ЕЛІОТ ПРОТИ НІЦШЕ

 

Саме час згадати великого Томаса Стернза Еліота – найавторитетнішого англомовного поета ХХ століття. Цими днями виповнюється 120-ліття від дня його народження, і це вже вагома причина для згадки – хоча й не єдина. Є ще одна, і доволі промовиста... Адже найзнаменитішим (чи принаймні одним із найзнаменитіших) твором Еліота є поема «Порожні люди»:

Ми порожні люди.

Ми солом’яні люди.

Вчимося разом

Соломою думати. – Марно!

Голоси наші сохнуть, коли

Ми шепочемо разом,

Безглуздо і мляво,

Як вітер у сухостої,

Або як пацючі лапи

По шклу наших висохлих винниць.

Образ безформний, тінь безбарвна,

Паралізована сила, жест без руху.

Дослідники вважають, що поет зобразив тут сучасну людину, загублену в буремному вирі модерних, а відтак і постмодерних часів, яка все ще вважає себе «царем природи» й гадає, що знає все більше й більше про світоустрій – але насправді це, м’яко кажучи, зовсім не так... Насправді сучасна людина все глибше губиться серед цієї «глобальної величі», все дужче депресує, втрачаючи духовні основи свого існування.

Особливо вражаючим є фінал Еліотової поеми:

Саме так закінчиться світ

Саме так закінчиться світ

Саме так закінчиться світ

Не вибухом але схлипом.

Обігруючи відому гіпотезу вчених про те, що світ колись постав із «великого вибуху», поет змальовує направду апокаліптичну картину «маленького схлипу» – як антитезу...

Саме це вражаюче Еліотове протиставлення вибуху і схлипу згадують у дні поетового 120-ліття «люди культури», з благоговійним трепетом, а водночас і з благоговійним жахом спостерігаючи за безпрецедентним експериментом, до якого вдалися «люди науки». Звісно, мова йде про Великий андронний колайдер – найпотужніший у світі прискорювач елементарних частинок, – який фізики з усього світу, зокрема й українські (!), збудували в Австрії для того, щоби спробувати змоделювати отой первісний великий вибух, з якого нібито й почався світ.

Ясна річ, усе це спричинило неабиякий сплеск апокаліптичних настроїв – мовляв, якщо запустити модель великого вибуху, то вся Земля розколеться, мов горіхова шкаралуща. Численні секти – а їх не так мало, як здається, – всерйоз чекали кінця світу. Ба навіть і звичайні люди почали задумуватись: а може, й справді... Хоч як учені переконували, що модель – це просто собі модель і жодної шкоди від неї бути не може, що Землю щодня бомбардують із космосу більярди елементарних частинок, і потужність цього бомбардування невідь у скільки разів вища від потужності колайдера, – та хто ж у нас вірить ученим? Лише коли Великий андронний колайдер запустили в роботу, і фізики, в тім числі й українські, взялися за опрацювання інформації (роботи їм тут вистачить на десятки років!), – аж тоді довелося повірити в «безпечність», хоча все одно з певним острахом...

Я певен, що в технічному сенсі той острах нічим не виправданий – бодай тому, що якби це робив якийсь один учений, то його ще можна було б підозрювати, в дусі голлівудської фантастики, у «манії самогубства»; однак запідозрити подібну «змову» тисяч фізиків з усього світу – це вже занадто. Навпаки: цей направду колосальний експеримент буквально «вагітний» фундаментальними науковими відкриттями, потенційно здатними як суттєво спростити, так і не менш суттєво ускладнити життя людства. Адже результатом аналізу «поведінки» елементарних частинок у колайдері може стати відкриття принципово нового виду енергії, вкрай необхідної в час, коли світові запаси нафти і газу неухильно вичерпуються, – але ж може стати й створення принципово нового виду зброї, значно страшнішої за атомну...

Одначе не лише гіпотетична загроза нової зброї виправдовує цей острах перед Великим андронним колайдером. Головне інше: у гуманістичному й культурологічному сенсах цей експеримент – спроба «змоделювати діяльність Бога»! Звісно, якщо Фрідріх Ніцше (з якого починалася модерна філософія) мав рацію, і справді «бог помер» – ну, тоді питань нема... Але ж ми з вами розуміємо, що контраверсійна теза Ніцше стосувалася не Самого Бога, а неадекватних уявлень про Нього частини людства, яке заблукало у філософських потемках! Певен, що більшість фізиків, які працюють із колайдером, теж це розуміють...

Що ж тоді? Тоді – в культурологічному сенсі – колайдер є еліотівським «схлипом»! Бо ми не знаємо, як Сам Бог поставиться до ідеї Його «змоделювати»...

Одне слово, однозначних відповідей – як це зазвичай і буває в сучасній науці – знайти годі.

Але все ж у всій цій метушні є принаймні один важливий позитив: завдяки Великому андронному колайдеру людство нарешті, чи не вперше за невідь скільки десятиліть, якщо не століть, має змогу всерйоз замислитися над самою своєю суттю. Можливо, це й стане початком нової – духовної – ери, яка, за припущеннями деяких філософів, мусить невдовзі розпочатися, змінивши нарешті часи тотальної модерної й постмодерної бездуховності...

Іван АНДРУСЯК