ІВАН АНДРУСЯК: «СЕРЙОЗНА ЛІТЕРАТУРА ТВОРИТЬСЯ ХОЧ І ПОВІЛЬНО, АЛЕ ЗА СВОЇМИ ЗАКОНАМИ»

Відповіді за питання Оксани Романенчук

Ориґінал тут: http://visty.in.ua/?module=fn&a=477&h=ivan_andrusjak_serjjozna_literatura_tvoritsja_khoch_i_povilno_ale_za_svoimi_zakonami

Рецепт написання вдалої, популярної та цікавої дитячої книги: виростити трьох дітей, говорити з ними про доросле і як з дорослими, змішати все з майстерністю пера, спогадами з дитинства…. Продовжіть J

Я не визнаю «рецептів», Оксано. Насправді всі мої дитячі книжки починалися з того, що я просто балувався зі своїми малявками. Просто балувався – і все...

До мене як редактора дитячого видавництва «Грані-Т» майже щодня приходить по два-три рукописи, більшість із яких писані згідно з «рецептами» – певними технологічними схемами розгортання сюжету, «побудови» персонажів та іншими «заманяками». У наш час література теж стає справою технологічною, свого роду «індустрією» – за цими схемами працюють не лише сценаристи серіалів, а й практично всі автори текстів так званих масових жанрів, «попсовики», серед яких є й дуже відомі люди – Коельо, Маєр, Кінґ, Марініна, Донцова, Кокотюха, Дяченки...

Я таких книжок не читаю, бо мені це нецікаво – вловивши десь на третій-четвертій сторінці схему, я вже знаю, що буде далі й чим усе закінчиться. І вже тим паче мені нецікаво в такий спосіб писати! Це ж ніякої насолоди – звичайна рутинна робота, а не творчість! Як на мене, писати треба тоді, коли воно саме з тебе рветься, коли враження таке, ніби тебе «веде» щось ірраціональне – тоді приходить оте особливе відчуття «щастя писання», яке годі з чимось порівняти! А просто так сідати і длубати клавіатуру – який сенс? Десь на Заході на цьому, за сприятливих обставин, принаймні можна купу грошей заробити – але ж не в нас...

Тим не менше, в дитячу літературу все це останнім часом теж активно проникає, і мені як редактору доводиться це «пережовувати» у й більшості випадків давати стандартні відповіді на кшталт «ваш рукопис не зацікавив наше видавництво». Бо дитина хоч, може, й не знається на технологіях, але дуже гостро відчуває фальш. А фальш у дитячій книжці – це найгірше, що лиш може бути! Я за те, щоб усе відбувалося в природний спосіб: батьки природно спілкувалися – і балувалися – зі своїми малявками, природно писалися для дітей твори, які природно сприймалися б дітьми. Лише так із дітей виростуть притомні люди, які відтак ці ж книжки рекомендуватимуть і своїм дітям. Отакі книжки мені хочеться і читати, і писати – а не одноразові, що засмічують душі, як ото пластмасовий посуд, яким покористувався і викинув у смітник, забруднюючи навколишнє середовище.

Дорослій авдиторії ви відомі поезією, а малечі – дитячими книгами. Як вдається розмежовувати одне від іншого?

А навіщо розмежовувати?! В ідеалі, ті, хто читає мої дитячі книжки, відтак, коли виростуть, читатимуть і дорослі – принаймні, мені б дуже хотілося, щоб так було. Наразі ж чимало молодих батьків, які знають мене як дорослого поета, приходять на мої дитячі зустрічі й автограф-сесії зі своїми малявками, купують їм «Зайчикову книжечку», «Стефу і її Чакалку» чи «М’яке і пухнасте». Іноді трапляються дивовижні речі, які мене страшенно розчулюють! Ось нещодавно в Житомирі такі молоді батьки після цілком дорослого вечора попросили залишити на «Зайчиковій книжечці» автограф для їхньої донечки – і вийняли добряче затерту, із десяток разів підклеєну, з численними «ілюстраціями власниці» на полях книжечку, з якою, як вони сказали, дитина і спить, і грається, і майже всю напам’ять знає, а все одно просить читати ще і ще... Для дитячого письменника немає більшого щастя, ніж бачити свою книжку такою зачитаною і залюбленою!

До речі, й мої дорослі тексти дуже змінилися відтоді, як почали писатися дитячі. Я ж входив у літературу як «деґенерат», значною мірою деструктор, – а зараз, як каже Толя Дністровий, став «страшенно умиротвореним». Хоча насправді ця «умиротвореність» (чи як її назвати) почала проявлятися набагато раніше, коли я ще й думати не міг про те, що можу створити щось цікаве дітям. Воно якось природно так ішло – від «Депресивного синдрому» й «Отруєння голосом» (це назви моїх перших поетичних книжок) до «Дерев і вод», «Часникового соку», «Писати мисліте» і «Неможливостей мови» (ця книжка зараз готується до друку, і вона якась геть уже світла й прозора, так що мене аж самого це дивує).

З чого розпочиналася ваша літературна діяльність? Трішки історії.

На межі 1980-х і 90-х, коли я ще був студентом філфаку Івано-Франківського педінституту імені Василя Стефаника, ми з моїми друзями Степаном Процюком, тоді молодим викладачем, та Іваном Ципердюком, моїм однокурсником, створили літгурт «Нова деґенерація» – і в бібліотечці журналу «Перевал» видали першу книжку з такою ж назвою, яка мала дуже непоганий розголос. Ліна Костенко нас тоді розхвалила, Олесь Гончар обматюкав – одне слово, все як має бути (сміється). Відтак кожен пішов своїм шляхом: Степан почав писати прозу, створив кілька потужних романів і зажив справедливої слави «душезнавця» завдяки своїм психоаналітичним зацікавленням; Іван від художнього писання відійшов, зайнявся журналістикою, де здобувся на серйозні успіхи, проте цього року все ж повернувся в літературу напрочуд цікавою книжкою есеїстики «Подорож крізь туман». Ну а я так і залишився передовсім поетом, а в останні роки став ще й дитячим письменником – хоча потроху писав і прозу (повість «Реставрація снігу», роман «Вургун»), і критику («Літпроцесія», «Латання німбів»), і есеїстику (книжка «Дуби і леви» зараз готується до друку).

Окрім написання книг, ви займаєтеся також перекладами. «Країна Моксель, або Московія» – одна із ваших робіт. Розкажіть про враження від книги. Як працювалося над перекладом? Ви знайомі з Білінським особисто?

Авжеж, знайомий. Пан Володимир тривалий час працював у Казахстані й Росії, збудував там чимало мостів (він інженер-мостобудівник за фахом), і хоч у житті зараз спілкується українською, та писати нею йому все ж було складно, і тому він свої напрочуд цікаві й важливі історичні студії написав російською. Але, ясна річ, йому хотілося, щоб люди могли це прочитати рідною мовою – а саме напередодні вийшла в моєму перекладі знакова книжка Анни Політковської «Друга чеченська», яка була дуже добре сприйнята в Україні; тож він попросив мене допомогти і з перекладом його «Країни Моксель». Звісно, я радо на це погодився, бо – ще раз наголошу – це дуже важлива книжка, яку варто було б прочитати кожному українцеві, та й кожному росіянинові теж.

Крім цього, в моєму перекладі вийшло близько трьох десятків книжок – із російської, польської та англійської мов. Зараз готується до друку «дебют» із білоруської – чудовезна збірка віршів для дітей «Таткові нотатки» Андрея Хадановіча. Найдужче люблю перекладати поезію – ту, до якої направду лежить душа. Це і поляк Анджей Бурса (збірка «Усмішка горлом»), і американець Едвард Естлін Каммінґс («Тюльпани й димарі»), і англоамериканець Томас Стернз Еліот (поема «Порожні люди», збірка «Котознавство від Старого Опосума»), і росіянин Міхаїл Яснов («Неслухняний дідусь»), і чудовий російськомовний дитячий поет Леонід Сорока з Ізраїлю, вірші якого перекладаю зараз.

Ваше бачення сучасного літературного процесу? Яке місце в цьому списку посідає Івано-Франківщина? Творчість яких письменників та поетів вам імпонує? Чого не вистачає сучасному Прикарпаттю в літературному аспекті?

Я не схильний розділяти літературу на якісь «реґіональні ніші» й скептично ставлюся до балачок про всілякі «плеромальні феномени». А своє сприйняття українського літпроцесу найповніше окреслив у книжці критики «Латання німбів» – там ключова стаття має назву «Пританцьовування на одній нозі». У такий спосіб – «пританцьовуючи» якийсь час на чомусь одному, а тоді на іншому – ми й розвиваємося. Заходись, скажімо, мода на український трилер – і всі «стругають» трилери; тоді детективи, тоді фентезі, тоді дитячі повісті...

А поміж тим, серйозна література твориться хоч і повільно, але за своїми законами, які від цієї моди мало залежні. І Василь Герасим’юк (який, між іншим, колись саме в Коломиї закінчував середню школу) так і залишається для мене поетом номер один в Україні. І Тараса Мельничука (з ним я свого часу саме на коломийському автовокзалі познайомився; а відтак саме в Коломию ми з представниками СБУ та з Іваном Малковичем, вірші якого я так само дуже люблю, привозили Тарасові вирваний з архівних нетрищ КҐБ машинопис збірки «Чаґа», – до процесу виривання я теж трішечки був доклався як працівник на ту пору Косівської районної комісії з питань поновлення прав реабілітованих) так само періодично хочеться читати й перечитувати. І взагалі, список тих письменників-земляків, за творчістю яких я стежу, буде дуже довгий: Тарас Девдюк, Тарас і Юрко Прохаськи, Марія Матіос, Богдан Бойчук, Неоніла Стефурак, Галина Турелик, Микола Близнюк, Василь Рябий, Любомир Стринаглюк, Андрій Малащук, Тарас Григорчук, Богдан Радиш, Василь Шкурган, Євген Баран, Галина Петросаняк, Василь Добрянський, Іван Бойчук, Марія Микицей... Я вже не кажу про «патріархів» Юрія Андруховича і Степана Пушика... За свого однофамільця Михайла Андрусяка щиро вболівав, коли його на Шевченківську премію висунули... Ага, ще Василько Карп’юк! Як я міг про нього забути?!..

Що презентуватимете коломиянам? Скільки разів ви були в  Коломиї? З ким підтримуєте дружні зв’язки?

Ото вже що неможливо підрахувати, то це скільки разів я бував у Коломиї! Вперше ця направду знаменна тоді для мене подія сталася, коли мені було років зо п’ять. І Коломия була першим «великим» містом, яке я в житті побачив! Адже я родом із Вербовця, села під Косовом. Моя бабуся замолоду в Коломию на базар пішки ходила – середночі виходила й пообіді вже поверталася. Але я вже їздив автобусами, і це теж було цікаво, бо я ще застав Дмитра з Кутів і слухав дитиною його «автобусні послання» наживо, – тепер же про них знають лише зі славетних Герасим’юкових віршів...

Ну але виступати тут востаннє доводилося ще в «новодеґенераційні» часи, року десь 1993-го, так що я дуже радий нагоді знову приїхати в Коломию як письменник, а не я просто собі Йван, який неодмінно переїжджає через Коломию по дорозі з Києва додому й назад до Києва. Читатиму і дитячі твори – з нових книжок «М’яке і пухнасте» та «Хто боїться Зайчиків», і дорослі – зі збірок «Писати мисліте» і «Неможливості мови».

А зустріч буде не лише зі мною, а й зі Степаном Процюком, і з видавництвом «Грані-Т», яке робить об’єктивно найкращі нині в Україні книжки для дітей, а також видає найкращу культурологію та есеїстику.

Що ж до дружніх зв’язків, то я ні з ким не ворогую – а друзями на все життя залишилися мені все ті ж Степан Процюк (дружина якого Люба, моя однокурсниця, теж з роду коломиянка) та Іван Ципердюк. Зате добрих приятелів маю багато, в тім числі й у Коломиї, – і радий буду з усіма ними побачитися.