ЯКБИ
РОЗУМІТИ…
“От якби тут іще чогось розуміти!” – промовляєш про себе, милуючись вишуканими японськими гієрогліфами. І мимоволі проймаєшся білою заздрістю до народу, для якого поезія протягом тисячоліть неодмінно в центрі світобудови, який справді цінує всі (всі!) талановиті тексти всіх (всіх!) своїх поетів, починаючи від що-най-давніших.
Іван
Андрусяк
І пригадуєш, із яким трепетом бібліофіла-початківця колись, іще “за совітів”, полював за красивими – здебільше мініатюрними й виключно тоді московськими – виданнями японців, як милувався такими ж вишуканими гієрогліфами (з тою хіба різницею, що справді двомовних видань тоді не пригадую, а гієрогліфи зринали тільки в якості “орнаменту”). Але думав точнісінько так само: “От якби тут іще чогось розуміти!” Так ніби можливо розуміти – не лише японську, а взагалі – поезію…
Хоча, як це не дивно, вчитавшись, щось та й… не те щоби розумієш, але починаєш відчувати. Проступають, як із паралельного світу, якісь ледь уловимі світло-відчуття, світо-тіні – що все можна бачити так, ніби на світі немає нічого іншого, крім спостереження світу; і в усьому тоді відкривається світ – такий самий, як і той, що “весь”. У нас для перманентного відчуття цього треба було би не займатися нічим іншим, лише спостереженням, – а в них, виявляється, з цим можна просто жити, вірніше, просто жити можна тільки з цим.
Ясна річ, я прекрасно усвідомлюю, що ці спостереження, м’яко кажучи, дуже наївні й непевні, – але вони є такими, як є, і з цим уже нічого не вдієш, – бо “якби ж я міг тут іще чогось розуміти”!
А що мені ще залишається? Хіба порадіти з того, що тепер, хвалити Бога, нема більше потреби полювати за красивими московськими виданнями японців, бо маємо свої, напозір не гірші – як от “Антологію японської класичної поезії: танка, ренґа (VIII – XV ст.)” від поважного київського видавництва “Факт”. Мало того – справді двомовну, так що тепер можна досхочу милуватися дивовижними штрихами й пунктирами гієрогліфів, усе так же нарікаючи на “розуміння”. І намагатися вловлювати за перекладами Івана Бондаренка (годі збагнути, хорошими чи не дуже) бодай дещицю того, що було насправді. Й сушити мізки над тим, що ж тебе тут, як не крути, насторожує…
І, зітхнувши, згадувати старенького Лукаша, який умів не лише гишпанські мандарини перекладати українськими вишнями, але навіть у японців примудрився дошукатися нашого-таки милого доброго “горобейчика”. Це, звичайно, фактологічно, стилістично і ще бозна як – неправильно. Але що таке “неправильність”, коли йдеться про поезію?!