Печені, – мовив Смирнов.

– І язика, каже, вчіться висолоплювати в Шарика, бо, каже, вам усім жарко буде! – додав Мовчун.

– Так, – мовив Комаров, дивлячись на букет. – Це все квіточки, а ягідки у нього в коробці й ось у цьому згортку.

У цей час Печеня розгледів крізь целофан кістку в пакеті.

– М-м-м’ясо... – здивовано заїкнувся він.

– І морозиво, – сказав Вітька Мовчун, відкриваючи коробку у Дмитрика в руках.

– Квіти, м'ясо й морозиво? Незрозуміло... незрозуміло...

– А що тут незрозумілого? – сказав Комаров. – Квіти для мене, м'ясо для собаки, а морозиво для всіх!

Знущальники заходилися їсти морозиво просто з коробки, черпаючи його руками, а потім Комаров раптом зробив такий рух, начебто хотів витерти руки об Дмитрикове обличчя. І тут Тошка схопила Комарова за руку.

– Не чіпайте його! – сказала вона грізно.

– Чому це не чіпайте? – якимось писклявим голосом сказав Комаров і простягнув руки, щоб усе ж витерти їх об Дмитрикове обличчя.

Але Травичка раптом так спритно сіпнула його за руку, що він мало не впав. І тоді Комаров замахнувся на Травичку.

І тут сталося щось для Дмитрика геть незрозуміле. Він сам, без жодних поперечно-смугастих м'язів, тріснув кісткою в целофані Комарова по голові, ударив знизу по коробці з ескімо, яку тримав Печеня, і морозиво заліпило Печені всю пику. А Мовчуну він тицьнув букетом у ніс... А Смирнов від нього сам позадкував... Комаров устиг тільки закричати, що от він зараз як дасть, – та Травичка підсікла йому ногу, рукою штовхнула в груди, і Комаров грьопнувся на землю. Усі заціпеніли спочатку, а потім кинулися на Травичку з різних боків.

– Не чіпайте її, – сичав, як картопля на сковорідці, Смирнов, – не чіпайте, у неї брати-розрядники, боксери... Розрядники вони! Розрядники! – репетував Смирнов, притримуючи за нашийник Шарика, який аж заливався дзявкотом.

– Я теж розрядниця, – сказила Тошка, розкидаючи знущальників по траві. – Із самбо розрядниця... і ще карате знаю...

Знущальники посхоплювалися й один за одним відступали за ріг кінотеатру. Тошка й Дмитрик залишилися самі. Захекана Травичка обтрушувала з джинсів пил і хвоїнки. А Дмитрик мовчки дивився в землю. Коли Тошка опорядилася й тріумфально глянула в той бік, куди зникли знущальники, Дмитрик сказав винувато:

– Ось... Травичко... Я маю вибачитися перед вами, я вам учора все про знайомство з вами брехав.

– Брехали? – почувся здивований голосок Тошки.

– І про дружбу теж учора брехав... Тобто не те, щоб брехав...

– Брехав? – сумною луною відгукнулася Тошка.

– Я взагалі брехун... страшенний брехун... У мене й прізвисько таке – Розбрешака... Капітан Розбрешака, може, чули?..

Тошка повернулася й повільно пішла від Дмитрика. Тоді він теж пішов за нею.

– А сьогодні я не брешу, – сказав Дмитрик, – ні про дружбу, ні про знайомство.

– Не проводжайте мене, – сказала Тошка.

– Я не проводжаю... – сказав Дмитрик, – я просто так...

Тошка здивовано й сумно дивилася на Дмитрика.

– Звісно, я некрасива, – сказала Тошка, хоча вона була, на думку Дмитрика, така гарна в цю хвилину.

– Мені, звісно, можна брехати... не брешуть лише красуням... – прошептала вона зі сльозами на очах, як здалося Дмитрикові.

Вони стояли одне навпроти одного. І Травичка чомусь раптом засміялася, без жодних сліз. Радісно так засміялася й сказала:

– Вони вам синець поставили.

Тошка дістала дзеркальце, і Дмитрик справді побачив у ньому синець. Справжній синець, синій не від чорнила, а зовсім від іншого. Це його ще дужче втішило.

– А ви знаєте, – сказала Тошка, – хоча у вас і немає поперечно-смугастих м'язів, ви справжній сміливець!

– Це чому ж? – не повірив Дмитрик.

– А тому, що лише сміливець без жодних м'язів може кинутися першим захищати дівчинку. Ви ж не знали, що я самбо знаю... Правда ж, не знали?

– Не знав, – сказав Дмитрик. – Чесно, не знав.

– От! – знову щасливо засміялася Тошка. – І ви зовсім мені не брешете? Ну, тепер не брешете?

– Не брешу, – зрадів Дмитрик, – чесно, не брешу!

Травичка щось іще хотіла сказати, але махнула рукою й побігла. А Дмитрик залишився стояти. Потім вона обернулася й крикнула:

– І ви взагалі ніякий не брехун! Ви фантазер! Страшенний фантазер!

Вона йшла все далі й далі, і що далі вона відходила, то більше Дмитрикові здавалося, що він збрехав Тошці лише про те, що він не знає, що таке дружба між хлопчиком і дівчинкою... Йому здавалося, що з цієї хвилини він трохи про це вже знає... Це коли в тебе немає поперечно-смугастих м'язів, а ти сміливо заступаєшся за дівчинку.

– До побачення, капітане, – почув Дмитрик зоддаля.

– До побачення! – крикнув він удалину якимось новим, геть незнайомим для себе голосом.

 

 

Повністю читайте в книжці, яка готується до друку у видавництві «Махаон»