Іван АНДРУСЯК

 

ВИКЛИК МУСТАНҐА

 

Був розпал літа, пекло́, я їхав у маршрутці з Петрівки на Лівий берег, читав Уельбека і думав про те, що дуже мало людей на світі мають дар гармонійної самотності, як-от деякі великі ченці, чи Сковорода – чернець не формально, а за суттю, – але ні в мене, ні в Уельбека такого дару немає, і не скажу щодо Уельбека (хай уже він сам собі якось дає раду), а щодо мене це однозначно добре, бо аж надто я не люблю бодай натрохи залишатися самому – навіть коли, бува, й здається, що втомився від людей…

Хоча сонце вже хилилося до заходу, та чомусь пекло́ все дужче, Уельбек нагнітав, маршрутка на диво легко «проскочила» Московський міст, вдома мене ніхто не чекав, бо Катруся з малявками давно відпочивала в селі, а в мене робота, і я поїду аж за тиждень, одне слово, Уельбек лягав на душу якось дуже деренчливо, звернули праворуч на бульвар Перова, і я все читав і читав, так що коли маршрутка раптом спинилася і я глянув у вікно, то мені здалося, що свою зупинку я вже проїхав…

Насправді до моєї зупинки залишалося ще дві, та Уельбек мене збаламутив і я вийшов зарано, то що вже було робити: або чекати наступної маршрутки чи «рогатого» (маршрутка буде за хвилину-дві, а «рогатий» і за годину може не присунути), або брати ноги на плечі, та я все ж вертався з Петрівки й сумка була повна недешевих книжок, на які я потратив більше, ніж розраховував, і, як завжди в таких випадках, трохи на себе дувся, бо коли бачу книжки, не можу стриматися, – одне слово, на мене напав приступ дріб’язкових скупощів, мені чомусь стало шкода платити дві зайвих гривні через свою неуважність, і я поправив на плечі важкеньку сумку й, вирішивши себе покарати, пішов пішки…

До наступної зупинки дійшов на диво швидко, хоча думати про Уельбека й казуси самотності вже не хотілося, але настрій усе ще залишався, і я йшов у цьому настрої, як у тумані, вже не оформлюючи його в слова, навіть у слова-думання – бо ж є дуже велика різниця між словом фізичним, себто таким, яке мовлене або готове бути мовленим, але з якихось причин не матеріалізоване (бо його немає до кого вимовити? – хе-хе, знову це уельбецтво!), і словом, яке саме собі думається й на люди пхатися не збирається, а просто нипає десь у сутінках мозкових звивин, і йому байдуже все на світі, а передовсім ти сам…

Отак думаючи-не-думаючи, дійшов я до наступної зупинки, і тут логічно було скористатися підземним переходом, до якого я й посунув радше інтуїтивно, «на автоматі», ніж насправді усвідомлюючи, що я до нього суну. Та все ж ним не скористався, чи принаймні скористався не одразу, бо в такій ситуації жоден чоловік при доброму здоров’ї й тверезій пам’яті (а п’яненький тим паче) просто не зможе не зупинитися на хвилинку й трохи не порозглядати аж таку соковиту самицю. Ну ссавці ми, ссавці. Але неправильні, зіпсуті цивілізацією – бо правильний ссавець одразу мусить заявити на соковиту самицю свої претензії і зчепитися рогами з усіма довколишніми ссавцями, яким його претензії до лампочки. А ми, гомосапієнси, натомість приречені думати про те, що така самиця неодмінно мусить бути чужа – не лише конкретно мені, а взагалі чужа. Відчужена. Ще в часи свого парубкування (хе-хе, молоде-дурне) я добре затямив, що такі самиці зазвичай дуже нещасні, бо щоб до них «підкотити», треба намертво вимкнути мозок, а ще краще, щоб у тебе мозку взагалі не було – лише тоді ти затягнеш її в ліжко, і вона гадає, що так і треба, що все її життя втілене в сексуальній енергії, котра з неї аж струмує, а поза тим енергії в неї більше ні на що не залишається, поза тим вона ніби автоматично перетворюється на глибоко асексуальну й протиприродну ляльку барбі, ну справді ж, про що можна говорити з лялькою барбі? яка з нею може бути емотивна гармонія? це ж лише страшний збоченець міг вигадати таку холодну, таку бездушну, таку несумісну з життям іграшку! дивуюсь я дівчаткам: як вони можуть із такою потворою гратися?! і крадькома тішуся своїми дочками, які, звісно, теж хочуть, щоб їм подарували, скажімо, на день народження барбі чи брац, але для спілкування з цим монстром чужої краси їм достатньо двох-трьох днів, максимум тижня, а тоді потвора вже валяється по всій квартирі, голова-руки-ноги окремо (авжеж, краса вимагає жертв), а дівчатка й далі беруть на сон до своїх ліжечок одна м’яку мишку, а інша м’якого зайчика. Чудові діти – вони інтуїтивно відчувають справжню емотивну природу життя!

Усе це за якусь мить прокрутилося мені в голові, але самець-самцем – звір у кожному з нас не дрімає, – я все ж не міг не окинути оком це суцільне тіло в продумано викличному червоному платтячку, короткому рівно настільки, щоб не було змоги навіть ледь-ледь нахилитися (все, що впаде, й так піднімуть), і ці не завеликі й не замалі, а саме такі, як і мають бути, груди, відкриті рівно настільки, щоб не визирали соски, але було зрозуміло, що вони десь дуже-дуже близько до вирізу.

Ну окинув – і що?

Мені раптом стало якось навіть страшно, бо різка хвиля сексуальної енергії, яка линула від цієї дівчини (так-так, саме дівчини, а не молодої жінки – я чомусь був у цьому стовідсотково певен) насправді виявилася різкою хвилею нестерпної самотності. Мені стало соромно, що я так довго й безцеремонно її розглядаю, не маючи до неї жодних намірів, крім обмислення (хоча насправді я розглядав її, може, секунд п’ять, причому не впритул, а боковим зором). Раптом страшенно захотілося додому – та я вчасно згадав, що сьогодні мене там ніхто не чекає… Може, бодай зателефонувати Катрусі й почути її живий голос? Ні, марна справа, Катруся з дітьми саме пішла на річку, а мобілки вона туди з собою не бере…

Я зітхнув і посунув у перехід. Мимо проходили якісь люди, пацани бренькали щось на гітарі, але я цього не бачив – принаймні у свідомості не бачив, очі лише байдужно фіксували це, як вони все завжди фіксують, але воно майже ніколи не залишається в пам’яті, й дуже добре, що не залишається, бо з такою перевантаженою (переобтяженою?) пам’яттю жити було б неможливо. Думав про свого друга Олега Солов’я – він приятелює з Уельбеком (якщо слово «приятелює» достосовне до необов’язкового електронного листування) і розповідав, що той по-справжньому любить лише свого собаку…

І тут я побачив цей напис. Не ґрафіті, якими в переході, як завжди, вкриті всі стіни, а просто напис чомусь зеленою (певно, яка була) фарбою з балончика, доволі невеликий, так що на кричуще барвистій стіні він геть загубився – та все ж я його помітив:

ВИКЛИК МУСТАНҐА

І далі номер телефону: 8-(ще 8, хоча зараз «вісімки» вже скасували)-000-000-00-00.

Звісно, «ґ» там не було, про надмірну грамотність тих, хто пише на стінах, можна й не мріяти, це вже моя редакторська карма змусила мене подумки виправити помилку й зафіксувати напис у пам’яті граматично правильним – принаймні з мого погляду, я не на думку більшості пострадянських мовознавців.

Найдивніше те, що я запам’ятав номер – хоча для моєї філологічної пам’яті це річ нечувана!

Тут я чомусь уявив собі, як дівчина в червоному платті телефонує на цей номер і викликає мустанґа, як дикий кінь красиво мчить по бульвару Перова, як зупиняється поруч – і їй доводиться підняти ногу для того, щоб усістися йому на спину, – але саме це для неї й неможливо…

І все – мене попустило. Іронія спрацювала: химерний настрій минувся водномить, мов рукою зняло, мене більше не переймало жодне уельбецтво, я раптом відчув утому й вилаяв себе за те, що так по-дурному пошкодував дві гривні й не поїхав маршруткою, а додому ще перти й перти з важкою сумкою на плечі. Авжеж, іронія завжди спрацьовує не так, як хотілося б…

Заледве дотягнувся до «Квадрату» (колись тут був кінотеатр «Аврора» – не варто тішити себе ілюзіями, що на честь ранкової зірки, – а тепер просто квадрат-куб-паралелепіпед, як і має бути в постмодерному світі) й вирішив, що далі не дійду, сили геть покинули мене, мабуть, далося взнаки особливо пекуче сьогодні сонце й відсутність чого-небудь, крім волосся, на голові. Згадав, що на другому поверсі є якісь фастфуди – це було доречно, бо вже давався взнаки голод, а готувати я хоч і люблю, але для рідних, і для себе в тім числі. а готувати просто для себе – ненавиджу.

Як і слід було сподіватися, їжа у фастфуді виявилася малостравною. Врятувала мене лише кава – хоч і банальне еспресо з автомату, та все ж трохи кава – і шматок шоколадного торту, цілком непоганого як на фастфуд.

З’їхав ескалатором на перший поверх. Вийшов наперед «Квадрат». Закурив. Життя налагоджувалося…

І тут я знову побачив оту червону дівчину із зупинки. Вона стояла неподалік, мовби когось чекала, – і до неї вже підходило трійко молодиків у спортивних штанах і футболках із якимись рекламними написами ламаною англійською. За хвилину я почув її надривний, силуваний сміх. Мені стало гидко. Я дістав мобілку й набрав номер.

Гудки тривали так довго, що я вже хотів дати відбій – та ось нарешті з того боку уявного дроту підняли слухавку:

– Альо!

– Доброго дня. Я хотів би викликати мустанґа.

– Чьо?

– Мустанґа, кажу, хотів би викликати. До «Квадрату» на бульварі Перова.

– Йоньть тваю маньть! Ти чьо, чувак, ващє?!

Я натиснув кнопку відбою, зітхнув і пішов додому.