Іван Андрусяк: «Революції
1991-го й 2004-го не народили адекватної
часові громадянської поезії …»
Відповіді на запитання Тетяни Винник
1. Іване, я читала багато інтерв’ю, де говориться про
сучасну поезію. Вона існує?! Звідси – хоч і банальне запитання – що для тебе
сучасна поезія?!
Я дуже оптимістично налаштований
стосовно поезії бодай уже тому, що в нас є ціла низка авторів – причому з
різних поколінь, від найстарших до зовсім юних, – чиїх нових книжок я чекаю,
прочитую, відтак щось перечитую... Звісно, чимало відсівається, і це природний
процес. Зізнаюся Тобі, що я нещодавно свою книжку десятилітньої давності
перечитав – і жахнувся! Тепер я з неї не більше десятка віршів ризикнув би
оприлюднити – а тоді вона дуже гарно була сприйнялася...
Але в моїй «головній» домашній
книжковій шафі з двох найзручніших полиць – тих, до яких найлегше дотягатися –
одна неодмінно відведена під словники, а інша під поезію, до якої я полюбляю
час від часу повертатися. Так от, я щойно її спеціально роздивився – й поряд із
улюбленими Франком, Еліотом, Свідзінським, Мандельштамом, Лоркою, Каммінґсом,
Фростом, Сковородою тощо завважив більше двох десятків
книжок, виданих протягом останнього десятиліття: Герасим’юк, Римарук, Кіяновська, Забужко, Москалець, Савка, Бедрик,
Дністровий, Девдюк, Мідянка, Голобородько, Талалай,
Воробйов, Вольвач, Мельників, Гірник, Кухта, Соловей... та навіть юний Андрій Любка, в якого не
суцільний «тероризм», а є дуже проникливі й глибокі речі!
Так що я оптиміст, і сучасна
поезія для мене – це розмаїття, в якому завжди можна знайти те, що буде
суголосне внутрішньому станові в той чи інший момент. На більше, ніж така
суголосність, у наш час поезія вже не претендує – але й на менше теж не згодна.
2. Чому сьогодні немає патріотичної поезії? Адже без неї,
очевидно, література втрачає свою автентику, національність…
тобто обличчя…
Патріотичну поезію знищили
шістдесятники. Свого часу вони підняли її планку доволі високо і... не
втримали. Ну і вона впала їм на голову! Дехто від цього удару досі не годен
прийти до тями й продукує таку патріотичну «муру», що просто соромно за нібито
поважних людей, які колись були добрими поетами...
Очевидно, що революції 1991-го й
2004-го не народили адекватної часові громадянської поезії. Бо зміст виливався
в іншу форму, не мистецьку. Закономірно, що писання «під Симоненка» зараз
сприймається як марґінальне – той дискурс уже
вичерпаний, це історія літератури, а не власне література. Зараз мусимо шукати
форму, суголосну нашому часові – і це справа вже, гадаю, не моя й не моїх
ровесників чи старших колеґ, а таких, як Любка, або й
ще молодших. Саме вони приречені її знайти – можливо, тоді, коли вийдемо
скидати цю банду януковичів-табачників-калєсніченків...
Що ж до тези, що без патріотичної
поезії література втрачає автентику, а тим паче
національність, то я з нею не погоджуюся. Скажімо, геніальна Герасим’юкова «Коса», за літературознавчою класифікацією, мусить
бути передовсім означена як філософська лірика – але автентики,
глибини, зрештою, національного духу там більше, ніж у тисячах гектарів «барабанщини». І в «чортирийських»
медитаціях Воробйова про листочок чи квіточку його більше! Так що не все так
кепсько...
3. В одному із інтерв’ю ти сказав: «Сучасної української
людини в сучасній українській літературі немає – і в цьому наша велика
поразка». Де, у чому шукати цьому явищу причину? Як можна це змінити?
Я мав на увазі сучасну українську
прозу, яка оповідає здебільшого історії з життя марґіналів
– як не бандюганів, то студентів-неформалів, – а про
те, чим «дихає» той же селянин, чи «офісний планктон», чи інтеліґенція,
чи робітники на заводі, чи люди, які торгують на ринках, чи навіть ті ж
бізнесмени різного штибу – про це в нас практично немає адекватних текстів.
Останнім часом, щоправда, з’явився голосний роман Оксани Забужко, кілька дуже
гарних романів Володимира Лиса, передовсім «Століття Якова»; з’явилася
«Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового, яка дає змогу зовсім інших
оком поглянути на нашу наукову й викладацьку інтеліґенцію;
ще є «психотерапевтична» серія з чотирьох романів Степана Процюка,
останній із яких, «Руйнування Ляльки», щойно вийшов у видавництві «Ярославів
вал» у новій серії, започаткованій Сергієм Грабаром;
є ще цікава соціальна проза Галини Тарасюк – з усього цього помалу й починає
викладатися та мозаїка, яка називається прописуванням часу. Якщо до цього
додати ще зачатки історичної прози у Василя Шкляра, міфографію Марії Матіос, парадоксографію Тані Малярчук,
інтелектуальну прозу Тараса Прохаська, романтичне
інтелектуальне фентезі Галини Пагутяк,
ну і, звісно, бандюганів Вольвача
і неформалів Жадана теж додати, бо це теж наш час і від цього нікуди не дітися,
– то вже щось починає вимальовуватися. Утім, для повноцінної літератури цього
замало. Геть замало! Ми мусимо створити певний корпус текстів, прочитавши які,
люди через 50-100 років зможуть уявити собі нас, наш час і те, як нам у цьому
часі жилося – ось тоді завдання буде виконане. Дев’яності й двотисячні роки ми
вже в цьому сенсі втратили, то мусимо не втратити бодай дві тисячі десяті, бо
далі зміниться все, передовсім атмосфера, дух часу стане іншим, і відновити це
буде вже просто неможливо – а ми ж, уяви собі, досі не маємо навіть роману про
події 1991-го року, та й про 1994-й лише побіжні згадки. Сама лише
публіцистика, яка хоч і цікава, але ж «недолітература»!
А уяви собі, як цікаво було б
читати роман, скажімо, про якийсь один будинок – мешканці з різним соціальним
статусом, з різним рівнем освіти, хтось стає скоробагатьком, хтось втрачає
роботу і спивається, хтось вживає наркотики, когось ловить міліція, тут же
поруч хтось робить відкриття, хтось грає на скрипці, хтось цілими днями забиває
цвяхи, робить вічний ремонт, хтось когось заливає, хтось чинить самогубство,
хтось перелюбствує, десь діти роблять шкоду, хтось комусь б’є морду, хтось із
кимось дружить, і всі ці люди якось спілкуються, якось взаємодіють між собою...
Це ж бомбовий був би романисько!!! Ось лише я не
знаю, хто таке здатен написати... Хіба, може, Дністровий...
4. Іване, дитяча література завжди була прибутковою. І
сьогодні багато видавництв береться за видання книги для дітей. Мене – як
молоду маму – турбує: наскільки сьогодні професійно це робиться? Адже після «Карлсона», «Маленького принца» і «Їжачка в тумані»…важко
придумати щось дитинніше і безпосередніше…
Робиться, Таню, дуже по-різному.
Я вже не раз казав і ще не раз наголошуватиму: в ідеалі мисливим батькам варто
скласти для себе «білий» і «чорний» списки видавництв, яким можна або не можна
довіряти. А для цього їм варто, принаймні попервах, самим читати кожну книжку,
перш ніж порекомендувати її дитині. Тому що є низка порядних і фахових
видавництв, які працюють по-людськи, мислять, шукають, експериментують, творять
– а є таке, що хоч за голову хапайся! Я надибував навіть книжечки з красивими
малюнками – і перекладеним «Рутою» текстом, якого жоден редактор у вічі не
бачив!
Узагалі ж, наша дитяча література
в останні роки оживає. Після 90-х, коли не було взагалі нічого, прийшло ціле
покоління напрочуд цікавих авторів, таких як Зірка Мензатюк,
Галина Малик, Марина Павленко, Сашко Дерманський, Сашко Гаврош, Олесь Ільченко, Катерина Паньо; а ще ж
Леся Воронина і Володимир Рутківський,
які об’єктивно вже класики української дитячої літератури; а ще ціле ґроно талановитих молодих авторів, таких як Оксана Лущевська, Зоя Жук (вона ж Зоряна Живка), Дзвінка Матіяш, Таня Мельник, Таня Савченко; а ще ж чудова дитяча
поезія Романа Скиби, Юрія Бедрика, Сергія Пантюка, Лесі Мовчун, Мар’яни Савки;
а ще ж цікаві дитячі письменники середнього і старшого покоління – Анатолій Григорук, Ігор Січовик, патріарх дитячого письменницького
цеху Дмитро Семенович Чередниченко, геніальний грузинський казкар Ґурам Петріашвілі, який живе,
працює і видається в Україні...
А образи які! Джури Рутківського, нямлики Лесі Ворониної, домовичок Марини
Павленко, вуж Онисько Сашка Дерманського, лулуки Катерини Паньо, Бедрикова Тьотя-Бегемотя, Скибин кролик
Петрик... Я можу дуже багато про це розповідати – і віриш чи ні, мені нашу
дитячу літературу останнім часом навіть цікавіше читати, ніж дорослу! І я дуже
сподіваюся, що й мої Чакалка, родина Дибайлів, та інші «м’які й пухнасті» персонажі теж не
псують враження...
5. Іване, в «Одкровення в кафе Пегас» ти – ніби між іншим
– сказав, що хотів би видати книгу кулінарних рецептів. Як жінку мене
зацікавила ця ідея, бо давно збираю різні рецепти – від прабабусиних
– до сучасних… Коли чекати на «Кулінарію від Івана Андрусяка?»
Я всерйоз за це ще не брався –
все ніколи... Але колись неодмінно напишу таку книжку, яка зватиметься «Із
татом на кухні». Вона буде, власне кажучи, не для мам, а саме для татів і
дітлахів. Це так чудово – суботнього чи недільного вечора, маючи дещицю
вільного часу, присвятити його тому, щоб разом із дитиною приготувати щось
смачненьке, а заодно поспілкуватися, поділитися одне з одним якимись татячими й дитячими таємницями... Там навряд чи будуть
якісь особливо складні страви – лише проста, здорова й гармонійна їжа; але
головне, що там неодмінно мусить бути – це атмосфера любові й родинного щастя.
6. Як з віком змінювалися твої цінності? Що зараз для
тебе головне у житті?
Гармонія.
Колись, замолоду, я думав, що
головне – література. Але зараз я впевнився, що література – лише частина
головного. А його, головного, багато, і воно дуже просте, навіть банальне: щоб
жили батьки; щоб не хворіли малі й не дуріли великі діти; щоб із дружиною міг
поговорити про все на світі, а найважливіше розумілося без слів; щоб роботу міг
робити з любов’ю, а не байдуже; щоб із друзями був час і місце як до справи,
так і до чарки; щоб мав власний закуток (мені це дуже тяжко далося), де
улюблені книжки й улюблений комп’ютер завжди були напохваті; щоб ні дня не
минало без молитви, спілкування з природою і мислення...
А від літератури нікуди не
дінешся – якщо ти для неї народжений, то вона буде з тобою, незалежно від того,
який ти, де ти і що ти...
Ориґінал тут: http://zahid-shid.net/index.php?rt=akt&start=3