ТИЦЬ-БЕРКИЦЬ

Рефлексії

 

Свого часу одного з найвизначніших російських істориків Васілія Осіповіча Ключевського – автора цілої низки фундаментальних праць, серед яких і «Древнерусские жития святых как исторический источник» – спитали, як то кажуть, «у лоб»: а якою ж мовою розмовляли люди в древній Русі? Не писали або читали, а власне розмовляли – реальні люди в реальному житті? На це мудрий учений, який дуже добре знався на тому, про що мовить, відповів: приблизно такою ж, якою й нині розмовляють селяни в околицях Києва.

Цей факт, узагалі ж, загальновідомий – принаймні фахівці дуже добре про нього знають, і далеко не лише в Україні. Як знають, скажімо, про висновки з царини історичної фонології, зроблені академіком Юрієм Шевельовим – уродженим німцем, вихованим на російській культурі, який став відтак одним із найбільших у слов’янському світі мовознавців, а до того ж, іще й знаменитим українським літературознавцем. Як знають і доробки численних інших не менш серйозних учених, національність яких ані найменшою мірою не має значення там, де йдеться про наукові висновки. Той же Ключевський, уродженець Пєнзи, був корінним росіянином – то й що? Мовознавство – точна наука, практично так само, як фізика чи математика, і висновки в ній робляться не за «покликом крові», а за сумою фактів та можливістю їх інтерпретації. Все решту – справа совісті людини: або вона каже правду, або підтасовує факти – і тоді перестає бути вченим, а перетворюється… хіба на політика.

До чого я, власне кажучи, веду? Лишень до того, що наука, як нібито ж усім «на словах» відомо – справа серйозна й копітка, тож коли вчений уже виголошує певний висновок – це означає, що за тим висновком стоїть зазвичай колосальна робота, а отже, й системний набір аргументів. Одне слово, стоять саме ті речі, котрі так не любить… теперішня преса, називаючи їх не інакше як… занудними.

Ну, бо справді: значно простіше отримати коментар із тієї чи іншої наукової проблеми від людини, котра й близько тією проблемою не займалася, проте дозволяє собі про неї просторікувати з тієї простої причини, що вважає, ніби… знає все. Ну, скажімо, від політолога! Хоча не конче – коли кілька років тому диваки з Кабміну винесли на «всенародне обговорення» винятково наукову, питомо мовознавчу тему реформування українського правопису – о, про це говорили всі, кому лиш не лінь, а передовсім ті, хто не володіє українською мовою, а якщо і вважає, що володіє, то не послуговується нею «в житті»!

Та що там кілька років тому: не далі як на минулому тижні на мене після однієї прес-конференції, де йшлося про сучасну дитячу книжку, буквально накинулася присутня там пані вчителька. Вона з піною на губах намагалася мене схилити до висновку, що українською «неправильно» відміняти запозичені слова типу метро чи пальто, – причому доводила це «чистісіньким»… київським діалектом мови російської! Ясна річ, ні про метро, ні про пальто я на тій прес-конференції не говорив (чи то пак, метра й пальта не згадував), – та все ж дозволив собі поцікавитися в неї, як вона може судити про те, що в українській мові правильне, а що ні, якщо «в житті» вона цією мовою не спілкується, ба навіть не завдала собі клопоту звернутися нею до мене? Даремно я пристав до бесіди! Далі мусив, крадьки перехрестившись, буквально втікати від пані вчительки, почувши від неї звинувачення в усіх смертних гріхах, уключно з «каліченням рідної мови», – і все це й далі тим же київським діалектом…

Найдивніше однак те, що враження божевільної пані вчителька все ж не справляла, ба навіть, як мені здалося, була максимально щира в своєму прагненні до збереження «чистоти мови» – звісно, винятково в її розумінні цього поняття. Ось лише чому пані вчителька (та чи лише вона?) з такою легкістю дозволяє собі робити однозначні висновки з винятково фахової, мовозначної проблеми, навіть не подумавши про те, що, може, варто було би спершу бодай прочитати, що про це мислять спеціалісти? Я – фаховий філолог і практикуючий редактор із більше ніж десятилітнім стажем – у таких випадках сто разів подумаю й переверну двісті словників, – а в неї тиць-беркиць, і вже все готове…

Звісно, як сказали б науковці, на це є цілий комплекс причин. Але принаймні одну з них – причому доволі суттєву, а може, й найсуттєвішу – я назву. Вона полягає в тому, що наші засоби масової інформації останнім часом «звикли» надавати слово з будь-якого приводу не фахівцям, а будь-кому, хто голосніше крикне: першій-ліпшій людині з вулиці, надміру запальній вчительці, або й ще гірше – пройдисвітові-політологу. Точнісінько так, як цими днями чомусь зробило нібито «українське» інтернет-видання «Корреспондент.нет», умістивши, скажімо, таку «інформацію» (перекладати не буду, бо бридко; певен, що в нас не так легко знайти читача, який би не розумів російської): «Политический консультант Анатолий Вассерман в эфире телеканала Russia.ru привел свои аргументы того, что украинский язык не является самостоятельным, и рассказал, зачем лингвисты в Украине многие годы пытаются доказать обратное… «То, что несмотря на полуторовековые усилия лингвистов, украинский язык – не самостоятельный язык, а диалект, доказать довольно легко, – утверждает политконсультант. – Лексику постарались изменить достаточно радикально, благо, это не сложно сделать. Просто взяли все бытовавшие на юге Руси диалекты и находили в них слова, отличающиеся от литературной нормы. Если находили хотя бы одно слово, отличающееся по смыслу от русского, объявляли его исконным украинским». Ну, і далі в тому ж дусі – нема сенсу продовжувати, бо ця «пєсня» давно знайома…

Ясна річ, жодної праці Вассермана з царини філології ви ніде не знайдете – їх не існує в природі. Жоден філолог у світі не скаже вам, що ім’я цього Вассермана для нього бодай щось означає. Проте видання, яке вважається одним із найбільш відвідуваних в Україні, чомусь дозволяє собі публікувати його «міркування» з царини філології, анітрохи не переймаючись тим, що цей Вассерман верзе таку несусвітню ахінею, таку блювотну бридоту, таке відверте чортзна-що…

Звісно, я тут спеціально «випускаю з уваги» політичний аспект, бо він кожній притомній людині зрозумілий a priori. Звертаю увагу лише на аспект морально-етичний – і зовсім не Вассермана, бо в таких істот моралі нема, – а нібито журналістів нібито українського нібито видання, які чомусь вважають, що нам конче треба знати, що думає про сільське господарство політконсультант А, який ніколи в житті не брав до рук навіть сапки; про житлово-комунальне господарство політконсультант Б, який ніколи в житті сам не поміняв прокладки в крані, ба навіть не знає, як той кран розкрутити; про українську дитячу книжку акторки С, яка зеленого поняття не має про те, як робиться книжка…

Іван АНДРУСЯК