ОДНА ЛАСТІВКА, ЩО ТВОРИТЬ ВЕСНУ

Іван АНДРУСЯК

«Важко бути чеченцем. Якщо ти чеченець – ти мусиш нагодувати свого ворога і дати йому притулок, коли він прийшов до тебе як гість, ти мусиш не задумуючись померти за честь дівчини, ти мусиш убити кровника, пронизавши його груди кинджалом, бо ж ти ніколи не можеш стріляти в спину, ти мусиш віддати свій останній шматок хліба другові, ти мусиш зупинитися й вийти з авта, щоби привітати зустрічного старця, що йде піхотою, ти ніколи не повинен утікати, навіть якщо твоїх ворогів тисяча і в тебе нема жодних шансів на перемогу, ти все одно мусиш прийняти бій».

Так, важко бути українцем… Попри те, що ми й чеченці – народи нібито ж напрочуд різні за характером, вірою, світосприйманням, багатьма звичаями й повір’ями; і той же, скажімо, згаданий щойно кинджал у грудях кровного ворога є для нас чимось принципово чужим і страшним; а все ж важко бути українцем точнісінько так само, як важко бути чеченцем, – бодай тому, що, попри всю нашу відмінність, у нас занадто багато спільного, і насамперед – ворог! Бо ось уже кілька століть і чеченський, і український народ ведуть ненастанну боротьбу за саме своє існування на рідній землі. І дивно, що досі якось не акцентувалося (чи напрочуд мало акцентувалося) на цих очевидних нібито ж речах: що дев’яності роки минулого століття й перші роки століття нинішнього стали для чеченського народу тим самим, чим були для нашого народу сорокові-п’ятдесяті роки; що чеченські повстанці – це, так би мовити, їхній історичний аналог нашої Української Повстанської Армії, яка так само жертовно, без жодної реальної надії на успіх, стала на захист рідної землі й рідної нації. Історична різниця полягає хіба в тому, що свої сорокові роки у чеченців теж були, і тридцяті були, і двадцяті…

Однак чеченський письменник Герман Садулаєв цю історичну «спільність біди» обох наших народів хай принагідно – але завважує. Помилково, щоправда, сконстатувавши, ніби не було в наших ворогів планів щодо виселення українців зі своєї споконвічної землі так, як були виселені чеченці, кримські татари та деякі інші так звані малі народи. Ні – історики вже давно довели, що подібні плани й щодо нас виношувалися у страшних кремлівських кабінетах, і оприлюднювалися навіть відповідні документи за підписом такого собі «таваріща» Жукова, котрого і досі дехто вважає «героєм»; ось лише нас багато, «скотовозів» на всіх нас не вистачило – лише на наших героїв…

Утім, чеченець Садулаєв «деталей» української історії міг і не знати – йому своїх «деталей» більше ніж вистачає. А ось сам той факт, що є такий чеченський письменник, який мовить правду про те, що коїлося й коїться у його країні, – вражаючий! Бо нація існує доти, доки жива її література, її мистецтво, її художнє осмислення й усвідомлення світу. Нас, скажімо, це не раз в історії рятувало. Досить згадати часто «безіменних» (у тому сенсі, що імена їхні так і залишилися, на жаль, невідомими) січових стрільців і вояків Української Повстанської Армії, котрі в перерві між боями, у хвилини відпочинку, складали дивовижні пісні й вірші; досить згадати художника Ніла Хасевича й багатьох інших упівських художників, котрі так і залишилися невідомими… Не сумніваюся, що в чеченських повстанських загонах також бути – і є – люди, котрі свої почуття і відчуття переливають у пісні, вірші чи малюнки, – однак і переважна більшість їх, ясна річ, так само залишаться «безіменними», адже досі, навіть попри існування нині інтернет-технологій, котрі значно полегшують доступ до інформації, я про них так і не зумів нічого довідатись. А Герман Садулаєв не воював – він учився в Санкт-Петербурзі й там і залишився, – однак саме йому випало на долю оповісти світові в художній, літературній – найбільш вражаючій! – формі про те, що пережила в ці страшні роки його рідна Ічкерія. Бо він – чеченець, а отже, й він мусить, навіть живучи в Санкт-Петербурзі, приймати бій!

Цитата, з котрої я почав цю статтю, походить із повісті Германа Садулаєва «Одна ластівка ще не робить весни», котра відкриває книжку з вельми симптоматичною назвою «Я – чеченець!». Не знаю, як вдалося видати цю глибоко правдиву книжку в сучасній – точнісінько такій же моторошній, як завжди, – Росії. Знаю лише, що побачила вона світ завдяки одному з останніх справжніх російських інтелектуалістів Іллі Кормільцеву. Кормільцева ми знаємо з текстів леґендарної рок-групи «Наутілус Помпіліус», але мало кому відомо, що цей чоловік в якості перекладача, редактора й видавця доклав рук до з’яви російською чи не всіх ключових текстів світової «ультракультури», уключно з романом українця Чака Палагнюка «Бійцівський клуб». Уже ця його робота для рідної йому російської культури (справжньої культури, а не тієї чортівні, котру показують по телевізору) викликає повагу. А видання книги Садулаєва – тим паче! Бодай тому, що говорити в Росії правду про Ічкерію і – хай принагідно – про Українську Повстанську Армію, художньо порівнявши їхню боротьбу, – це неабищо.

Бо важко бути чеченцем. І українцем бути важко. Але, гадаю, нелегко бути й росіянином – і нести на собі тягар моральної співвідповідальності за все, що коїла й коїть його нація. Може, й тому Кормільцева на цьому світі вже нема… А Садулаєв, може, колись іще напише щось справжнє. А може, й не напише. Головне він уже зробив – чеченська література є! А отже, є й чеченська нація – як би не звіріли вороги…