УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ «В ІНШОМУ СВІТЛІ»

 

Нещодавно в одному з інтерв’ю мене запитали: чого бракує нашій поезії для того, щоби бути знаною в світі? Не вагаючись ні секунди, я відповів: лише одного – адекватних перекладачів. І ні на йоту не покривив душею – бо наскільки змога старанно відстежуючи ситуацію в сусідніх літературах, насамперед російській і польській, а також почасти англомовній, я з легкістю доходжу висновку, що наша поезія нічим їм принаймні не поступається. Ба більше – за цілою низкою ознак бачиться цікавішою! Скажімо, польську поезію останнім часом надміру «проковтнув» верлібр, через що вона виразно почала втрачати свої найкращі національні риси; а в російській так і не мала належного розвитку закладена в 1980-і потужна метафорична школа, тоді як «матюччя» розцвіло настільки буйно, що значну частину текстів, продукованих далеко не найгіршими, між іншим, сучасними російськими поетами, читати просто гидко.

Тим часом у англомовному поетичному світі той-таки верлібр панує давно й безроздільно – настільки, що про римування там просто забули, і чимало навіть дуже потужних поетів уже просто не уявляють, як із римою можна давати собі раду. Однак це обумовлено самими можливостями англійської мови, які в поетичному сенсі значною мірою просто вичерпалися, тож поети просто змушені були шукати принципово нових засобів для творення. Наголошую на цьому насамперед через те, що саме ця обставина значною мірою ускладнює «доходження» українського поетичного тексту до англомовного читача. Бо мало знайти доброго англомовного поета, який, до того ж, добре вміє перекладати, – треба ще, щоби він знав таку «екзотичну» для західного світу мову як українська, та ще й був справжнім віртуозом, здатним «витягати» з мови англійської «останні соки» хвацького римування. Людей, які поєднують у собі всі ці риси, в природі просто не існує! Тож доводиться «викручуватися»…

Одним із найбільш вдалих прикладів такого «викручування» – а водночас і однією з украй небагатьох останнім часом спроб таки донести українське поетичне слово за океан – бачиться доволі розлогий том «В іншому світлі. In the different light. Антологія української літератури в англомовних перекладах Вірляни Ткач і Ванди Фиппс та в театральних дійствах мистецької групи «Яра». Хоча вона й побачила світ у Львові у видавництві «Срібне слово», та наклад поширюється таки на Заході, насамперед у США, – на жаль, наразі мізерний, але краще вже бодай щось…

Видання, скажемо одразу, доволі специфічне – як специфічна й мета, з якою виконувалися ці переклади. Справа в тому, що художній текст для перекладачів у цьому випадку відпочатково є не так самодостатнім явищем, як насамперед матеріалом. Саме так: матеріалом для зовсім іншого виду мистецтва, з принципово іншими виражальними засобами – театрального, в контексті якого він виконує, з-поміж інших, функцію прикладну. Відповідно й ставлення перекладачів до тексту, – а отже, й сам добір текстів для перекладу, – випливає не так із самої природи твору, як із… режисерського задуму. Себто, первинний для Вірляни Ткач і Ванди Фиппс театр – а література покликана його «обслуговувати». У висліді часом виходять речі, з погляду літератури, відверто дивні. Скажімо, в рамцях проекту «А так – серця: Українська любовна поезія» перекладачі поєднують тексти Василя Стефаника, Василя Голобородька, Юрка Позаяка, Оксани Забужко й Аттили Могильного. Для читача, котрий знається на українській поезії, такий «мікс», м’яко кажучи, неадекватний; особливо присутність тут «Приходьте до мене завтра, я розкажу вам правду» Юрка Позаяка – тексту чудового, але відчитується він як соціальний, а зовсім не любовний…

Це, ясна річ, зовсім не означає, що я хочу дорікнути перекладачам. Навпаки, я лише констатую, що підхід у Вірляни Ткач і Ванди Фиппс відрізняється від загальноприйнятого – і це річ радше позитивна, бо дає змогу по-новому глянути на речі звичні. Нам… А іноземного глядача-слухача-читача, сподіваюся, мусило би зацікавити принаймні тим, що в далекій і «екзотичній» для нього Україні є тексти, які залюбки надаються до аванґардних театральних експериментів. Бо ж, як вказувала режисер-засновник нью-йоркського експериментального театру «Ля МаМа» (саме його «підрозділом» є мистецька група «Яра») Елен Стюарт, «звучання поезії надає іншого виміру людському буттю. Це – частинка, що залишилася від першоатома, коли він пройшов крізь трильйони різних видів матерії. Врешті вона увійшла у людину. Тож кожна людина має в собі цю частинку першоатома. В театрі ми прагнемо відкрити її, щоб могли спілкуватися з цілим світом».

Ці слова перекладачі виносять епіграфом до антології – і вочевидь недарма. Бо, попри всю наголошену «театральність», ці переклади, як виявляється, можуть жити і цілком самостійним літературним життям. Скажімо, упорядник книжки, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка Ольга Лучук у своїй передмові наголошує, що виконані Вірляною Ткач і Вандою Фиппс переклади української поезії з успіхом друкуються в американській літературно-мистецькій періодиці та в антологійних виданнях, а їхня інтерпретація поеми Наталки Білоцерківець «Травень» навіть була визнана найкращою публікацією 1991-го року в авторитетному літературному часопису «Agni» (його, щоправда, редаґує американський письменник, але українець з походження Аскольд Мельничук).

Хай там як, а їхня робота справді вражає – майже восьмисотсторінкова антологія містить паралельно з ориґінальними текстами англомовні інтерпретації низки українських народних замовлянь, пісень і дум, кількох поезій Тараса Шевченка, повністю «Лісову пісню Лесі Українки, окремі твори як класиків, так і сучасних поетів – Володимира Свідзінського, Богдана-Ігоря Антонича, Павла Тичини, Олега Лишеги, Юрія Андруховича, Юрка Ґудзя, Миколи Воробйова, Ігоря Римарука, Сергія Жадана тощо.

Ось лише всі інтерпретації, ясна річ, верліброві. Коли мова йде про таких авторів як Жадан, Воробйов чи Лишега, які самі винятково чи напрочуд часто послуговуються верлібрами, – тоді можна вести мову й про адекватність перекладу. Але де ритмомелодика й рима українського ориґіналу відіграють ключову текстотворчу роль, – там маємо втрати, причому деколи (як, скажімо, в «Лісовій пісні») доволі відчутні. Звісно, перекладачі в таких ситуаціях намагаються творити власний ритмомелодичний ряд, часом навіть доволі успішно – та все одно це виходить уже інший текст, який, на жаль, має не так і багато спільного з ориґіналом.

Який із цього «зачарованого кола» можна знайти вихід – я наразі не уявляю. Тим не менше, експеримент Вірляни Ткач і Ванди Фиппс безперечно заслуговує на пильну увагу. Як мінімум!

Іван АНДРУСЯК