БЕЗ ПОНЯТТЯ
Так буває, коли стикаєшся з чимось, може, й очевидним, – але ти жив собі спокійно і думав про щось інше, а про це просто чомусь не думав, – аж тут раптом зіткнувся з цим і переживаєш маленький шок…
Цими днями я його пережив у зв’язку з тим, що – виявляється – в нашому літературознавстві банально не існує притомного визначення й усталеного розуміння поняття «дитяча література»!
А почалося для мене ця історія з того, що я цілком випадково дізнався з інтернету про вихід у київському видавництві «Академія» фундаментальної – на 800 сторінок – хрестоматії «Українська література для дітей» в упорядкуванні к.філол.н. О.О. Гарачковської. І про те, що до цієї хрестоматії включено кілька моїх текстів.
Звісно, я був по-доброму здивований – адже перша моя книжка для дітей вийшла у 2007 році; й коли за якихось 5 років раптом потрапляєш до хрестоматії, то це хоч і своєрідне – але визнання!
Я зателефонував до «Академії» – і Василь Теремко (на відміну, до речі, від деяких інших наших видавців хрестоматій, які чомусь реагують неадекватно, зустрівшись із «живим автором») люб’язно передав мені книжку.
А вже вдома, гортаючи її, я й пережив отой шок. Ні, не через свої тексти – навпаки, мені страшенно приємно було опинитися в одній компанії з майстрами дитячого письма, яких люблю і творами яких досі зачитуюся. Але сама її структура і добір значної частини текстів мене, м’яко кажучи, вкрай здивували.
Тому що «Хрестоматія української літератури для дітей» починається з… «Енеїди» Котляревського, далі йдуть хрестоматійні байки Гулака-Артемовського, тексти О. Духновича, Шашкевича, Амвросія Метлинського… Знаходжу тут хрестоматійний, але геть не дитячий текст «Народе без пуття, без чести, без поваги...» Пантелеймона Куліша, і «Миколу Джерю» старого Нечуя, і навіть «Ще не вмерла Україна» Чубинського – хоча це все ще нібито Державний гімн; я не чув, щоб Партія реґіонів устигла спеціальним законом перевести його в статус дитячої літератури... Ага, і Стефаникова «Новина» є дитячою літературою – певно, через те, що там топлять дитину...
Звісно, я кинувся в інтернет і в бібліотеку. Знайшов автореферат дисертації О.О. Гарачковської – і переконався, що вона справді цікавий, талановитий науковець, а не «липовий» к.філол.н., яких останнім часом у нас розвелося достобіса. Знайшов цілу бібліотечку виданих у різний час хрестоматій вітчизняної дитячої літератури – і в них той самий «історико-літературний» принцип упорядкування, який у «дорослому» літературознавстві цілком природний – але до «дитячого», по-моєму, категорично не надається!
Бо мій сімнадцятирічний досвід батька, десятирічний – редактора дитячого видавництва і п’ятирічний – дитячого письменника підказує мені зовсім інше: дитячою літературою, або ж літературою для дітей (у нас ці терміни зазвичай вживаються як синоніми) слід вважати твори, адресатом яких відпочатково і засадничо є передовсім дитина. І ключова періодизація тут інша: не за часом написання тексту, а за віком дитини, якій цей текст адресовано. І поняття «література для дітей» та «література про дітей» слід розмежовувати.
Я вже не кажу про те, що неможливо не добачати різниці між дитячою літературою – і входженням дитини в широкий світ національної літератури. Саме там буде доречною, ба більше – важливою і «Новина» з її моторошно щемкою темою «вбиваю, бо люблю», і «Енеїда», писана для знущальницької розваги з «малоросійської екзотики»…
Насамкінець – найдивніше. Про свої сумніви я написав на спеціалізованому інтернет-форумі дослідників дитячої літератури – і мені відповіли, що проблему розуміють. І як доказ «розуміння проблеми» подали покликання на добрих два десятки теоретичних праць про дитячу літературу плюс на стільки ж міністерських і довколаміністерських нормативних документів. На першому з ним мене замлоїло, на другому – почало крутитися в голові, а від третього – знудило…
Ото й думаю: що мені тепер з цим робити?..
Іван АНДРУСЯК