БОДРІЯР ПОМЕР, СИМУЛЯКРИ ЗАЛИШИЛИСЯ
Двадцяте сторіччя ще не завершилося. Воно живе доти, доки живі люди, котрі сформували його основи – у політиці, у філософії, в літературі, в економіці, одним словом, у всьому. Вірніше, останні з таких людей. Хто ще залишився? Фідель Кастро, Умберто Еко, Ґабріель Ґарсія Маркес, Ліна Василівна Костенко… Цими днями не стало ще одного з них. Жана Бодріяра.
Неназвана річ не існує. Цей філософський постулат ми засвоїли давно й безнадійно: у нас досі занадто багато речей неназваних. Француз Жан Бодріяр багато з них назвав. Одним словом. І слово це – симулякр. Від одним із перших завважив, що реальність надто вже суттєво відрізняється від наших про неї уявлень, що сучасний світ, м’яко кажучи, з реальністю відверто розминається. Завважив – і вирішив, що «реальності не існує». Що ж тоді є? За Бодріяром – гіперреальність, себто, симуляція реальності. Такий собі цілковито віртуальна, штучно вигадана і самонав’язана людству система знаків, комплексів, концептів, цінностей, котра не має жодного опертя в матеріальному чи духовному світі, лише в наших головах. І всі оці так звані цінності є нічим іншим, як симулякрами – свого роду знаками нашої «симуляції життя».
Власне кажучи, симулякрами є всі сучасні феномени – гроші, громадська думка, мода тощо. Самі собою вони нічого не варті, а сприймаються нами як цінності лише через наше до них специфічне ставлення. Сприймаючи їх за «чисту монету», ми все дужче поринаємо в штучну систему віртуальних обмінів, віртуальних залежностей, віртуального життя, самі поступово перетворюючись із реальних, Богом створених людей на віртуальне «населення»… Виходить, що світ абсурду, котрий так вражає нас у романах Франца Кафки чи п’єсах Семюеля Беккета, в суті своїй нічим принциповим не відрізняється від світу, в якому живемо ми – уже й самі мало не симулякри людини…
Подумаймо: чи ж не захльоснула нас нині вже не сама симуляція, а симуляція симуляції? Подумаймо: що таке «статус», «бренд», «ґламур», якими нас так старанно годує симулякр преси і в залежність від яких так часто втрапляє наше життя? Подумаймо: що таке сучасний менеджмент, як не штучне надування «образу» задля його вигіднішого «продажу», сиріч обміну симулякра на симулякр? Подумаймо, що таке нинішні «знаменитості», як не штучно надуті повітряні кульки-симлякри, функція яких – стимулювати симуляцію наслідування їм, сиріч перетворення зовсім ще юних і нестійких особистостей на симулякри, якими легше управляти у світі віртуальних цінностей?
І навіть не сподівайтеся, що все це стосується лише тих із нас, кого поглинули голівудщина, мильні опери, ґлянцеві журнальчики, інтернет-чати, бутіки та інша «наркотизація». Для речей злободенних, ба навіть животрепетних воно не менш, а подекуди й більш актуальне. Свого часу на котрійсь поважній політологічній конференції я пожартував, що ідеальним прикладом симулякру є СДПУ(о) – вона ж бо насправді не соціал, не демократична, не партія, не України і не об’єднана. Нині з точнісінько таким же успіхом можна констатувати, що ідеальними прикладами симулякрів є «антикризова коаліція», «уряд Януковича», «прітєснєніє русссскава язика», «універсал національної єдності», «об’єднання правих сил» – і ще, і ще, і ще…
Ба більше: в коло симулякрів останнім часом усе старанніше намагаються втягнути й такі визначальні поняття як нація, віра, мова, Шевченко… Подумаймо: чим є образ мужика у кожусі й смушевій шапці, котрий удовбували нам у голови за сов’єтських часів і вдовбують донині? Та ж симулякром, який зі справжнім Шевченком не має нічого спільного, – точнісінько так само, як не має з ним нічого спільного «вурдалака» божевільного Бузини чи всі інші аналогічні спроби познущатися з генія! Або чим є так звана українська православна церква московського патріархату? Та ж симулякром, яким намагаються підмінити поняття віри! Або чим є формулювання «народ України», яке так часто останнім часом чуємо з вуст різноманітних горе-політиків? Та ж симулякром, яким старанно намагаються підмінити засадниче поняття українська нація! Або що таке одіозний «офіційний статус російської мови в Україні»? Той же симулякр, яким намагаються задавити не лише українську мову, але ж і мову російську, – бо мова розвивається за власними законами, і коли їх порушувати, витісняючи мову в неадекватні простори симуляції, ця мова просто загине…
Так, засадничі поняття пручаються, не надаються до розчинення в симулятивному просторі. Бодріяр це знав. І хоча у своїх студіях зосереджувався здебільшого не на них, а на самому симулятивному феномені, та все ж принаймні одне із засадничих понять оминути у своїх розмислах не міг. Це поняття смерті, котра, за його словами, «єдина не має споживацької вартості». Не єдина – тут із ним варто посперечатись, але таки не має – це факт. Кілька днів тому Жан Бодріяр відійшов ув обійми смерті, залишивши нам свої розмисли, із якими волею-неволею мусимо рахуватися.
Як саме? Можна, звичайно, сприймати їх як симулякр мисленнєвої діяльності (саме так, до речі, ставляться до його праць чимало «офіційних філософів»), а можна – як застереження. Як надзвичайно важливе застереження! Я не філософ – я схильний до другого…
Іван АНДРУСЯК