Іван АНДРУСЯК

 

 

.   .   .

 

мають щастя звуки підневільні

не любити а підстерігати

всі вони тихенькі і повільні

доки набереться їх багато

 

а тоді хоч утікай із тиші –

хай вона сама дає їм раду

хай своїм прокляттям їх колише

до безтями себто до упаду

 

хай згортає із дірявих тіней

ковдру крику паранджу одчаю –

я й без цього теплий і спокійний

я собі покірно засинаю