Іван АНДРУСЯК: “ЯКЩО
СУЧАСНОЇ ПОЕЗІЇ НЕ БУВАЄ БЕЗ ІНТЕЛЕКТУ, ТО БЕЗ ЕМОЦІЇ НЕ БУВАЄ ПОЕЗІЇ ВЗАГАЛІ”
– Іване, моє перше
запитання буде дещо кумедним. Розкажи у кількох словах, що таке сучасна поезія?
– Якщо в кількох словах, то це
дуже класна штука. А якщо не в кількох – то потрібно з десяток дисертацій.
– Коли чекати на твою
нову книжку і що це буде? Які ще маєш плани на майбутнє?
– І коли, і що це буде – залежить
не так від мене, як від видавців. Зараз у них три моїх нових книжки: збірка
поезій для дітей «Чакалка», прозові «Казки Тата-Дибала» – так само нібито
дитячі, але насправді для сімейного читання, з таким собі злегка розлитим
філософуванням на кшталт родинних притч, трохи з гумором, а більше з умислом;
нарешті – нова книжка критики «Латання німбів», до якої увійшло найліпше з
писаного мною в цьому жанрі протягом п’яти-шести років, котре, як мені
здається, варте того, щоб не загубитися на шпальтах різноманітних «засобів
масової дезінформації».
Дитячі тексти лежать у вінницькій
«Тезі», з якою я давно дружу як перекладач і член редакційної ради цього
видавництва; там, наскільки мені відомо, є трохи клопоту з оформленням, бо
намалювати Чакалку – це така собі казкова істота, яка забирає в мішок
неслухняних дітей, – виявилося дуже й дуже непросто. Так що коли ці книжки
побачать світ – я вже й чекати втомився, але сподіваюся, що колись – та
побачать. А за критику взялося молоде івано-франківське видавництво «Тіповіт»,
і навіть має намір започаткувати цією книжкою нову серію «Інша критика».
Що ж до «планів на майбутнє», то
я ними якось не переймаюся – просто роблю собі помаленьку, що хочу, доки воно
«дійде до кондиції». Наразі знаю лише те, що мені стає все цікавіше писати для
дітей. Помалу набирається текстів і на нову поетичну книжку. Навіть не уявляю собі,
коли набереться – це може бути і за кілька місяців, і за кілька років, – але
вже знаю, що та книжка зватиметься «Писати мисліте».
– Що для тебе важливіше в
поезії – контекст, філософічність, ерудиція чи враження, жест, емоція?
– Кожен текст сам визначає, що в
ньому – ні, не важливіше, а радше що первинне, а що вторинне. Одначе якщо
сучасної поезії не буває без інтелекту, то без емоції не буває поезії взагалі.
На «чистій» емоції поетичний текст «вибудувати» цілком можливо, і цьому є сотні
тисяч прикладів, найперше в романтичну та ранньомодерну добу, – однак на
«чистому» інтелекті тут не виїдеш, бо з того вийде або непоетичний текст, або в
кращому разі формалістична грашка.
– Як зробити, аби з
досягненнями сучасної української літератури легко міг ознайомитися той читач,
хто цим цікавиться?
– Професійно. Інакше нічого не
буде. Через це я й не думаю, що цим мусять займатиме переважно письменники – бо
він них вимагаються зовсім інші професійні якості. Це справа насамперед
видавців, і ті з них, хто працює справді професійно, вже вибудовують тут власні
хай іще мікро-, але вже системи. Якби держава їм принаймні не заважала, як
заважає зараз, – то вже років за десять був би толк; а якби трішечки допомогла,
виключно на законодавчому рівні – то й значно раніше.
Я особисто промоційних задатків
не маю – і зовсім цим не переймаюся; у всякого своя доля. Але навіть
письменникам без таких здібностей, як ось мені, зовсім не складно провадити
таку роботу через інтернет. Я далеко не «комп’ютерний монстр», лише банальний
«просунутий юзер», – але мені не вартувало жодного труду сяк-так зліпити на
безкоштовному порталі свій сайт http://dyskurs.narod.ru і регулярно виставляти там усе, що пишеться. Тепер щомісяця туди заходять
дві-три тисячі людей – і нехай чимало з них просто заходить і йде собі, та все
ж ті, кому це цікаво, – і читають, і повертаються туди час від часу.
– Що би ти сказав про
асортимент українських книгарень? А порівняно з книгарнями інших країн, де ти
бував?
– Я сказав би, що асортимент
відповідає стану справ. Це бізнес, і діє він за законами бізнесу. Я на законах
бізнесу не знаюся. Єдине, що знаю – бізнес мусить бути прибутковим, або не
бути. А з чого він буде прибутковим, якщо для того, аби знайти українську
книжку, «місця треба знати», а для того, щоби знайти розумну книжку – треба
знати геть глухі «закавулки». У таких умовах бізнес прибутковим не буває, а
отже – не буває й бізнесу. Лишаються одержимі одинаки, які працюють зазвичай не
професійно, а «з любові».
Не думаю, що наші політики варті
того, аби їх цитувати, але принаймні один із них, Юрій Костенко, сказав свого
часу мудру річ: нам потрібні 226 українців у парламенті – і тоді можна щось
реально змінювати в законодавчому полі на користь українця. А доти скільки не
порівнюй – усе будеш чухати потилицю. Я не хочу чухати потилиці, і тим паче
тяжко сприймаю оце наше одвічне «бідкання», – але є речі, котрі можна змінити
лише політично.
– А що сам читаєш? І яка
твоя улюблена музика, фільми, художники?
– Сам собі дивуюсь, але мене
останнім часом усе дужче «вставляє» традиційне, старожитнє українське
мистецтво. Слухаю й не переслухаю старі записи Івана Паторжинського, Івана
Козловського, Марії Литвиненко-Вольгемут, Дмитра Гнатюка, сучасні барокові
«реконструкції» Тараса Компаніченка; страшенно люблю харківську (саме
харківську, хоча там в опері й страшна акустика!) постановку «Запорожця за
Дунаєм»; нізащо не відмовлюся встоте, може, переглянути «Пропалу грамоту» чи
навіть геть, здавалося б, «малоросійське» «Сватання на Гончарівці», а
мультиками на кшталт «Жив був пес», «Горщик-сміхотун» чи новими «Злиднями»
захоплююсь, як у дитинстві; перед картинами Катерини Білокур можу простояти
годинами, не завважуючи часу…
На все, зрештою, свій час, і так
само я переживав колись інші мистецькі захоплення – від джазу й року до
класичної, зокрема органної музики. Але нині чомусь «душа прагне» саме такого –
«доброго й питомого». Певно, надто вже дістала вся оця довколишня відверто
гидка й цілковито чужинецька попсятина.
Що ж до читання, то на нього мої
«старожитні штучки» не поширюються. Тут намагаюся традиційно відстежувати все,
до чого можу «дотягтися» – крім, звісно, попси, з котрої визнаю лише класику
англійського детективу, та й ту виключно в потягах, де фізично не можу читати
нічого «розумнішого». Щоправда, й у читанні маю одну «старожитню фішку», котрої
дотримуюся ось уже років п’ять поспіль – намагаюся бодай раз на півроку
перечитати або «Дон Кіхота», або «Декамерона» в перекладі Миколи Лукаша, щоб не
забувати смаку справжньої української мови. І ще мрію, з цією ж метою, дістати
Біблію в Кулішевому перекладі – а все ніяк не вдається…
– Ти ще й перекладач.
Особисто я серед твоїх перекладів виділив би два найзнаковіші – американського
аванґардового поета каммінґса та нещодавно вбитої російської опозиційної
журналістки Політковської. Розкажи, що ти перекладаєш зараз, що для тебе
переклад, і взагалі, як це – бути перекладачем? От, у мене, приміром, не
виходить J.
– Перекладаю, на жаль,
здебільшого те, що замовляють. А замовляють, на жаль, здебільшого «лажу»…
Для того, щоб перекладати щось
«для душі», маю дуже мало часу – але все ж потроху, «під натхнення», намагаюся
вдосконалювати того ж каммінґса; доводити до пуття переклади з поляка Анджея
Бурси, з якого я вже «перетлумачив» більшу частину поетичної спадщини;
принагідно працювати ще з поодинокими віршами різних поетів, котрі чимось
особливим мене вразили – як ось Мандельштамові «Безсоння, і Гомер, і тужава
вітрил…» чи «Коли, пронизливу до свисту…». Мрію продовжити колись студії над
Еліотом – журнал «Київська Русь» нещодавно опублікував наш із дружиною
Катериною Борисенко переклад «Порожніх людей», а хочеться «дотягнутися» й до
інших його поем, які мені надзвичайно близькі. Мрію колись повністю
перетлумачити сучасною українською «Сад Божественних пісень» Григорія Сковороди
– від перекладу Валерія Шевчука, яким тепер мучать дітей по школах, мене
відверто «тіпає» і я відчуваю нагальну потребу «позмагатися». Багато про що
мрію…
Але з того, що наразі замовляють,
насолоду отримую насамперед від роботи з дитячими текстами – «Різдвяною піснею
в прозі» Чарльза Діккенса, яка вже вийшла друком; дивовижним «Їжачком у тумані»
Сєрґєя Козлова чи продовженням «Петрика П’яточкина» Наталії Ґузєєвої, котрі
з’являться незабаром.
Узагалі, як бачиш, я чітко
розрізняю для себе переклад як «заробіток» і переклад як «співтворчість». Оця
«співтворчість» потребує якогось особливого внутрішнього стану, особливого,
може, натхнення – і саме цим вона мене й захоплює. А переклад як «заробіток»
допомагає «тримати форму», що теж річ не остання.
– А як тобі переклад того
самого каммінґса, зроблений Богданом Бойчуком?
– Я дуже радий з того, що певною
мірою «спровокував» пана Богдана своїми перекладами на оприлюднення його
«версії» українського каммінґса – і тепер ми маємо їх уже три, включно з
великою добіркою від Олександра Гриценка, яку публікував свого часу «Всесвіт».
Я бачу, як деякими своїми перекладами пан Богдан полемізує, а деякими й виразно
«змагається» зі мною й Катрусею (чимало перекладів із каммінґса ми виконали
разом із дружиною) – і мені це, чого гріха таїти, страшенно приємно. Але разом
із цим я свідомий того, що моя англійська значною мірою штучна, книжна, і
розумію, що я через це не завжди зміг відчитати цього дивовижного поета
адекватно – і бачу, де пан Богдан ніби мене дуже тактовно, але хвацько
«поправляє» своїм перекладом. Це для мене дуже хороша школа – і я щиро вдячний
за неї панові Богданові. Так що я тепер багато чого намагаюся «перепрацювати» –
сприймаю науку. Проте розумію, що і в нас із Катрусею дещо вийшло несогірше, а
іноді, здається, навіть (наберуся нахабства) й краще – і це надихає.
Дуже б мені хотілося колись
зібрати під спільну обкладинку те, що найліпше вдалося панові Бойчуку, панові
Гриценку, нам із Катрусею, іще молодшим «українізаторам» каммінґса
Стронґовському, Вероніці Кавун – гадаю, це було б дуже цікаве й потрібне
видання.
– Розкажи про свою прозу.
– Я, власне кажучи, не прозаїк.
Принаймні за способом мислення, за світовідчуттям. І моя проза будується за
законами не прози, а тієї ж таки поезії. Це, власне кажучи, «проза поета» – і
ні на більше, ні на менше я тут не претендую. Просто час від часу виникає
бажання «розширити рамці» – бо хочеться сказати іноді більше, ніж може умістити
вірш. І в сюжеті подієвому теж іноді зринає така образна «бомба», така
метафора, що сюжетом внутрішнім, поетичним її не виповниш. І тоді перестаєш
думати про те, проза воно чи поезія, а говориш так, як говориш, так, як воно
«йде» – а коли вже «вийшло», «виговорився», сказав, що хотів, – тоді й
визначаєш, що «Реставрація снігу» є повістю-метафорою, а «Вургун» –
романом-новелою…
– Якщо „арт-хаузна”
література в Україні наразі все ще досить далека від хоч трохи комерційних
„рейок”, то дитяча книга є, мабуть, найбільшою „перехресною станцією” бізнесу й
літератури. Її активно видають, оплачують, купують – чи не компрометує це саму
ідею жанру? Не профанує дитячу літературу? Взагалі, що для тебе дитяча поезія і
проза?
– Я прийшов до дитячого тексту,
коли почали підростати мої діти, і бавлячись із ними, я й почав одночасно
бавитись зі словом по-дитячому, спершу виключно «для хатнього вжитку» – а коли
побачив, що це гарно й весело сприймається не лише моїми «малявками», зважився
дещо оприлюднити. Це мені страшенно цікаво, я цим надзвичайно захоплений – але
водночас дуже добре відчуваю, яка це серйозна відповідальність. Дорослого легко
можна обдурити постмодерними «наворотами», прокол у дорослому тексті легко
можна списати на «новаторство», але з дітлахами такі речі не проходять – вони
все «розкусять» одразу і пошлють тебе дуже й дуже далеко, дорослі так далеко не
посилають…
На жаль, це мало хто з дорослих,
котрі працюють у книговидавничому бізнесі, розуміє – і полиці книгарень
виявляються завалені маразмами різноманітних ірин сонечок, ходосів тощо. Так
несумлінні видавці не лише знущаються з дітей, але й позбавляють самі себе
шматка хліба – бо дитина, зіткнувшись із «ходосятиною», осмислює це так, що
вона морально постраждала не просто від конкретного автора, а від книжки як
такої – і від книжки як такої й відвертається. Так що ті, хто ганяється тут за
«довгим рублем», насправді пиляють гілку, на якій сидять.
Одначе коли всього цього не
усвідомлюють і деякі письменники – тоді буває справді страшно. Нещодавно одне
сумлінне (а таких у нас, на жаль, небагато) видавництво попросило мене
відредаґувати дитячу книжку одного з ду-уже популярних тепер «молодих та
ранніх» попсовиків. І там я раптом наткнувся на оповідання про те, як дівчинка…
запхала два пальці в розетку – і потрапила… в дивовижно прекрасний електричний
світ, у якому живе дуже милий електричний собака, з яким так гарно й весело
гуляти по мережі!!! Текст, звичайно, я «зарубав» – а подібних авторів вішав би.
Звичайно, не за шию і не назовсім – але вниз головою годинки на дві підвісив би
власноруч і без найменших докорів совісті. Щоб кров трохи у голову вдарила, і
та голова наступного разу думала, що пише…
– Як критик, чи міг би ти
спробувати дати загальний прогноз того, куди рухатиметься українська література
і мистецтво?
– Наразі вона рухається до того,
що Дмитро Чижевський свого часу називав «повнотою літератури». У нас іще дуже
багато лакун, дуже багато «білих» і «чорних плям», і доки ми їх усіх не
виповнимо, доти про якийсь поступ іще далі мови бути не може.
– Іване, свого часу ти
писав, що час літературних угрупувань минув, що вони вже не можуть бути
плідними, а ось нещодавно начебто приєднався до проекту „Інша література”. У
чому причина такої зміни?
– Я, по-перше, не розглядаю «Іншу
літературу» як літугруповання, а лише як актуальну в контексті сучасного стану
літературного процесу ідею. Бо погодься, що останнім часом тенденція подавати
«лохам-читачам» сучасну українську попсу за сучасну українську літературу
набула відверто загрозливих масштабів. А читач, між іншим, далеко не «лох», він
чудово розуміє, що йому пропонують «фуфло» – але, за браком інформації, гадає,
що вся українська література і є отаким «фуфлом», як писання якої-небудь,
скажімо, Карпи. Відтак мусив хтось нарешті сказати достатньо голосно: хлопчики
й дівчатка, не беріть на себе більше, ніж можете занести.
А по-друге, я «приєднався» чи,
точніше буде сказано, підтримав ідею «Іншої літератури» з двома концептуальними
застереженнями: мені принципово не подобається назва, бо я не вважаю, що роблю
якусь «іншу» літературу – ні, в міру своїх сил і можливостей я роблю літературу
саме українську; а крім того, я органічно не сприймаю спроби деяких критиків
під цей «шумок» позводити якісь власні дрібноамбіційні порахунки чи то з
Андруховичем (на нього чомусь було найбільше відверто ідіотських нападок), чи з
будь-ким іншим.
Час же літугруповань того
формату, яким позначилися 1990-і роки, справді минув. Нинішня літературна
молодь, наскільки я розумію, радше тяжіє до чогось на кшталт студій – не в
совковому, звісно, а в цілком сучасному, з інтернетним та інтертекстуальним
присмаком, форматі. І це нормально – нині це відкриває більші можливості.
– Мені здається, що такі
собі абстрактно-агресивні нотки в деяких заявах декотрих представників та
прихильників „Іншої літератури” відштовхнули багатьох молодих непопсових
письменників. Як гадаєш, яка мета такої риторики, що неоднозначно сприймається?
Адже серед тих, хто на інтернет-форумах активно критикує „Іншу літературу”,
можливо, є й ті, хто за інших обставин посилив би проект?
– Може, я спрощую, але мені видається,
що з цим усе доволі банально – це прояв такої нехорошої людської риси як чорна
заздрість. І це не просто дуже неприємно, але й страшенно шкідливо – навіть не
лише для конкретного проекту, а для всієї літератури. Бо можна не сприймати
того, що робить бодай той же Андрухович, – і я, скажімо, далеко не всі його
новіші писання сприймаю, – але не усвідомлювати, що він не якийсь там попсовик,
а першокласний письменник, неможливо. Так само, як можна не любити того, що
пише Процюк, – і я так само далеко не всі Степанові писання люблю, хоча він мій
друг, – але не усвідомлювати, що таке письмо має і завжди матиме свого читача,
притому далеко не найдурнішого і зовсім не пропащого, так само неможливо. І ще
багато чого можна не сприймати і не любити – але це не є підставою для того,
щоби своє особисте несприйняття і свою особисту нелюбов нав’язувати всім
довкола.
Тож тих людей, котрі на
інтернет-форумах активно критикують через це «Іншу літературу», я попросив би:
реагуйте адекватно. Бачите, що людина хвора – пожалійте. А ідея «Іншої
літератури» тут ні до чого. Насправді і Борисові Гуменюку, і Степанові Процюку,
– та й мені вже, раз «приєднався», – подібні «нотки» ще дужче неприємні, аніж
вам.
– Іване, як ти
відпочиваєш від літератури і чи потребуєш такого відпочинку?
– Це можна оформити плакатом у
стилі «Нової ґенерації»:
«Письменнику! Пам’ятай: якщо ти
відпочиваєш від літератури – література має право відпочити від тебе!».
Насправді я й не задумувався над
цим ніколи, і не уявляю себе поза всім цим «дискурсом». Ось відпочивати від
літературних тусівок – це зовсім інша річ, тусівки мені давно перестали бути
цікаві, і я там якщо й з’являюся, то хіба у виняткових випадках і дуже
ненадовго. Але від книжок, від мого комп’ютера, а головне – від думок хіба
можна «відпочивати»?
Узагалі, я давно завважив одну
«фішку»: як тільки на роботі заведу собі візитівку – та робота одразу ж
«накривається». Так що для мене найстрашніший у житті сон – завести собі
візитівку, на якій було б написано просто: «Іван Андрусяк, поет».