Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ

 

БАСКЕТБОЛ

 

 

Переклад з російської Івана Андрусяка

 

 

– Це Сашко, – сказав той, що стояв за лівим плечем Антона.

Сашко був двометровим худим хлопцем у вилинялій жовтій майці з цифрою «дев'ять» на животі.

– А це Людовик.

Людовик сидів на камені в тіні похиленого паркану. Окуляри в тоненькій гнутій оправі раз у раз з'їжджали йому на носа, і він час від часу смикав головою, закидаючи їх назад. Антон не міг відвести очей від цих окулярів – його немов тягли за погляд, як за ниточку. Людовик посміхнувся й підморгнув крізь каламутне скло, і від цієї усмішки й цього підморгування в Антона мороз продер по шкірі.

– …А це м'яч.

Жовтогарячий м'яч лунко підстрибнув, і Антон машинально піймав його. Відчув бульбашки на ґумовій поверхні – знайомий дотик, який одразу нагадав про хороше. Щось із давніх славних часів.

– Сашко в нас грає з Людовиком, а ти будеш грати зі мною, – той, що стояв в Антона за спиною, вийшов нарешті на світло. Підняв голову, глянув, жмурячись, на небо:

– Але ж пекло сьогодні…Ну, ходімо.

Він називався Мелом, невисокий – принаймні порівняно з Антоном і Сашком. Був у жовтогарячій футболці з жовто-бірюзовим малюнком на грудях: натюрморт із двох груш і неприродно синьої сливи. Його джинси були підвернені до щиколоток і відкривали очам величезні білі кросівки.

– А ось і наше поле. Подобається?

Баскетбольний майданчик був весь укритий снігом. Сніг – шар завтовшки з палець – підтанув і застиг, і це було неприємно, бо згори палило невидиме, але від цього не менш люте сонце. А сніг лежав.

– Ось, хлопці, – Мел посміхнувся, від його посмішки Антонові стало чомусь спокійніше. – Розминайтеся, пристрілюйтеся, а ми з Людовиком подивимося…Нумо, Антошо, сміливіше.

Немає нічого більше дивного, ніж грати в баскетбол на втоптаному снігу. Час від часу кросівки сковзали; довготелесий Сашко дозволив Антонові трохи постукати м'ячем, пробігтися, кілька разів кинути зі штрафного в корзину – а потім вони стали по центру, віч-на-віч.

Сашко заходився відбирати в Антона м'яч, і майже одразу відібрав. І рвонув до корзини – Антон не встигав за ним; кидок – м'яч забився в сітці. Сашко нервово посміхнувся, потім оглянувся навіщось на Людовика й Мела, які мовчки сиділи в тіні:

– Ану, ще…

Вони кружляли по майданчику, забувши про сніг під ногами й невидиме сонце над головою. Сашко був, як видно, професіонал; Антон готовий був перервати гру, опустити руки й здатися.

У якийсь момент Сашкове обличчя опинилося дуже близько, Антон почув їдкий запах поту й плутані слова:

– Сачкуєш…Грай! Він же дивиться! Грай, сучий сину!..

Антон озлився. Розкрив Сашка обманним рухом, нарешті відібрав м'яча, повів по крижаному полю, і з кожним ударом об білий наст до нього поверталися і навички, й рефлекси, і радість Гри.

Він навіть встиг здивуватися.

Чужий подих за спиною; Антон крутнувся, обвів Сашка й кинув м'яча в корзину – так яблуко кладуть у кошик. Жовтогаряча куля прослизнула в сітку, мов змазана олією.

З боку глядачів почулося кілька ударів. Антон обернувся; Мел аплодував. Людовик посміхався, поблискуючи скельцями окулярів.

– Молодець, – сказав Сашко. Його волосся бурульками прилипло до скронь. – Нумо, ще…

І вони грали ще. Сашко закинув два м'ячі, Антон три, причому один із них – майже з середини поля. І щоразу, коли Сашкове обличчя опинялося поруч, Антон чув плутане:

– Грай…Не сачкуй...

Нарешті м'яч, відскочивши від Сашиного коліна, покотився просто під ноги глядачам. Людовик притримав його гостроносим черевиком, подивився на Мела, перевів погляд на Антона й Сашка, що спинилися за п’ять кроків.

– Ідіть, хлопці, – сказав Мел. – Антоне, познайомся з командою.

Сашко пішов попереду, Антон слідом. Обігнули дерев'яний паркан; Антон заледве стримувався, щоб не обернутись до Мела й Людовика, які й далі сиділи у смугастій тіні нещільно підігнаних дощок.

Сашко облизнув губи:

– Ти…Добре граєш. Тільки не сачкуй. Тут один був перед тобою... Грай, одне слово, тільки на повну силу. Зрозумів?

– А я й граю на повну, – сказав Антон. – Просто я…

– Нікого не цікавить, – сказав Сашко. – Якщо тобі хоч тут пощастило, то й відпрацьовуй… Ти майстер?

– Не встиг, – сказав Антон. – Кандидат.

– Мел нікого нижче майстра не бере, – сказав Сашко. – Певно, ти таки дуже фартовий. Щастить тобі... Тільки не тремти. Тут ще непогано – якщо звикнеш.

Антон оглянувся. Поруч, метрів за десять, двома тісними гуртками стояли хлопці – ті, голови яких зазвичай пливуть над юрбою. Четверо в жовтих майках і четверо – в зелених. Один, наголо стрижений, тримав зелену майку в руках.

– Привіт, – сказав стрижений. – Це твоя.

– Антон, – мовив Антон, простягаючи руку.

– Володя, – сказав стрижений.

У них у всіх були вологі долоні. І міцні, без задньої думки, потиски.

– Артур…

– Ігор...

– Костя…

Сашко кивнув своїм. І ті теж підійшли знайомитися:

– Олег…

– Славко...

– Я теж Славко…

– Дмитро...

Усі вони стояли, переминаючись із ноги на ногу. Дивились, як Антон стягає білу футболку, як надягає зелену майку, яка пахне... чим?

– Виходить, разом будемо грати, – сказав Володя, і видно було, що йому ніяково.

– Ага, – сказав Антон.

– Ти за кого грав?

– За юнацький «Зеніт»…

– Як за юнацький?

– Так…Я кандидат... Майстра не встиг одержати...

Хлопці в зеленому переглянулися.

– Він класно грає, – сказав Сашко. – Мел же його взяв.

– Ну, так, – відразу погодився Володя. Як здалося Антонові, з полегшенням.

– Ходімо, – сказав Сашко. – Уже час.

Антонові здалося, що пройшло всього дві хвилини відтоді, як Людовик сказав: «Добре, хлопці, йдіть»...

І Людовик, і Мел сиділи все там же. В тіні паркану.

– Готові? – Мел посміхнувся. У нього була красива, щира посмішка; Антонові одразу полегшало, він несміливо посміхнувся у відповідь:

– Ми ж…а тренування? Комбінації?

– Ми гратимемо гравцями, а не комбінаціями, – серйозно сказав Мел. – Я буду допомагати вам, Людовик – їм...… Фолити не слід, грубо грати не слід, свистка слід слухати, а щодо іншого – сам усе побачиш, – і Мел кивнув, даючи зрозуміти, що час розмов минув.

– Будеш грати у зв'язці зі мною в нападі, – пошепки сказав Володя.

– Але ми ж не тренувалися, – несміло заперечив Антон.

Володя насупився:

– А ти роззуй очі й стеж за грою. Я піду в прохід і витягну твого захисника на себе, а потім віддам тобі пас за голову, а ти тоді забивай згори...

Людовик підібрав губи й свиснув. Злетів м'яч; команда Людовика рвонула в атаку потужно й злагоджено. Антон на мить розгубився – Володя штовхнув його в спину, вигукнув щось нецензурне, тоді Антона немов увімкнули: він побачив м'яч, що б'ється в наст під широкою долонею хлопця з цифрою «п'ять» на жовтій майці, потім побачив Сашка, що очікував передачі, а потім побачив усю гру – коліщата й шестірні, готові зачепитися одна за одну, і ось механізм команди суперників починає рухатися, і ось уже Сашко атакує корзину, яку захищають, здається, Костя з Ігорем...

Кидок зірвався. Костя перехопив м'яч, віддав передачу Ігорю, а той – Артурові; Антона перекривав захисник з номером «шість» на майці, Антон не пам'ятав, як того звуть. Слід було позбутися опіки якомога швидше; Володя чекав на пас, і Артур віддав йому пас, але Сашко – це був Сашко! – вистрибнув і перехопив м'яч, і помчав до корзини, танцюючи, обводячи захисників, віддав пас комусь зі своїх і одержав передачу у відповідь, знову вистрибнув…

Бічним зором Антон бачив, як Мел змахнув рукою. Круглий камінь завбільшки з куряче яйце вдарив Сашка в потилицю; м'яч відскочив від корзини. Сашко впав, викинувши вперед довгі маслакуваті руки.

– Нуль-нуль, – спокійно сказав Мел.

Антон уже був поруч із Сашком і бачив, що очі, які вже було закотилися, повернулись на місце. Антон простягнув руку, але Сашко піднявся без його допомоги, хоча й заледве. Випрямився; носаком кросівка відкинув камінь з поля. Обережно поторкав потилицю.

– Не стій! – роздратовано кинув Антонові. – Грай…

Антон здивовано обернувся на Мела.

– Грай, Антоне, – м'яко сказав той. – Нічого страшного.

Антон оглядався, шукаючи погляди товаришів по команді. Хтось відвертався. Хтось посміхався.

М'яч знову був у грі. Команда супротивників майже одразу провела вдалу комбінацію, вивівши на кидок одного зі Славків, але той промахнувся.

Гра є гра; крізь потрясіння й крізь дзвін у вухах до Антона помалу поверталося відчуття поля, м'яча, команди. Він починав розуміти Володю, подумки добудовувати переможну комбінацію; він ув’язався в боротьбу за м'яч, відібрав і віддав точну передачу Кості, отримав передачу у відповідь і одразу віддав м'яча Володі. Володя знову пішов у прорив, йому вдалося-таки заманити за собою Антонового захисника, Антон відкрився, Вова віддав пас, і Антон уперше від початку гри відчув справжній кураж. Рвонув, щоб загнати м'яча згори...

Він устиг побачити, що м'яч у корзині. Й одразу – із запізненням – прийшов біль; з Антонового плеча стирчав маленький дротик, схожий на швейну голку з голівкою, одягненою в шовкову перуку.

Долаючи темінь перед очима, Антон вирвав голку. Крові було небагато, і вона одразу запеклася.

Хтось аплодував. М'яч, який щойно побував у корзині, покотив за поле.

– Два-нуль, – задоволено сказав Мел. – Блискуче, Антосю.

Антон розгублено оглянувся.

– Грай, – швидко сказав Володя.

Антон нерозуміюче глянув на Мела.

– Досить пам'ятати про цю подряпину, – сказав Мел. – Ти ж закинув! Ми ведемо два-нуль. То закріпимо перевагу?

Гра почалася знову, але Антон уже не розумів її. Був спостерігачем. Бачив, як «жовті» рвуться до корзини, яке запеклий опір чинять «зелені»; бачив, як Володя кричить на Ігоря. Бачив, як Олег іде в атаку, вистрибує на лінії штрафного для кидка – але замість того, щоб атакувати корзину, дає чудову передачу Сашкові, який на ту мить звільнився від опіки. Сашко зметнувся над корзиною – у цю секунду залізна кулька, підшипник від якогось гігантського колеса, ударила його в скроню.

 

 

 

Повністю текст читайте в книжці, яка готується до друку у видавництві «Грані-Т»