«ЗДАЄТЬСЯ, Я СКЛАДАЮСЯ ЛИШЕ З ДУШІ…»

Про останні вірші Володимира Затуливітра

 

Для дослідника, котрий задався метою простежити за тим, як змінюється стилістика часу, нема достовірнішого матеріалу, ніж поезія. Не кожна, звісно, – але в будь-яку епоху є поет, котрий «ловить» цю динаміку, цей нерв тонше за інших, а відтак і текст якого змінюється разом із часом, нерідко випереджаючи його. Ув останні десятиліття ХХ сторіччя для мене таким поетом є Володимир Затуливітер.

Іще 1973 року він дебютував збіркою із геть нетиповою, навіть викличною, як на ту пору, назвою «Теорія крила» – і вже там започаткував принципово нову для нашої поезії стилістику, котра невдовзі, у вісімдесяті, стала провідною. Це були дуже густі тексти з граничною концентрацією метафор, максимально ускладнені – як образно, так і стилістично. І це були дуже «вчасні» тексти – особливо на тлі ледь підсолодженої «водички», якою здебільшого була на ту пору «офіційна» українська поезія. Затуливітер настільки гостро з неї вирізнявся, що коли тепер узятися перечитувати тогочасні тексти, мимоволі дійдеш висновку, ніби він із іншої епохи…

«Поезія – це час. Відрізок буття, необхідний для переживання в собі (і це передовсім!) того, що називається життям. Переживання до досяжної для тебе глибини. А слово – совість часу», – так, зрештою, висловився сам поет в одному з інтерв’ю. У цих словах дуже точно вловлено й ту метаморфозу, яку пережила Затуливітрова поетика тоді, коли час змінився, – в дев’яності. На ту пору провідною була вже стилістика крику – занадто сумнівна для того, аби такий мисливий поет міг сприймати її всерйоз. І природно, що в цей час – в останнє десятиліття свого життя – Затуливітер не знаходить для себе місця не лише в літературному, а й у житейському бестіарії, дуже гостро, аж нестерпно переживаючи оце відчуття «совісті часу». Тексти, писані ним протягом того десятиліття, тоді майже не публікувалися, – проте до них дуже гостро достосовне визначення, висноване з процитованих вище слів автора: «слово болить».

Власне кажучи, до читача оце виболене слово прийшло вже по смерті автора: 2004 року у видавництві «Факт» у серії «Зона Овідія» побачила світ укладена ще самим автором збірка «Четвертий із триптиха»; а щойно 2009-го маємо, нарешті, й том «Чаша жертовна» (К.: Видавничий центр «Бучак-ирій», ТОВ «Задруга»), котрий, за словами упорядників, «уміщує всі вірші останнього десятиліття, що їх вдалося знайти в рукописному архіві поета і про які з певністю можна сказати, що вони відмічені авторською волею мати їх надрукованими».

Передмову до другої з цих книжок Василь Герасим’юк назвав «Вірш аж так» – і пояснив: «це тоді, коли поет втрачає все, крім мови; коли сам поет залишає собі тільки мову – єдине, що не знецінилось; коли залишається тільки з мовою». Власне кажучи, тут поет про поета сказав найголовніше – бо в цих Затуливітрових віршах і справді вже немає ескапади метафор, уже немає тієї формальної густоти, яка надавала раннім його текстам особливого чару й шарму, робила ті тексти «впізнаваними з одного рядка». Тим не менше, це все той же Затуливітер, хоч і набагато зболеніший, – і густота нікуди не ділася, вона присутня тут навіть гостріше, ніж у ранніх збірках; щоправда, це вже інша густота. Принципово інша. Радикально інша. Це густота болю, котра виникає довкруж наструненого нерву; буквально фізична густота силового поля мови, котре виникає між словами тоді, коли вони виражають свої найголовніші значення. Між парадоксами – метафорами – теж виникають силові поля, які, відтак поєднуючись між собою, резонують (а іноді – фонять); але тут маємо справу не з парадоксами, а з парадоксом парадоксів – коли слово очищується від нашарувань мегасмислів, ніби скидає з себе кожуха поетичності, й від цього випрозорюється настільки, що означає саме себе – а отже, нарешті знову ОЗНАЧАЄ.

І тут уже не має значення форма, тут уже не зважаєш на збитий, «задиханий» іноді ритм, на випущений з-під контролю силабо-тоніки звук – бо тут слова резонують не одне з одним, а зі світом, і вже світ «електризується» від них, огортаючи єдиним силовим полем метаметафори весь вірш, а не просто якісь у ньому «окремі» прозріння.

Направду, якщо існує «звичайна» фізика – і квантова, то в таких випадках слід думати про те, що явище виходить поза рамці «звичайної» поетики – треба нам «квантову» поетику витворювати для більш адекватного осмислення таких текстів.

Власне кажучи, найперша і найбільша спокуса, котра нападає на кожного, хто береться писати про такі тексти, – цитувати їх до запаморочення. Я спробував кинутися в іншу крайність і н цитувати взагалі – але наприкінці все ж мушу «здатися» і навести бодай два рядки:

Здається, я складаюся лише з душі:

кістяк у квітні станув, наче сніговик.

Настільки точної характеристики такої поетики – а заодно й часу, з котрим така поетика є суголосною – я не зустрічав.

Що нам робити з таким часом? Я не знаю. Але я волію читати Затуливітра, щоби відчувати себе людиною.

Знаєте – допомагає…

Іван АНДРУСЯК