Іван АНДРУСЯК

 

ВЕЧІР ІЗ БЕЙ-ЗОТОМ[1]

 

Новела

 

– …А крім ґрипси, друже Бей-Зоте, зв’язкова веліла вам дещо й на словах передати.

Почервонілі очі якось довго й знехотя відривалися від різця, – та, нарешті відірвавшись, раптом коротко й гостро прошили хлопчину:

– Що?

Однак малий і бровою не повів. Спокійно, мов ніде нічого, продовжував:

– Що нипає тут по селах якийсь капітан Козлов і все про вас випитує. Але не навпростець, чи хто вас бачив, а лише про малюнки, та про картини, та чи не мож’ де придбати, чи раптом хто не продає… Казала, що справжнім іменем вас називав. І стерегтися веліла…

Звичайно, за законами конспірації це був провал. І вони обидва – нестарий іще чоловік із дерев’яною ногою й червоними од перенапруги очима і жвавий, непосидючий хлопчина років дванадцяти – чудово це розуміли.

Адже зв’язкова не повинна була знати, для кого передає ґрипсу.

Не могла знати…

Але знала.

Якщо він зараз повідомить СБ, завтра ж таки її візьмуть.

Свої.

Без розмов.

А вже там розберуться...

Бо часи нині такі пішли, що нікому не можна вірити…

Але він знав зв’язкову.

І вона знала, кому каже.

Він не повідомить…

І малий теж це розуміє!

…Почервонілі очі вже дивилися на хлопця тихо і з ніжністю. Раптом у них застрибали веселі бісики, і Бей-Зот заговорив чистісінькою російською:

– Знаете ли вы, молодой человек, что значит «капитан козлов»? Не знаете? Я так и думал. Это значит, что где-то поблизости есть стадо козлов, а он при нем числится капитаном.

Якби не оті бісики, хлопець би й знітився. А так – він розсміявся.

Одразу.

Добрий знак!

Сміявся і Бей-Зот.

Напруга розтала, мовби її й не було.

Звичайно, він розумів, що цей затишний сховок уже в найближчі дні доведеться покинути. А жаль – йому так добре тут працюється…

Та що знають двоє, знає й собака.

Ні – тій зв’язковій він вірив, як самому собі. Але людина – це всього лише людина. І на неї не можна покладати більше, ніж вона може занести. Найперше заради неї ж таки – не можна…

 

– А чого воно у вас таке… дивне? – придивлявся тим часом хлопчик до художникової роботи. – Ніби літери, але якось… навпаки. Хоч у дзеркалі читай!

– А так не вчитаєш?

– Чого ж – і так зможу! – малий схилився над дощечкою, придивляючись.

– Цікаво?

– Угу, – забувшись, потягнувся пальцем, але тут же й осмикнув. Зиркнув на провідника – той приязно усміхався.

Хлопець, розбираючи літери навспак, прочитав нехитрого віршика, вирізаного поруч із вояком, на штик якого наколоті карикатурні Гітлер і Сталін:

 

ЗА ЩО БОРЮТЬСЯ УКРАЇНСЬКІ ПОВСТАНЦІ

Не за Сталіна,

Ні за Суворова,

Ні за Гітлера,

На розум хворого.

За Україну,

За безмежную,

Ні від Йоськи, ні від Фріца

Незалежную!

 

– Ух ти! – хлопцеві аж дух перехопило від захвату.

– Сподобалося?

– Ще б пак! Дохідливо так! Ось що значить – пропаґанда!

– Віршик, між нами кажучи, нікудишній, – сумно посміхнувся Бей-Зот. – Але якщо тебе пройняло, то й інших пройме. Чи не так?

Малий швидко-швидко закивав головою, захоплено дивлячись в очі провідникові.

– А я в твоєму віці, – раптом змінив тему Бей-Зот, – ікони малював. Ні – трохи старший уже був… Але все одно – ікони.

Хлопець не здивувався, лише в очах зблиснуло питання:

– То ж не… Як це?

– Як і належиться – із суворим постом, з молитвами, з добрими помислами…

 

…Яке це щастя – бігти! Бігти, бігти, бігти – так, щоб аж вітер свистів у вухах, щоб аж сонячні зайчики здивовано порскали з-під ніг…

На ходу здираєш із себе сорочину, а далі, стрибаючи то на одній нозі, то на другій – і штани. Взуття не знімаєш – взуття нема – яке вже тут взуття, коли наймиліше отак ось просто, вирвавшись, мов вихор, із хати, чкурнути босяка попри джерела, а далі вуличкою, – «Слава Ісусу!» – зустрічним дядькові чи тітці, і доки пролунає їхня неодмінна відповідь: «Навіки слава!» – ти вже далеко-далеко – ти вже біжиш лісовою стежкою – біжиш, біжиш – і тоді з розгону – з головою – шубовсть чи то в Мочища, чи в Островок – і благодать!

А коли вже наплюскаєшся, нахлюпочешся досхочу, коли вже дрижаки хапають і пальці аж сині – вода-бо в дюксинських озерах холоднюча, жива, – аж тоді неквапом, поважно підходять Анатолій і Федір, – саме так: Анатолій і Федір, а не Только́ й Фе́дьо, – вони-бо вже й справді цілком дорослі хлопці, майбутні священики, старший вчиться у семінарії аж у Житомирі, менший ще в гімназії у Рівному, але скоро теж у Житомир подасться слідом за братом, – а священикам, хай і майбутнім, не личить летіти отак-о шкереберть через увесь Дюксин, як скаженим...

Ось йому, Нілові, – ще можна! Він теж буде священиком, як старші брати, – але то пізніше. Поки що він іще може малювати досхочу – а тоді, відірвавшись від малювання, коли вже й спина затекла од зігнутого сидіння, й очі почервоніли од пильного призира́ння, – аж тоді вирватися з хати гураганом – і на озеро!

– Ніле, не розхлюпай Нілу! – гукає йому з берега, сміючись, Только́, чи то пак, майбутній панотець Анатолій.

Він завжди так жартує. Ще коли мама – мама! – купала малого Нілка зимою просто в дерев’яній діжці посеред хати, – Только́ вже тоді, визираючи із запічка, дражнився:

– Ніле, не розхлюпай Нілу!

Той спершу ображався – ну, хіба ж він винен, що народився якраз перед 25 листопада?! У святцях цей день – святителя Івана Милостивого, патріарха Александрійського. А ще – пророка Ахії та ікони Матері Божої «Милостива». І, звісно, преподобного Ніла посника. Святці в родина Хасевичів завжди шанували, так що він міг бути Іваном, а міг бути й Ахією. Але тато вирішив, що Іванів багато, а щодо Ахії – то вже якось занадто. Отак він і став Нілом. І нічого – подобається йому своє ім’я. Тим паче, що жодного іншого Ніла не лише в Дюксині, але й в околицях нема...

А брат хай собі потішається – зараз ці його одноманітні жарти такі милі здаються... Тим паче, так сумно без них, без Толька й Федя, весь рік, коли брати у Житомирі й Рівному. Тож хай собі кепкує – усі ж розуміють, що це несправедливе порівняння, винятково через ім’я. Ось якби він, Ніл, був грубезний, як діжка, – то міг би й розхлюпати. А так – низенький, худенький, ребра світяться... лише очі блищать!

Та гаразд – хай тепер брати самі купаються. Його дома діло чекає! Ось прибіжить, перехопить хлібця чорного, помолиться – і малювати...

Просив тата: віддайте мене на художника вчитися. Ні, я священиком теж хочу бути – це ж Божа справа, велика! – але малювати ще дужче хочеться...

І Анатолій із Федором теж татові казали: у малого хист, дар Божий...

І навіть мама:

– Антоне, то треба добре подумати, що з Нілком робити, на кого вчити, аби життя дитині не попсувати.

– Ото, Федото, й думай, – нервував тато, – чи він отим мальовидлом проживе? Я й сам бачу, що хист у нього – он-о сусідки прали на Горині, а він сів на березі з аркушиком і з олівцем, та так їх змалював, що як живі! Але шмат хліба цим не заробиш – то так собі, втіха, а не діло в руках, з якого сім’ю прогодувати можна. Виросте, жениться, діти підуть – яке він їм життя забезпечить своїми малюнками?

– Кажуть, що справжні художники по містах великі гроші мають на своїх картинах, – не погоджувалася мама.

– Воно то так, – але хто його допустить до великих грошей? Це ж треба зв’язки які мати! А де я ті зв’язки знайду? Кого я знаю – диякон з річним прибутком 50 царських рублів...

Це була заповітна мрія Антона Хасевича – стати священиком. І шмат хліба в руках – і душа не поневажена... Та життя закрутило – і мрія не здійснилася. То нічого – зате своїм синам він її забезпечить! Неодмінно. Будуть жити як люди – і за Божим законом...

 

...Бей-Зот усміхався – тепло, але сумовито, внутрішньо, мов сам до себе.

Хлопець дивився на провідника якось знічено, принишкло, але цікавість усе ж узяла гору, і він зважився:

– То чому?

– Що? – стурбовано відірвався від роздумів Бей-Зот, а тоді, мов отямившись, знову всміхнувся. – А-а-а... Ти про мою роботу... Тут усе просто – це дереворит. Я вирізаю, а тоді заливаю фарбою, накриваю аркушем і кладу під прес. Щоб малюнок на папері був правильний, я мушу все вирізати у дзеркальному відображенні. Бо якщо тут буде правильно – на папері все перевернеться, і люди змушені будуть читати листівку так, як оце ти щойно читав. А воно не кожному до шмиги. Зрозумів?

Хлопець захоплено закивав, а тоді перепитав:

– І це ж можна так скільки завгодно відбитків зробити?

– Ні. Ориґіналами вважаються перші п’ятдесят. Але ми, зрозуміло, робимо більше, часом і кілька сотень – доки кліше геть не зітреться.

Тут у двері тихенько постукали – не тим умовним сигналом, після якого треба негайно зібрати усе приладдя і бігти до дровітні, де замаскований вхід у криївку, – а просто, по-домашньому. Жінка, заглянувши в кімнату, ніжно, але докірливо зиркнула на хлопчика:

– Васильку! Годі тоді відволікати пана провідника.

– Він не відволікає. Йому просто цікаво, – усміхнувся Бей-Зот.

– Та ходімо вечеряти, – із сусідньої кімнати смачно пахло борщем.

– Нехай спершу хлопці. А я ще трохи... – схилився над столом.

Хлопці – Антон Мельничук і В’ячеслав Антонюк – «Гнат» і «Матвій», боївка Бей-Зота, – стояли обабіч хати на чатах, замасковані, поки провідник працював у хаті. У криївці, звісно, надійніше – але художникові, як не крути, необхідне сонячне світло – нехай і з наглухо заштореного вікна...

– Вони вже поїли. По черзі. Тепер ми...

 

За вечерею Василько пильно позирав на провідника, немов хотів ще щось запитати, але не зважувався.

– Питай, – усміхнувся нарешті Бей-Зот.

Мама зиркнула з-під брів на малого, але той не завважив.

– Це вас... у бою? – показав на дерев’яний протез замість лівої ноги провідника.

– Васи-и-ильку! – докірливо протягла мама.

– Та ні, все гаразд, – заспокоїв її провідник. – Не в бою, друже. Коли я був трішечки старшим від тебе, – чотирнадцять мені виповнилося, – ми з мамою втрапили в жахливу аварію. Мама везла мене у Рівне на навчання в гімназію. Возом. І на залізничному переїзді на нас налетів потяг... Мені ногу відрізало, а мама... не вижила...

 

...Тато привіз його додому з лікарні за два тижні по тому, як поховали маму. Коня і воза позичив у панотця. Настелив у васаг сіна. Вкрив ряднами. Навіть подушку під голову підклав.

Ніл лежав на возі мовчки і не плакав. Сліз більше не було. Лише боліла нога... відсутня нога...

Їхали дуже повільно. Додому дісталися аж підвечір.

Тато взяв Ніла, як маленького, на руки і заніс у хату. Акуратно поклав на ліжко. Вкрив.

Ніл відвернувся до стіни і не сказав ні слова.

Брати відвезли коня з возом до панотця. Тоді в тиші повечеряли разом із татом.

Ніл так і лежав, не кажучи ні слова.

Лише зранку, коли всі попрокидалися, покликав Анатолія:

– Там, за хатою, складені колоди з тої липи, яку ми мусили зрубати в кінці городу. Вони вже достатньо висохли. Вебери десь отаку завтовшки, – показав на культю, – і понад метр завдовжки. Обкоруй і принесе. І ще потрібна буде сокира, долото, гострий ніж. І овеча шкура десь у нас була, видублена, – тато знає де. На ремені згодиться.

За три дні, сидячи на ліжку, змайстрував собі протез.

Тиждень учився ходити. Спершу під руку з Анатолієм чи Федором, далі – сам.

І в неділю пішов до церкви.

А після служби – до мами...

 

...– Так що не герой я, Васильку, – сумно всміхнувся провідник. Підвівся з-за столу, подякував і повернувся до свого дереворита.

– Ні! Герой! – прошепотів хлопчик, коли за провідником зачинилися двері.

За мить той знову визирнув із-за них і попрохав:

– Мало не забув. Васильку, скажи, будь ласка, «Гнатові»... або «Матвію», що на завтра мені потрібен велосипед.

Зі схрону в схрон Бей-Зота зазвичай перевозили на велосипеді[2].