Іван АНДРУСЯК

 

ПОКРОВА І ХРИСТОС-ВИНОГРАДАР

 

Круглими, добрими, умиротвореними українськими очима дивляться на мене щоранку Покрова і Христос-виноградар. Іноді ці очі просто сумні, іноді замислені, а іноді я бачу в них якусь дивну іскринку, а в кутиках вуст – тендітну, «внутрішню», притишену посмішку. Щоранку вони мовби хочуть мені щось сказати, і завжди інше – те, що потрібно мені саме зараз...

За цих кілька місяців, відколи ми переїхали в Березань, у перше після тривалих винаймань нарешті своє житло, я особливо полюбив суботі й недільні ранки. Цей дивовижний час, коли діти ще спокійно сопуть у своїй кімнаті й не «перевертають світ», і дружина тихо й тепло спить, притулившись мені до плеча, і навіть кіт Тимко, згорнувшись калачиком у мене в ногах або розлігшись на підвіконні поміж вазонів, додивляється розімлілі котячі сни, а не вимагає риби й уваги, – цей час, коли не треба схоплюватися і вмикати комп’ютер або бігти на роботу, особливо затишний ще й тому, що можна вволю – самими очима, без слів – поспілкуватися з Христом-виноградарем і Покровою.

Христос на мить відірвався від роботи. Перевернувши порожнє відро, в яке щойно збирав і зараз знову збиратиме стиглі ґрона, він присів на нього, щоб трохи перепочити, – точнісінько так присідають на коротенький відпочинок українські селяни, на якусь хвилю відриваючись від роботи в полі чи в саду. Стомлені руки поклав на коліна, у лівій усе ще тримає чашу, в яку вичавлював виноградний сік, а до правого плеча горнеться йому пагін із розкішним ґроном, з частини якого сік у чашу вже вичавлений, а решту ягід чекають свого часу. Ось він іще трішки перепочине – і візьметься за них... Але він задивився кудись у далечінь і задумався...

(А чому ґроно звисає з правого плеча? – думаю я тим часом. Адже за християнськими канонами мало би бути з лівого – там, де серце... «А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: «Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт., 26: 27-28). Утім, це ж не ікона, де все мусить бути канонічно, і він не в церкві, а у мене вдома, – тут хай ліве плече відпочине, і серце хай відпочине... Тут йому, сподіваюся, добре, і він може спокійно й розважливо робити просту й мудру селянську роботу, а одриваючись від неї на хвилю, присісти на перевернуте відро так само, як присідає на перепочинок, працюючи у полі чи в саду, мій тато...)

А Покрова не присідає. Вона стоїть, склавши руки на грудях, як складають їх до молитви українські жінки. І з-під її покрову виходять чоловіки, жінки, діти, так само молитовно, зворушливо дитинно склавши руки на грудях – і їхні обличчя звернені вгору, і на них читається відсвіт Дива... А стоїть вона, прихилившись спиною до хреста, бо хрест – це не лише мука, а передовсім спасіння.

(Чи можливе спасіння без мук? – думаю я тим часом, роздивляючись її старанно, гладесенько зачесане на два боки волосся і рівненький проділ посередині; саме такі зачіски і ховаються під хустками українських жінок, коли вони йдуть до церкви... А волосся це сиве, авжеж – сиве, це не пил, бо щосуботи я старанно витираю його вологою ганчірочкою, а за тиждень пилу в хаті не може набратися так багато... Ага, це спеціально так мудро зроблено – щоб світло, пробиваючись із заштореного вікна, заломлювалося в борозенках від гребеня, яким її зачесано, і створювало враження сивини, незважаючи на чорне тло. Я вже колись бачив цей ефект – авжеж, малим, коли ми збиралися до церкви, я дивувався з того, як сонце висвітлює волосся моєї мами, коли вона розчісувалася. А волосся її тоді ще було чорним-чорнісньким, це зараз воно вже сиве...)

Так їх можна розглядати дуже довго, годинами, обмислювати кожну деталь – і в результаті щоразу думати про своє... Щось біблійно українське є в цих зворушливих постатях, у цих шляхетних обличчях...

(Чи завважували ви, до речі, якими шляхетними є обличчя українських селян – не всіх, звісно, але багатьох? Особливо, коли вони стоять у церкві й слухають Службу Божу – або коли вони працюють... Цікаво: Служба Божа і самозаглиблена праця нерідко творять один і той же вираз обличчя – а отже, одні й ті ж душевні порухи?..)

Так, є в цьому всьому щось біблійно українське. Архетипне. Справжнє до глибини єства...

(Звісно, я далекий від того, щоб стверджувати, як деякі етнографічні диваки, ніби справдешні Богородиця і Христос були українцями. Але не все так просто, друзі, не все так просто... Недарма на наших старожитніх народних іконах Богородиця, Христос, святий Миколай, свята Варвара, святий Іван, свята Катерина та інші улюблені святі мають дуже виразні – часом аж невимовно, дивовижно, неймовірно виразні – українські риси. Не в антропології чи ще якійсь біді тут справа – а у вірі, в самій природі християнства, яке хай і не на наших теренах зародилося, але й для наших людей органічне, живе, істинне. Християнство саме по собі таке, що для француза Христос просто не може не мати французьких рис, для ефіопа – ефіопських, для українця – українських... Адже Христос живе в кожному християнинові, а тому кожен відчуває – і уявляє – Його як себе!

До світу духовного виміри світу фізичного не прикладаються – ось що мусили б насамперед розуміти як етнографічні диваки, так і їхні «велемудрі» критики).

Зате у світу духовного і світу мистецького дуже й дуже багато спільного. І ви вже, звісно, збагнули, що Христос-виноградар і Покрова, про яких я розповідаю, – це мистецькі роботи. Це так звана димна кераміка – чорна, без кольорового розпису (на мене вона справляє особливо глибоке враження). Автор цих робіт – «Христа-виноградаря» і «Покрови» – дивовижний харківський художник Петро Філонович Мось. Я щасливий, що маю ці роботи в себе вдома – бо, стоячи на тумбочці навпроти мого ліжка, вони не просто собі «прикрашають кімнату», а є в ній чимось тим невимовним, почерез що саме́ мистецтво щоранку зазирає мені в душу.

А в справжнього мистецтва сакральна природа...