Андрєй ВАЛЄНТІНОВ

 

НЕБЕСА РАДІЮТЬ

 

Нехай дияволи сичать,

Ощиривши мерзотні пащі, –

Немає сумніву в серцях:

Ми завоюєм людям щастя!

Мартін Лютер

 

Є сила в ученні і задумах Мора,

Її крізь віки понесе Борисфен.

Тут буря ламає прогнилі опори,

А шторм із інакших прийде атмосфер.

Мішель Нострадамус

 

 

Ех scriptum

 

8 жовтня 1698 A.D.

 

Його Високопреосвященству Франческові Стратобосці, Ґенералові Братства Ісуса Найсолодшого.

Монсеньйоре!

Висилаю сигнальний екземпляр відомої Вам книги. Наклад буде опублікований у Віттенберґу протягом найближчого місяця.

Як нам слід чинити?

Ніколо Фаріна, суперіор Німеччини

 

* * *

12 жовтня 1698 A.D.

 

Дорогий брате!

Гадаю, нічого особливого нам чинити не слід.

У цій книзі не виказано жодної справжньої таємниці Братства. Що ж до решти, – хто повірить черговим вигадкам панів протестантів? Ви б повірили?

Варто запустити чутку про те, що рукопис підкинуто у Віттенберґ не без нашої допомоги. Незле було б також виявити автора. Чи не сам месер де ля Ріверо це написав? Адже ми обидва знаємо, чому Св. Адам не міг бути автором цих записок.

Ось якби у Віттенберґу видали його справжні мемуари! Але про таке краще навіть не думати. А тому можна вважати, що все чиниться Dei gloriam.

До речі, як вам пропозиція Конґреґації заборонити публічні спалення єретиків? Здається, вісімнадцяте століття, на яке так уповають наші ліберали, вже настало!

 Ваш Франческо Стратобоска, Ґенерал

 

 

 

 

НЕБЕСА РАДІЮТЬ,

або правдива оповідь про чудовну, великотрудну й доволі незвичайну мандрівку в Рутенійскую землю, іменовану також Руссю, що становить полуденну частину Республіки, частіше іменованої Полонією або Польщею, яка відбулася року від Різдва Христового 1651‑ого, від початку ж правління Його Королівської Милості Яна‑ Казимира третього, а також містить певні відомості, що можуть слугувати на користь майбутньої беатифікації недостойного раба Божого Адама де Ґваїри, сповідника чотирьох обітниць і коад’юктора Братства Ісуса Найсолодшого, який волею Господа нашого Ісуса Христа написав цю книгу.

Зі скороченнями й доповненнями високовченого мужа Ґарсіласіо де ля Ріверо, римського доктора богослів'я і професора університету у Віттенберґу

 

Передмова

 

Представляючи на суд вельмишановних читачів цю книгу, яка побачила світ стараннями й накладом Ученої Ради університету славного міста Віттенберґа, вважаю за необхідне висловити декілька важливих завваг.

Без сумніву, видання цієї праці саме у Віттенберґу, батьківщині й цитаделі Великого Лютера, може викликати подив, якщо не більше. Чи варто витрачати сили наших працьовитих друкарів на твір, що належить перу затятого мракобіса й ворога всього того, за що боровся Реформатор? Автор книги, Адам де Ґваїра, не просто переконаний папіст, який доклав чимало зусиль до поширення цього помилкового і єретичного вчення. Отець Ґваїра, як він часто називав себе, належить до сонму чорнокнижників, мов на сміх іменованих Братством Ісуса Найсолодшого. Загальновідомі криваві злочини єзуїтів, нині проклятих усіма, хто дорожить справою Господньою і людським прогресом. Із-посеред тих, хто не уникне в майбутньому суду Божого і людського, Адам де Ґваїра займає воістину одне із найбільш, якщо так можна сказати, почесних місць. Зайво казати й те, що я, з юних літ відданий ідеям свободи, з обуренням відкидаю будь-яку не лише причетність, але й співчуття до того, що чинили й замишляли отець де Ґваїра і подібні до нього.

Разом із тим ця книга по-своєму повчальна. Махровий реакціонер і ретроград доволі відвертий у своїх писаннях, і ця відвертість дає змогу викрити мерзенний підступний папізм значно дієвіше, ніж його викривають твори наших публіцистів і вчених. Тому я й рекомендував високовченому мужеві Андреасу фон Курцхальдену, ректорові славного Віттенберзького університету, видати цей рукопис, і я дуже радий, що він одразу пристав на це, попросивши мене опрацювати й доповнити текст.

Потреба в цьому очевидна. Незважаючи на свою воістину сатанинську гординю, Адам де Ґваїра — письменник слабкий і невправний. Із перших же сторінок читач завважить рваний, нерівний стиль, відсутність елементарної логіки, постійне перестрибування з теми на тему, недолугі, позбавлені сенсу епіграфи. Йому властиве також захоплення найчорнішою містикою й одночасно — багатьма модними серед папістів псевдонауковими теоріями на кшталт Коперникового марнослів'я і вчення мерзенного фанатика Маріанни Кастільского про так звані «невід'ємні права людини». Не кажу вже про безглузді й небезпечні вигадки проклятого Богом єретика й бунтівника Томи Дзвонаря^[1], такого любого серцю нашого автора.

У сфері власне літературній самовпевнений єзуїт услід за деякими нашими земляками вважає, що справжня книга - це не просто повчальна й цікава оповідь, а вона (о дивовижна омана!) має, на взір енциклопедії, охоплювати все коло доступних авторові знань. Із цією метою отець Ґваїра не полінувався виповнити свою працю численними й відверто нудними відступами, присвяченими різним галузям науки й мистецтва. Все це написане, ясна річ, із глибоко антинаукових, воістину єзуїтських позицій. Можна тільки уявити, яка ціна єзуїтської «енциклопедії»! Звісно, наш читач не потребує подібних псевдознань, а тому я сміло скоротив низку глав, обмежившись їх епітомами, себто коротким переказом. Ці місця спеціально означені в тексті.

Разом із тим книга потребувала не лише скорочень, але й у додатків. Вони необхідні, щоб роз'яснити читачеві низку неясних моментів, а також спростувати брехні, на які доволі щедрий заслужений єзуїт. Я, будучи мимовільним - бачить Господь - свідком описуваних подій, вважаю за свій обов'язок встановити істину. Ці примітки також спеціально означені.

Насамкінець хотілося б наголосити на тому, що наступне століття, Вісімнадцяте від Різдва Господа нашого Ісуса Христа, розвіє, мов болотний туман, усі старання й хитрування таких, як Адам де Ґваїра, і виявить світові небачений прогрес людського духу. А постаті, подібні до автора цієї книги, опиняться в найбільш курній кімнатці Паноптикуму Історії.

Ґарсіласіо де ля Ріверо. Віттенберґ, жовтень A.D. MDCXCVIII

 

 

КНИГА ПЕРША,

де оповідається про подорож із Кастильських Індій, іменованих також Америкою або Новим Світом, ув Об'єднані Провінції, а також в Італію і про те, що трапилося з автором цього оповідання в місті Римі, відомому також як Вічне місто, а зватися ця книга може ХМАРА ПІВДЕННИЙ ХРЕСТ

 

Глави I‑III

Епітома

 

У цих главах Адам де Ґваїра доволі багатослівно оповідає про свою подорож на голландському кораблі «Принц Моріс» із порту Буенос-Айрес в Амстердам, а також про перемовини, які він вів у цьому місті з представниками Ост‑Індської компанії Об'єднаних Провінцій. Наприпочатку подаються об’ємні й назагал зайві міркування про речовину «ґаучо», яку також називають каучуком, про будівництво гребель, способи боротьби з корозією, а також про перспективи морської торгівлі й облаштування торговельних шляхів із внутрішньої Бразилії до Атлантичного океану.

Із Амстердама автор вирушає на португальському кораблі «Тахо» в Остію, а відтак прибуває в Рим. Далі просторо описуються красоти й пам'ятки Вічного міста, справедливо іменованого всіма друзями істини Вертепом Блудниці Вавилонської й Пристанищем Антихриста.

 

Глава IV

Про те, що довелося побачити й почути на Campo di Fiori, а також про школи Комедії дель Арте, неаполітанські вина і про корисність єретиків

 

Ілочечонк: Але навіщо мені повертатися до людей, батьку Я‑Та? Я вивчив їхні звички й звичаї, і скажу, що сміло обираю наше вільне життя в Прохолодному Лісі.

Я‑Та: Ти людина!

Ілочечонк: Ні! Я - яґуар і син яґуара! Мені нема чого робити серед людей! Я обираю Прохолодний Ліс!

Я‑Та: Так, ти обрав, отже, ти — людина. Звірі не вміють обирати.

Дійство про Ілочечонка, ява третя

 

Багаття вже догоріло. Давно – півстоліття тому.

Багаття догоріло, і обвуглений порох Великого Єретика без сліду почез у жовтуватій воді Тибру. Campo di Fiori - майдан Квітів.

Я не був тут двадцять років і першої миті не впізнав цього місця. Старі, обшарпані будинки, завішені білими штандартами мокрої білизни, здавалося, вросли в сіру брущатку, стали нижчими, і мені вже не доводилося піднімати голову, щоб розгледіти потріскану ліпнину карнизів і кумедні круглі башточки із обсипаними зубцями. Та й сам майдан ніби збрижився, втрачаючи простір, задихаючись у сірому кам'яному кільці.

Я глянув догори, на оточене червоними черепичними дахами небо. Воно було таке ж, як колись — блякле, із безформними жмутами низьких хмар. Холодне лютневе небо. Зранку дощило, але ополудні проглянуло сонце — теж блякле, радше схоже на місяць у третій чверті, що вирішив покинути свій епіцикл і заблукати на денний небозвід. Тепліше не стало — вогкий вітер прошивав наскрізь, і навіть мій плащ — новий і, якщо вірити словам амстердамського пронози‑крамаря, незвичайно теплий — допомагав мало.

Лютий. Італія. Ілочечонк, син яґуара, повернувся до людей.

 

* * *

 

Вузька вуличка, назву якої я геть забув, залишилася позаду. Нерівна бруківка лягла під ноги, і я оглянувся, все ще не вірячи. Двадцять років! Тоді майдан здавався мені величезним і чомусь страшним. Очі шукали темну пляму багаття, яке давно відгоріло, – хоча я достеменно знав, що шукати тут нічого, хіба старезні баби, що визирали із-за нефарбованих віконниць, могли згадати той далекий день, коли небо почуло передсмертне мовчання Джордано Ноланця.

Дивно, ніколи не любив цього єретика! Тут моя думка повністю збіглася з вироком Священного Трибуналу. Але все-таки щось у цьому страшному чоловікові, що обрушив Небо на Землю, було — недарма я запам'ятав оповідь падре Масселіно, який колись стояв у юрбі довкола багаття. Запам'ятав — і попросив зводити мене на майдан. Дивне прохання для новіція римського колеґіуму, але старий чомусь не здивувався. Тоді теж був лютий, і холодний вітер, і Campo di Fiori був порожній й величезний...

Мене штовхнули, і я нарешті опам'ятався. Вчасно - юрба оточувала мене, і першої миті я ніяк не міг збагнути, яким чином ці люди опинилися тут і чому порожній майдан...

Я оглянувся — і все зрозумів. Майдан, звичайно, не був порожній. Зле дивитися на небо — і під ноги теж зле. А ще гірше блукати провулками спогадів і порожніх майданів минулого. Хоча я майже вгадав — юрба, що колись оточувала поміст, на якому вмирав Ноланець, знову зібралася тут, на нерівній бруківці, і поміст теж був на місці — у самому центрі. Такий же, як і тоді, — дерев'яний, навполовину мого зросту. Нинішнього - бо того далекого зимового дня, я заледве дістав би до краю підборіддям.

Поміст був на місці, але на ньому ніхто не вмирав. Нікого не вбивали - просто били ціпками. З усього розмаху, із присвистом, під регіт і ляскання десятків долонь.

Той, кого били, застряг у вікні й тепер намагався виборсатись, розмахуючи ногами у важких жовтих черевиках. Кожна нова спроба припечатувалася черговим ударом сучкуватого кийка і схвальними криками глядачів. Екзекутор - у кумедному смугастому трико й плямистій масці з довгим носом – раз-по-раз оглядався, немов очікуючи схвалення.

— Bravo! Bravo! – Новий крик підстьобнув обох - і носатого, і того, кого лупцювали. Ноги в смішних жовтих черевиках сіпнулися так, що затремтіли стіни...

…Фанерні, щойно пофарбовані, несправжні - як і вікно, як і довгий ніс екзекутора в масці. Піввіку не минули марно. Трагедія забулася, і тепер на тому ж місці така ж юрба зібралася подивитись на комедіантів.

І знову згадалося. Падре Масселіно розповідав, що в Кастилії перші Акти Віри проводилися за допомогою постановників різдвяних містерій. Що ж, кемадеро - теж театр! Ті ж глядачі, актори, постановники. А тим, хто не хотів грати, допомагали, чим могли. Як Джордано Ноланцю, якому, за чутками, зашили губи. Тільки міцні нитки могли змусити мовчати Єретика...

Сусід — плечистий здоровань у селянській куртці хутром назовні — штовхнув мене ліктем і, дихнувши цибулею, щось проказав, киваючи на поміст. Не думаючи, я кивнув у відповідь, спробувавши посміхнутися. Здається, я призабув італійську. Іще б пак! У Прохолодному Лісі, де жив Ілочечонк, розмовляють іншою мовою.

А на сцені знову когось лупцювали, і знову ціпком — здається, тим самим. Довгоносий кудись почезнув, зате з'явилася дівчина в малиновій блузці й червоно‑зеленій спідниці — і теж у масці, а поруч плазував по неструганих дошках помосту хтось у червоному, у знайомому чотирикутному капелюсі. Малинове поруч із червоним, дві яскраві плями на тлі лілової завіси...

— Bravo! Bravo!

Я не повірив своїм очам. Здається, Комедія дель Арте, на виставу якої довелося неждано-негадано втрапити, теж змінилася за ці роки. У дитинстві таке випадало бачити не раз: Ков’єлло, Пульчинело, Скарамуччо, Тарталья, Леандро... Простак, Інтриган, Забіяка, Лиходій, Красунчик. Мотузяні драбини, любовні записки, розиграші, бійки. І, звичайно, Серветта з Коломбіною, на яких ми, жовтороті новіції, дружно витріщалися. Але ніхто з них не хизувався в червоній мантії, та ще й з великим наперсним хрестом. Мідним, звісно, але з відвертою претензією видатися золотим.

— Bravo! Bravo!

Тепер червону мантію лупцювали у дві руки. До красуні в масці приєднався той же носатий - цього разу з віжками, і я остаточно зрозумів, що із зором у мене все гаразд. Доводилося визнати очевидне: на майдані Квітів, усього за годину неспішної ходьби від іншого майдану - Святого Петра, лупцювали кардинала. Лупцювали прилюдно, і добрі римляни відверто це схвалювали.

— Bravo! Bravo!

Кардинал марно спробував відмахнутися від чергового удару вже завваженим мною хрестом. У відповідь носатий – очевидно, Арлекін - вдягнув йому на голову мішок, що валявся поруч, попередньо спритним рухом скинувши з бідолахи червоного капелюха. Це спричинило новий вибух емоцій, а я ледве стримався, щоб не перехреститись. Так, Ілочечонк давно не бував у людській зграї! У Прохолодному Лісі все простіше...

Дівчина в барвистій спідниці, на мить опустивши кийок, повернулася до публіки і лівою - вільною - рукою послала їй повітряний поцілунок. Напевно, це Коломбіна. Щоправда, колись Коломбіни не лупцювали кардиналів, а якщо й лупцювали, то не на сцені. У приватному житті Їхніх Високопреосвященств (принаймні деяких) траплялося й не таке.

 

Хто у житті розпусник і паскуда,

Тому кийок зело приємним буде.

Гріхам його ведеться точний лік,

І не врятує мантія вовік!

 

Це, очевидно, резюме дійства. Як кажуть французи - moralite. У Коломбіни виявився приємний голос - незважаючи на дурнувату віршу, від якої одразу ж звело вилиці.

Кардинал, і далі з мішком на голові, вже виповзав зі сцени, і його підганяли щедрі стусани невтомного Арлекіна. Коломбіна кланялася, а я, все ще не вірячи, оглянувся, намагаючись зрозуміти, що це коїться у Вічному місті. Звичайно, Його Високопреосвященство несправжній, як і завдані йому побої, але все ж таки… Чи за час моєї відсутності сюди дісталися учні месера Кальвіна? Утім, ні. Женевський Папа перш за все заборонив театр. Арлекіни там не танцюють. Отже, все? Відлупцювали невідомого мені лиходія в жовтих черевиках, відлупцювали кардинала - і додому? Comedia finita?

Звичайно, ні! Грім, тріск, навіть, здається, блискавка — і двері, такі ж фанерні, як і все інше на сцені, розчиняються. Хтось у капелюсі з малиновим пером, із величезним коміром-жабо й у чорному камзолі неквапно виступає вперед. Знайомі жовті черевики тупотять об дошки помосту. Величезна шпага, пристебнута чомусь спереду, а не ліворуч, волочиться по землі, плутаючись під ногами; за поясом — пістоль із широким дулом. Як кажуть ті ж французи, voila!

Утім, це зовсім не француз. У Парижі нині носять відкладні коміри й віддають перевагу кольоровим камзолам. Чорне в моді південніше. Там, де шпаги пристібають біля пупка.

Шпага - із піхов, рука в грубій рукавичці погладжує величезні нафабрені вусища.

 

Безбожним італійцям покарання –

Влаштуємо те, що діяли в Кампаньї!

Де наша рать пройде – усе на друзки,

Й одразу ж подорожчають мотузки!

 

Характерний акцент його виказує, а згадка про Кампанью розставляє все на свої місця. Іспанець! Ось, бачте, хто зараз виконує обов'язки Капітана! І недарма, іспанців тут люблять - навіть дужче, ніж німців. Повстання в Кампаньї було втоплене в крові два роки тому. А ще раніше - Неаполь, Сицилія, Калабрія...

У відповідь почувся дружній рев. На мить я злякався за актора.

Італійці - народ гарячий.

Іспанець знову розмахує шпагою, смикає себе за вуса. Із відчинених дверей визирає фізіономія Кардинала - з уже намальованими синцями. Вояк оглядається, тупотить ногою, кінчик шпаги дерев’яно стукає об поміст.

 

Оповістить Мадрид було б незле –

Нехай король сюди Армаду шле!

 

І знову - ревіння, але вже схвальне, а слідом - регіт. Велику Армаду пам'ятали. Зганьблені вітрила герцога Медіни ді Сідонія змусили навіки забути про славу Лепанто.

Але Армади нема, зате Арлекін - тут як тут, і теж - зі шпагою. Дерево люто б'є об дерево...

Я збагнув - далі можна не дивитися. Ця бійка - фінальна. Зараз зло буде покаране, а добро - нагороджене привселюдним поцілунком. Комедія! У комедії саме так і буває. Навколо кричали, плескали в долоні, сусіда ляскав мене по плечу, збуджено показуючи на сцену товстим пальцем...

…Ілочечонк теж зустрічався з Іспанцем. Кілька років поспіль я грав сина яґуара, Іспанцем же був брат Філіпе, справжній ірландець, незважаючи на італійське ім'я. Його іспанський акцент був незрівнянний, як і начищена до блиску кіраса разом зі сталевим шоломом - справжнім. Саме такими запам'яталися «дони» у наших краях. У Прохолодному Лісі жабо не вдягнеш.

Два роки тому ми залишилися без Іспанця. Брат Філіпе загинув у випадковій сутичці із загоном бандерайтів. Уже мертвому, йому відрубали голову, випалили очі...

— Синьйоре! Синьйоре!

Першої миті я не зрозумів, до кого це звертаються. «Синьйором» бувати ще не доводилося. У колеґіумі я був «сином», у Прохолодному Лісі - «отцем» або просто «Рутенійцем».

— Вам не сподобалося, синьйоре?

Спершу я не впізнав Коломбіну - без маски й не на помості. Виявляється, comedia справді finita, і вдячні глядачі поспішають винагородити акторів, кидаючи свої байокко, а де-не-де й скудо в капелюха, якого щойно носив гордовитий Іспанець. Цією справою й зайнялася Коломбіна.

Хто ж відмовить такій красуні?

Відповідати я не став. Посміхатися теж. Монета важко впала на купу дріб'язку. Відповіддю був здивований погляд.

— Синьйоре! Ви, здається, помилилися! Ви кинули цехін...

Я знизав плечима й повернувся, вирішивши, що комедія справді закінчилася. Пора! Я й так затримався, дозволивши собі згадати минуле й прогулятися цими тихими вуличками і маленькими майданами. До монастиря Санта Марія сопра Мінерва, де мене чекають, ще йти і йти.

Лемент я почув уже за рогом. Майдан залишилася позаду, тепер випадало повертати ліворуч, до Форуму, до старих розбитих колон, що примарами встають із сірої землі...

І знову лемент - голосний, розпачливий крик десятків людей.

Я нерішуче зупинився, повернувся. Кричали позаду, там, де був майдан. Схоже, вистава все-таки не закінчилося. Не лише не скінчилася, але й акторів виразно стало більше. Крізь голосну лайку чулося кінське іржання, брязкіт металу. Цього разу шпаги були не дерев'яні.

Не знаючи, що робити, я нерішуче глянув на сонце, яке чіплялося за червону черепицю. Восьма година^[2] , у монастирі вже чекають. Утім...

Утім, ті, хто чекає, нікуди не дінуться. А яґуари, як відомо, дуже цікаві.

Юрба на майдані поріділа. Назустріч мені поспішали глядачі, намагаючись відійти подалі від помосту. Дехто не витерпів — побіг. Якийсь бородань у сірому плащі ледве не збив мене з ніг, обернувся, щось прокричав.

Я не розчув, але цього й не було потрібно. Коней я завважив одразу, як і вершників. Неяскраве зимове сонце знехотя, немов соромлячись, відбивалося в гострих шоломах. Коричневі камзоли, такі ж плащі, широкі шкіряні ремені, довгі піки з гаками...

Нові глядачі - сбіри Його Святості – трохи спізнилися. Комедія закінчилася, що, втім, ніяк не могло завадити новому спектаклю, цього разу - драмі.

Здається, без бійки не обійшлося. Принаймні у Кардинала з'явився новий синець — уже справжній, Іспанця тримали троє, четвертий тим часом діловито діставав із-за пояса товсту мотузку з вузлами. Інші актори були тут же, притиснуті до помосту вістрями спрямованих прямо в обличчя пік. Вони були вже без гриму, і я не міг упізнати, хто із цих бідолах Тарталья, хто Леандро, а хто Пульчинелле.

Коломбіну я все-таки впізнав – вона була в малиновій блузці. Стояла спиною до мене, двоє сбірів тримали дівчину за руки, і темне волосся, вже не сковане стрічкою, розсипалося по плечах.

— Чого стоїш? Ану проходь! Нічого!

Запахло цибулею. Але це виявився не мій сусід у хутряній накидці. Сбір - червонопикий, вусатий, товстий. І як тільки в кірасу вліз?

— Проходь, кажу!

Яґуар не бариться. Важко помітити, як здригнуться мускули, як зметнеться в ударі пазуриста лапа...

Сбір закліпав, не розуміючи, звідки в його долоні з'явилося срібне скудо. Товсті губи беззвучно розкрилися, сіпнувся кадик.

Я посміхнувся.

Долоня здригнулася. Нарешті в очах з'явилася якась подоба думки. Почулося невпевнене «гм‑м». Товстун зітхнув.

— І все ж ви б ішли звідси, синьйоре. Самі бачите, що відбувається!

— А що таке? — найбезневиннішим тоном поцікавився я, не забувши додати акценту — іспанського, щоб не порушити загального настрою. Щоправда, на іспанця я скидався найменше. Амстердамський плащ — це ще куди не йшло, а ось капелюх, модний капелюх «цукеркомпф» (по‑ простому — «цукрова голова») — це останнє, що можна побачити на гордій кастильській голові. Нічого, і так зійде! Скудо, яке я йому усучив, повноваге, доброї проби і навіть із необрізаними краями.

— Так що, синьйоре, лицедіїв в'яжемо! Бешкетників, так би мовити. Які це... ну... глумляться. Ось зараз пов'яжемо й прямо до Святої Мінерви.

Я мимоволі здригнувся. Гріх, звичайно, лупцювати ціпком кардинала разом із представником збройних сил Його Католицької Величності. Але «бешкетників» поведуть не до міського подести і навіть не у в'язницю!..

Той, що стояв перед Коломбіною, ліниво, немов знехотя, підняв руку. Голова дівчини сіпнулася. Один із акторів — молодий високий хлопець — щось крикнув, його відіпхнули, ударили ратищем піки…

Свята Мінерва. Саме так у Вічному місті називають обитель Санта Марія сопра Мінерва. Колись на тому місці, біля невисокого тибрського берега, стояв храм Мінерви. На руїнах язичеського капища було зведено монастир, але древнє ім'я залишилося, набувши нежданої святості. Отже, мені з «бешкетниками» по дорозі!

— Старшого! — кинув я таким тоном, що сбір навіть не посмів заперечити.

Далеко йти не довелося. Головним серед цієї зграї виявився той, хто вдарив дівчину, — такий же товстий, червонопикий і губатий. І теж із кадиком.

Мене зміряли недовірливим поглядом, відтак почулося здивоване бурчання. Слів вирішили не витрачати.

…Ілочечонк, син яґуара, знав, що у світі людей зле. Там знущаються з кардиналів. Там б'ють дівчат. Там акторів, які невдало пожартували, відправляють до Святої Мінерви. І нічого не можна вдіяти. Винні не ці червонопикі ґолеми і навіть не безглузді й жорстокі закони. Винен світ, який не можна покращити ударом пазуристої лапи.

— Доброго дня, месере дженерале!

Я знову посміхнувся. Купиться? Повинен, адже насправді це опудало в кірасі навіть не сотник.

І знову бурчання, цього разу трохи більш миролюбне. Заплилі жиром очі глянули на мене вже уважніше. Цікаво, кого він побачив? Плащ дорогий, за останньою модою, але шпаги на поясі немає. Немає й кинджала, отже, не дворянин, не моряк і швидше за все навіть не купець.

— Що вам потрібно, синьйоре?

«Дженерале» був згаданий недарма. Уже вдруге поспіль мене титулували синьйором.

— Ви, здається, іноземець?

Це він вгадав. Утім, відповідати я не збирався, тим паче й сам «дженерале» ніякий не римлянин. Від його вимови за п'ять миль відгонить Калабрією. Вислужується, селюк!

— Сподіваюся, цих… бешкетників суворо покарають? — кинув я, навіть не глянувши на нещасних акторів. Пика калабрійця розцвіла посмішкою:

— Ви вже не сумнівайтеся, синьйоре! І вдома в себе розповідайте, щоб знали! Ми з персон, які духовні, знущатися не дозволимо. Бач, безбожники, над кардиналами насміхатися надумали! Зараз ми цих пройдисвітів прямо до Мінерви...

Про Іспанця «дженерале» промовчав. Воно й зрозуміло. Тут мордатий був повністю згоден із бідолахами‑комедіантами. Калабрійцям немає за що любити «донів».

— До суду їх, мерзотників! Попервах бичувати, щоб і клаптика шкіри на сідницях цілого не залишилося, потім - на ґалери. А бабноту, ясна річ, у монастирську в'язницю...

…Звідки, швидше за все, вони ніколи не вийдуть. Утім, селюк‑калабрієць усе ж не настільки злий, як могло б видатися. Ґалери і в'язниця - покарання, так би мовити, світські. Потрапивши до Святої Мінерви, «бешкетники» просто зникнуть. Безслідно.

Синові яґуара нізащо не зрозуміти людських законів. Суть покарання полягає у виправленні злочинця. Там, де він жив колись, страту скасували ще до його народження...

— А вас звільнять, — якомога безтурботніше завважив я, глянувши вгору на легкі хмаринки, що неквапно затягали бліде лютневе небо.

— Чого?! — почав було калабрієць, але я не дав йому договорити.

— Одне із двох. Або ці «бешкетники» - просто порушники громадського спокою, яким нічого робити у Священному Трибуналі, або - єретики й злочинці. Але в цьому випадку арешт, як вам відомо, мусить проводитися таємно, щоб не спричиняти громадського безладу. Уявляєте, які ширитимуться балачки по місту? Тобто, вже ширяться. Сбіри Його Святості хапають акторів, які всього лише невдало пожартували, і відправляють їх до Святої Мінерви. Балачки - нехай, та якщо про це надрукують у Голландії й Гамбурґу...

У відповідь я почув щось на кшталт гарчання. Запахло рідним Прохолодним Лісом. Я знову посміхнувся, і цього разу цілком щиро.

— Ваше завдання — не влаштовувати скандали на всю Європу, а запобігати їм. Ви не змогли перешкодити виставі, до того ж, забезпечили вашим «бешкетникам» славу, якої вони аж ніяк не заслужили. У кращому разі вас вважатимуть небезпечним дурнем. У гіршому - співучасником...

Гарчання стихло, змінившись мертвою тишею. Я міг би згадати для певності відповідне розпорядження, видане Трибуналом ще двадцять років тому, але робити цього не став. Він зрозумів. Краєчком ока я завважив, що браві стражі порядку почали переглядати, опустивши піки. Вони ще не зрозуміли - але зачули.

— Ви мене той… не лякайте, синьйоре! — без жодної впевненості проговорив «дженерале» і зітхнув.

Я чекав. Якщо він здогадається, Ілочечонк не буде добивати ворога. А якщо ні...

— Ви мене не лякайте! — Калабрієць прокашлявся, хмикнув, поправив вуса. — Тому що тут наявне порушення громадського порядку, яке підлягає розгляду в міському суді…

Здогадався! Усе ж він не такий і дурний! Я глянув на сонце. Восьма година! Уже спізнився.

— Суд присудить їх до штрафу, — кивнув я. — Десять нідерландських дукатів.

— Двадцять, — одразу відгукнувся він. Нахабство, як відомо, друге щастя. Але не надмірне. Я відв'язав від пояса гаман, ледь підкинув на долоні.

— Шістнадцять. І щоб за хвилину я вас тут не бачив!

Гаман зник миттєво. Якщо цей дурень так само жваво рубає ворогів, то я їм не заздрю.

 

* * *

 

— Синьйоре! Синьйоре!

Мені знову не давали змоги піти. Майдан Квітів зовсім не хотів мене відпускати. Не інакше — скучив. Усе-таки двадцять років не бачилися!

— Синьйоре!

Я обернувся. Права щока Коломбіни палала, як мак - ударили її, схоже, від усієї душі. У темних очах - сльози, але губи вже посміхалися.

— Синьйоре, я винна…

- Мені? — якомога сухіше перебив я. — Мені ви нічого не винні, синьйорино. А ваше знущання з духовного сану я вважаю відверто дурним!..

— Я помітила, — поспішно кивнула дівчина. — Ви ж стояли в першому ряду і жодного разу не посміхнулися. Так, це було дуже нерозумно, і я, як капокоміко, винувата в першу чергу...

— Ви? — вразився я. — Ви керуєте трупою?

Вона розвела руками і знову посміхнулася - цього разу винувато.

— Так, синьйоре. І, на жаль, я не змогла відговорити Лючано. Він запевняв, що це підніме виручку. Ми давно не були в Римі...

Тепер зрозуміло. Де-небудь у Флоренції або в Марселі таке цілком могло зійти з рук. Але не тут.

— Сподіваюся, наступного разу сьєр Лючано поведеться розумніше. Вибачте, синьйорино капокоміко, я поспішаю.

Вона швидко кивнула, маленькі губи стиснулися.

— Ми винні вам гроші, синьйоре Несміяне. Скільки ви заплатили цьому мерзотникові?

Найпростіше було не відповідати. Ілочечонк, син яґуара, ніколи не лічив золоті кругляки. Але останні слова Коломбіни мене неабияк зачепили.

— Мерзотникові? Цей чоловік не мерзотник, синьйорино. Він лише виконував свій обов’язок - у міру власного розуміння. А ваша трупа винна мені шістнадцять дукатів.

— Усього? — зачудувалася вона. — Я гадала…

Вона гадала - і дарма. У неї «синьйор дженерале» не взяв би й сотню. Точніше, взяв би - і відправив усю їхню компанію в монастир Санта Марія сопра Мінерва разом із половиною грошей. І всі залишилися б задоволені.

— Зараз ми не можемо вам віддати цю суму. Приходьте сьогодні ввечері на постоялий двір біля воріт Святого Лаврентія. Домовилися?

— Гаразд.

.............................................................................................................................

 

 

ДЕКЛАМАЦІЇ АДАМА ДЕ ҐВАЇРИ

 

*   *   *

 

Ти народилась, чарівна Фіалко,

Там, де давно чуттів моїх причали.

Потоки сліз, прекрасних і печальних,

Тебе кропили пристрасно і палко.

 

В блаженній тій землі святі бажання,

Де ждала квітка мовчазна й прекрасна.

Рукою зірвана, вона не згасла –

В моїй руці ти дивний дар нежданий.

 

Боюся, що колись захочеш ти

Знов до руки тієї утекти, –

Тож до грудей тебе притисну палко.

Хоча і жаль тиснути, але все ж

Панують в грудях сум і сумнів теж.

– Звідкіль прийшла, там і живи, Фіалко!

 

 

*   *   *

 

Куско! Місто багате!

Ворог ти Ольянтаю!

Бачиш, я меч піднімаю,

Мушу тебе розрубати!

Я твоє серце дістану,

Кину орлам на поживу!

Я відомщу тирану,

Щоб не бісився з жиру.

Сонця палкого столице,

Місто багатства й слави!

Знай же: на ложі кривавім

Щастя Інка затьмиться!

 

Куско! Спалений мною,

Ти небо затьмариш синє!

На ложі страждань з тобою

Інка-тиран загине.

Більше ніколи не буду

Милості ждати уклінно,

В січі я неодмінно

Славу і трон здобуду!

 

 

ПІСНЯ ШЕВАЛЬЄ ДЕ БАРТАСА

 

Бурбон Марсель завидів,

Своїм воякам прорік:

О, Боже, хто до нас вийде,

Як ступим на поріг?

 

І спуски, і підйоми –

У горах шлях важкий!..

Дійшли, але й удома

Трубили в кулаки!

 

 

 

ВІРШІ З КНИЖИЦІ БЕЗ ОПРАВИ,

ЗНАЙДЕНОЇ ОҐЮСТЕНОМ ДЮ БАРТАСОМ

 

*   *   *

 

Ніч. Тиша. Бій годинника на вежі…

Який різкий цей стогін проржавілий:

У нім залізо об залізо креше,

У нім труба реве, немов на звіра…

 

Крізь млу я бачу, як, оскаженілі,

Один одного розривають коні,

Як мчить крізь мряку безголове тіло –

Його сідло утримує в погоні.

 

Глянь: Конде знову – першим в коловерть!

Я теж коня в цім безумі пришпорю

І кинуся ув ошаліле море,

В якому – перемога або смерть!

 

…Ні перемог, ні смерті, ні коня!

Тут ніч. Безсоння. Тиша. Вигнання.

 

 

*   *   *

 

Неначе вперше, зустрічі ти ждеш,

Хвилини мнеш, неначе рукавички.

Ти знаєш, що холодним, аж незвичним,

Цілунком я тебе ображу все ж.

 

Отак торкнуться губи спраглих губ

Недбалою іронією, тінню.

Лише отруту сумніву й розтління

Я можу влити у твою жагу.

 

Чого ти ждеш? Невже, щоб я розтав

В коханні, як у тиглі тане сталь?

Хіба остигне крапля золота

Й душі твоєї розіб’є кришталь...

 

Який ж бо нас поєднує магніт?

З чим порівняти нас? Шампанське - й лід!

 

 

*   *   *

 

Коли я, доле, вознесусь туди,

Де двері благодать мені відчинить,

І де краса володарює щира,

І де скорбот позбудусь назавжди?

Як витравити старості сліди,

Життя долити в зношену личину?

 

В борінні з плоттю дух перемагає,

Коли сліпець за нею не встигає!

 

А якщо в нього цілі є високі,

І кожен крок до цілей наближа,

І все, до чого тягнеться душа,

Це тільки благо зцілити пороки, –

 

Тоді своє він щастя заслужив,

Оскільки, друже, знав, для чого жив.

 

 

*   *   *

 

Суддя-павук зв’язав мене – і от

Я чую тільки лютий гул набату.

Не допоможе навіть Розіп’ятий:

Вже зранку я зійду на ешафот.

 

Чи не зарано помира поет?

Я ще так мало встиг переспівати,

Та більш пера до рук мені не взяти –

Це мій останній у житті сонет.

 

Король, суддя, і Бог, і кат - глухі.

Кюре учора відпустив гріхи,

Сокира на майдані «Amen» скаже.

 

Загину я! Та й королю не жить!

Народ його прокляттям заклеймить,

Як я своїми віршами зневажив.

 

 

*   *   *

 

Оце ж бо я в боргах по вуха знову.

Кінці з кінцями не зведу ніяк.

Пришли мені бодай пістолів п’ять –

До п’ятниці віддам обов’язково!

 

З неділі ще не маю ні гроша,

У гаманці моєму вітер стогне.

Пришли мені бодай хоч п’ять пістонів,

Якщо у тебе не черства душа!

 

Жениться з горя? – Лучче вже в могилу!

Пришли мені пістолів п’ять взайми.

Мою фортуну наче підмінили –

Я дивом не потрапив до тюрми…

 

Що вдіяти? Залишилось – мій патку! –

Писать тобі оце: читай спочатку…

 

 

*   *   *

 

Вогонь в каміні – золотий язик

Зимовим блиском зизиться до мене,

Тріпоче над поліном, полонений –

Він до неволі, ясна річ, не звик.

 

У Франції – весна. Уже кущі

Квітневі, тріпотливі запахущі.

А тут у квітні, майже як у пущі, –

Дощі, дощі, дощі, дощі, дощі…

 

Лиш краплі стукотять по черепиці,

І серед ночі серце тихше б’ється,

І смерть здається благом – навіть так!

Із джерела душі натхненна ода

Не вихлюпне крізь цю глуху породу.

…Лише рука стискається в кулак.

 

 

*   *   *

 

О клята спека! Лаємось, насуплені.

А пилюга за нами в’є хвостом.

Ми ідемо. Ні пострілу, ні сутички.

Віддав би п’ять пістолів за ковток!

 

Згорілі села, люди безпорадні –

Картина, що набридла вже давно.

Хто написав тут: «Шатильон – це зрадник?»

Ми виправимо: «Генріх Гіз - ...дурень!»

 

Сюди б Ронсара: сотворив би оду -

Не про божественний нектар, про воду!

Мені ж тепер зовсім не до пера:

Пишу свинцем і порохом. Хіба що

Вуглиною іще – коли зобачу…

 

 

*   *   *

 

Коли до тлі на празник осоружний

Я помандрую ув останню путь,

О як вони полегшено зітхнуть,

Ці заздрісники – вороги і друзі.

 

Запустять пальці, кігті і клики

У те, з ким спав, де крав, кому звірявся.

Усе моє життя, і віру, й працю

Споганять їх паскудні язики.

 

Вгризне мерзота кожна – і не скоро

Впокоїться поетова душа.

Хіба зітхнуть за мною кредитори –

Із мертвого не вижмеш і гроша.

 

Я заважаю? Хочете, щоб вмер?

Та я на зло вам не помру тепер!

 

 

*   *   *

 

Чотири слова. Я до них в дитинстві

Найперші рими добирав свої,

Про них мені співали солов’ї,

Із ними я в Гасконі народився.

 

Коханій їх на вушко шепотів,

За них ішов в Бастілію й у битву.

Їх посилаю нині, як молитву,

З вигнання я до рідних берегів.

 

Вандрований, без прихистку я знову,

Як Дон Кіхот – нетяга-одинак.

Але й перо зламавши, я однак

В свій гордий герб впишу чотири слова,

 

Й на смертнім ложі мовлю знов і знов:

Свобода. Франція. Вино. Любов.

 

Переклад Івана АНДРУСЯКА

 

 

ПОВНІСТЮ РОМАН АНДРЄЯ ВАЛЄНТІНОВА “НЕБЕСА РАДІЮТЬ” ГОТУЄТЬСЯ ДО ДРУКУ У ВИДАВНИЦТВІ “ТЕЗА”