Ґурам ПЕТРІАШВІЛІ
ВІРШОКАЗКИ
ГОЛУБА ШАПКА
Мама пошила мені шапку,
голубу шапку.
Радіючи,
я вибіг
із дому,
і одразу ж
припустив
дощ!
Я геть змок
і додому вернувся.
Наступного дня знову,
коли я
вирушив
зранку
до школи,
припустив дощ,
а відтак,
хоча й ні хмаринки
не було в небі,
почав
накрапати
дощ,
коли я
ішов додому...
Хлопці
проганяли мене в дім,
сердилися,
мовляв,
навіть за м’ячем
не даєш поганяти,
а якщо,
бувало,
я виходив на вулицю –
по кольорових
клавішах
дахів
пробігали
вологі пальці
дощу,
і в кімнатах
пустотливими
акордами
кумедно
підстрибували
дівчатка...
І мені
дуже полюбилися
дощі.
Блукав я
по вулицях мовчки,
тішився
мокрим
вікнам,
затримувався
біля
дерев,
дивився,
як великі краплі
скочуються
по листю...
Але хлопчаки
вкрали шапку,
копали її,
як м’яч,
а тоді,
добряче набавившись,
подерли її
і спалили.
Цілий місяць
дощів
не було...
Роками я згадував
свою чудову шапку,
а відтак
я подорослішав,
і мама відкрила таємницю,
сказала:
ту шапку я пошила
із
старого-престарого шовку
від
старої-престарої парасолі,
яка
років двадцять висіла
у темному горищі,
років двадцять мріяла
про гострі,
дзвінкі,
веселі дощі...
...............................................
Чуєте?
Шумить за вікном.
Знову
почався
дощ.
У нашому місті
хтось
ходить
знову,
вдягнувши
голубу
шапку.
САДЖАНЕЦЬ
Якось
посеред поля задрімав я...
А коли прокинувся,
то побачив,
що легковажний
садівник
просто
на моїх грудях
якийсь маленький саджанець
посадив...
Я здивувався,
хотів підвестися,
але саджанець
застогнав
так жалісно,
що я знову ліг.
Дивився на нього...
Тоді
обережно
рукою
доторкнувся
до ніжного
стебла,
до єдиного
крихітного
листочка.
І я
мимоволі
усміхнувся...
І ось лежу тепер,
забув,
хто я,
що я,
про що думав,
куди йшов,
що хотів зробити.
Росте саджанець,
і я не натішуся ним.
Приходять
люди –
і теж
те можуть натішитися.
Мене вони не завважують,
певно,
я став
землею.
Дивлюся на саджанець
і далеко,
далеко
у вишині
величезне
синє
склепіння бачу,
сяюче,
прекрасне,
імені якого
я вже й не пригадую...
Але чомусь
я щасливий з того,
що вершечок
мого саджанця
у ту синь
безперестанку
тягнеться.
ЗАКЛИК
Ніхто й не помітив,
як той чоловік
опинився
на дереві.
Стояв він на гілці
аж біля вершечка,
рукою обнімав стовбур,
іншу притиснув до грудей,
і хоча раз-по-раз
голос його зривався,
він ізгори
вперто
до вулиці
говорив:
«Неба лазур –
це усіх птахів
єдиний
синій
подих,
і кожна вбита пташина
означає,
що ви потрішки
безповоротно
знищуєте небо...
Бережіть небо...
Бережіть небо...
Бережіть небо –
не губіть птахів!»
Чутка пішла:
...сидить чоловік на дереві...
Скоро люд
вулицю заполонив.
Все нові прибігали,
витріщалися мовчки,
мов заворожені,
слухали дивну промову,
ламали голови,
що подумати,
що вдіяти,
розгублено
усміхалися
мешканці міста...
«Бережіть небо!» –
закликав він,
і було зрозуміло,
що танули його
останні сили...
Викрикнув наостанок.
Зламався голос.
Похилив голову.
І зірвався з дерева,
каменем
упав на землю...
І коли
рука з грудей зісковзнула,
всі побачили:
просто в серце
був він поранений...
Кров’ю стікав...
І тоді,
про щось здогадалися,
дещо збагнули
й жахнулися,
поглянули вгору
й одразу завважили:
небо
раптом
поблідло.