Іван Андрусяк . М’яке і пухнасте: поезія. – К.: Грані-Т, 2010. – 72 с., іл. (Серія Сучасна дитяча поезія).

 

 

В ідеалі, рецензії на дитячі книги мали б писати діти. Та, на жаль, не всі вони вміють писати, бо читати також не всі вміють. Ну, та це не так трагічно, бо у діток ще все попереду. Головне, щоб батьки їм купували книги Івана Андрусяка. І не важливо, які саме, хоча зараз мова таки про дитячі. Але діти мають здатність виростати. Тоді доведеться писати і мислити, випробовуючи неможливості мови і смакуючи часниковий сік. А зараз в голові тільки м’яке і пухнасте.

Саме так називається нова книга дитячих віршів письменника, що започаткувала серію «Сучасна дитяча поезія» київського видавництва «Грані-Т». Розрахована на дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. І хоча я аж ніяк не годен вписатися у вікові рамці, але також не зміг вдержатися, аби не прочитати. Адже воно таке м’яке і таке пухнасте...

 

Перестрілись два коти –

кіт кота перекотив.

М’яч спіткнувся об м’яча –

і його перенявчав.

<...>

М’яч м’ячу котив м’яча –

і нявчав.

Кіт коту котив кота...

Сміхота!

 

Але це не просто собі дитячі віршики. Адже Андрусяк не просто собі дитячий письменник. Треба пам’ятати про його причетність до «Нової дегенераці». Візьмімо шматок однієї з найекспресивніших поезій книги – «Чакалка»:

 

Хтось на кухні чавкає,

чавкає –

то, напевно, Чáкалка,

Чакалка.

Баняком і чайником,

тарілками й чарками –

дзень!

трісь!

То напевно Чакалка,

голоднезна Чакалка

ВСЕ

їсть!

 

Настільки сугестивної й алегоричної поезії в дитячій літературі годі й відшукати. Лишається тільки здогадуватись, хто така Чакалка і в якому вона стані, якщо б’є посуд і... чарки. А до того ж, все їсть.

Маємо і повчально-соціальну тематику: «Це, дитинко, знають всі / миші й навіть люди: / не читаєш, а їси – / користі не буде», або ж: «Прийшла до нас якось бабуся Яга, / яка не уміла казати «ага». / Виходило в неї «аґа» та «аґа», / як в гуски, яка розмовляє «ґа-ґа».

Чимало цікавих словесних ігор:
 

– Бегемот –

от!

А ось –

бегемось?

Окремої розмови заслуговує оформлення. Прийшла мені думка, що у таких виданнях на обкладинку треба виносити два прізвища – автора текстів і художника. В даному випадку це – Надія Дойчева. І малюнки, розміщені у книзі, можна сприймати не лише, як ілюстрації, а як окремі живописні роботи.

Загалом, дитяча література – дуже тонка матерія. Дуже складна операція. Коли лікарі з особливою обережністю виконують певні хірургічні процедури, так письменник обходиться з письмом для дітей.

А є ще один бік – література для дітей пишеться з особливою ніжністю, з особливими почуттями. Це як я колись писав про гуцульські вишиванки, які зараз продукуються конвеєром і втратили своє тепло і свою ауру, бо коли півстоліття тому і ще набагато раніше гуцулки чинили одяг для своїх рідних, то це відбувалося з трепетною любов’ю бабусі чи матері. Ця ж любов і передавалася у візерунках і утворювала певну духовну оболонку. Вишиванки були повсякденним одягом, а тому були завше з людиною. З нею ж були тепло і любов. Зараз же, коли вони стали декоративним одягом і виготовляються радше для туристів, аби заробити копійку – вишивання трактується як ремесло. До чого я веду: в одному з інтерв’ю, Іван Андрусяк казав, що, зазвичай, письменник починає писати для дітей, коли у нього самого з’являються малявки. Так сталося і в його випадку. І коли ти пишеш для своєї дитини, не будеш «впарювати» якусь «чорнуху» – це ж все-таки твої діти. І дуже гарно, коли ще тисячі діточок зуміють відчути тепло батьківського серця, бо дитячий письменник найперше «батько» чи «мати», а вже відтак – «письменник».