СВІТЛО

(Із дитинства Григорія Квітки-Основ’яненка)

 

Шкіци

 

Дзвонили на утреню.

Так гарно! Так гарно!

Я лежав і не розплющував очей.

Коли їх розплющити – не видно нічого. Немов стіна – чорна, страшна... А коли не розплющувати, коли лежати й слухати дзвін – видно все... Звук видно – барвистий, колихкий. Він не розриває повітря, а немов заряджає його собою – і повітря тоді теж починає тремтіти, дзвеніти й мінитися барвами...

Так гарно! Так гарно! Я аж заплакав...

І мусив розплющити очі – сльози на повіки тиснули...

І прийшла стіна...

І я заридав...

...Прибігла няня! І мама прибігла! Здається, Андрій теж, – я по кроках чув, – але в кімнату він не заходив, зазирав із дверей.

Зазирав!

Мене почали заспокоювати, питалися, що страшного приснилося, казали, що то був тільки сон, і він розвіється з ніччю, – але вони не знали... Я хотів їм гукнути, що сон тут ні до чого, але не міг – сльози душили і не давали говорити.

Який же це сон? Дзвони ж лунали й досі – я їх чув, але більше не бачив...

Я попросився в церкву, на службу Божу, – там, слухаючи хор, я знову заплющу очі й знову побачу звуки. Вони не такі, як від дзвона, – тонші, повільніші, не сколихують повітря, а мов самим повітрям і є, – проте знову видимі...

 

***

Сьогодні возили до знахарки.

Вона шептала.

Справді шептала – швидко-швидко, так що годі було щось розібрати.

Я не плакав. Я сміявся. Той шепіт був такий як лоскіт – не приємний, від маминих губ, коли хочеться усміхатись, а просто лоскіт – байдужий, грубуватий – і не хочеш, а сміятимешся...

Золотуха.

Зо-ло-ту-ха!

Андрій удома шепнув мені на вухо, що це хвороба золотарів. Я хотів образитись, але не зміг.

Ну, хіба можна ображатися на Андрія!

 

***

Сьогодні свято – приїхав Головатий!

У домі все шкереберть. Тато три дні ходив збуджений і обговорював з мамою, що подати на стіл.

Свинячий шлунок, фарширований кашею. Печене ягня. Сальтисон. Вісім видів ковбас. Кров’янка, – насамперед кров’янка, – повторював тато. Холодець. Борщ. Перепели. Гусак на меду. Карасі в сметані. Вареники з сиром. Вареники з капустою. Вареники з вишнями. Вареники з... чимось іще. Вареники з полуницями. Галушки. Пампушки. Пироги. Крученики. Шулики з маком. Медяники...

Я запитав Андрія, який він із себе – Головатий. Андрій сказав, що в нього велика голова. Неправда! У нього, певно, великий розум... І великий шлунок... Але Андрієві не сказав нічого – хай собі думає, що я йому повірив.

Берлин завважили здалеку – тато сказав Оверкові видряпатися на дах і виглядати. Коли той закричав: «Їдуть! Їдуть!» – тато сказав ладувати гармату. Полковника, мовляв, тільки гарматою й зустрічають...

Усім сказали затулити вуха, і я зробив вигляд, що затуляю – тільки ледь-ледь... Натомість заплющив очі: цікаво, якої він барви – гарматний постріл...

Ой!

Краще б я затулив вуха...

 

***

Возили до лікаря.

Штрикав чимось у вічі.

Боляче!

Краще б уже шептали...

Увечері довго не міг заснути.

Зайшов тато. Я попросив казку – тато так смішно їх розказує... А він покликав Андрія і розказав нам... про Андрія і Грицька.

...13 червня 1604 року – я навіть дату запам’ятав! – знайшли собі притулок у київського пана Ясенковського маленький хлопчик – трохи старший від мене, десь такий як Андрій – і його тяжко хворий батько. З’ясувалося, що то був боярин Атанас, який утік від царського гніву кудись у Ригу і там одружився з німкенею, яка народила йому двох синів – старшого Андрія і меншого Грицька, а тоді померла. Відтак Атанас мусив тікати і з тієї Риги – цікаво, де вона, – і прибився з Андрієм у Київ, а Грицька тим часом доручив тітці, щоб про нього піклувалася. У Києві Атанас помер, а хлопчик виховувався у пана Ясенковського. Прізвища свого Андрій не знав, то панова дочка й прозвала його Квіткою – дуже красивий був! А коли виріс, то закохався в дочку однієї пані, а та не хотіла її видати за Андрія. Ото вони з нареченою і втекли, «пославши за глаза ясновельможному пану воеводе киевскому от каждого по крученой дуле». І спинилися неподалік від Чугуєва в дуже красивій місцині, де й вирішили «основатись». Так і постала наша Основа! А згодом знайшовся й Грицько – він прийняв постриг, став у чернецтві Онопрієм і теж опинився в слобідських краях.

Отак і постав рід Квіток – воїнів і ченців[1]!

...Батько пішов собі, а ми з Андрієм ще довго розмовляли.

Андрій сказав, що він – воїн.

А мені, певно, бути ченцем...

 

***

Дядько Микола – брат Наркис – теж сказав, що мені бути ченцем.

Андрій дивувався з того, як я кумедно його називаю: дядько – і брат... А як же інакше? Він же брат тата – а отже, дядько. І він чернець – а про ченців кажуть «брат»...

Дядько Микола – брат Наркис – на це сміявся. І казав, що Андрієві бути воїном. Бо Андрій чвиркнув йому соком з вареника в око. Хай і ненавмисно...

...А Сковорода не казав, ким нам бути. Він прийшов під вечір, і його не зустрічали гарматою. І печеним ягням та сальтисоном теж не зустрічали. Він же не попереджає, коли приходить... Хоча в нього теж великий розум. Може, навіть більший, ніж у Головатого – хай їв він мало і лише пісне...

А тоді сів на лаву під грушею, покликав нас із Андрієм, посадив поруч себе і про щось довго розказував. Про щось цікаве... Я не пам’ятаю, про що... Зовсім не пам’ятаю... Але мені було так добре, так добре... що я аж просльозився.

То все через світло... Воно лилося з його голосу – таке тепле, таке лагідне...

Я бачив те світло навіть із розплющеними очима!

 

***

Дзвонили на утреню.

Так гарно! Так гарно!

Я знову просився в церкву, і мама сказала, що сьогодні ми поїдемо на прощу. В Озерянську пустинь! Там, – казала, – є старожитня ікона, яка творить дива...

Їхалося легко. Я не чув, ні як бричка підстрибує на вибоїнах, ні як Оверко поганяє коней, ні про що мама розмовляє з Андрійком. Мені немов чулося, як співають «Вірую» – точнісінько як у нашій церкві, але якось оддалено – немов я стою перед церковними дверима і все ніяк не увійду досередини... Мама зсадила мене з брички і вела за руку, одночасно притримуючи за плече... Я не заплющував очей – але коли зайшли, то побачив світло... Спів усередині мене ніби злився зі співом у церкві, – тільки там було ще не «Вірую», лише «Отче наш», – до «Вірую» була ще майже вся служба, – і світло лилося звідкись ізвідти, де спів... Слабеньке, немов пробивалося крізь якусь маленьку щілинку, – але лилося... Мама зупинилась, але я міцніше стиснув її руку і тихесенько – повільно-повільно – повів уперед – кроків, може, із десять, – але здавалося, що далеко-далеко...

Спинився сам. Розумів, що далі не можна. Світло було переді мною. І далі слабеньке – але воно лилося... І лився спів...

Дивно, але світло цього разу біло чисте... прозоре... без барв...

Коли дійшли до «Вірую», і я зашепотів молитву разом із хором, і всередині мене теж знову залунало «Вірую», – тоді я й... побачив... Її...

Богородицю!

Просте українське обличчя – зморене, згорьоване, все в сльозах – дивилося на мене зі світла.

Щораз чіткіше.

Щораз виразніше...

До кінця молитви я вже навіть бачив складки на полотні – сліди того, як ікону колись перевозили...

Я бачив!

 

***

Сьогодні мама підстрелила сокола.

Сиділа в сідлі так хвацько, так ґраційно, так гордо!

Вони по обіді хотіли прогулятись на конях – тато, і гості, й мама.

Хтось із гостей побачив у мами маленьке ружжо і захотів пожартувати.

Мама зиркнула на нього з сідла – звисока, – мов спопелила.

А тоді підняла своє ружжо.

А в небі саме був сокіл...

Зблиск – і нема сокола...

Зблиск!

Вогонь!

Світло...

Андрій аж пищав од захвату!

А мені було дивно: якою ж вона може бути різною – мама...

 

***

Я запалюю свічки в церкві.

Запалюю свічки...

Зблиск!

Вогонь.

Світло...

У воїнів, виявляється, теж є світло.

Схоже – але не таке...

Може, краще бути воїном?

Ні – ченцем краще...

Запалюю свічки.

Дзвонять на утреню.

Хай буде світло...