Отож, у ґрунті речі, поезія не знає інших жанрів, окрім солілоквія – мовчазної розмови поета з самим собою. І від цього йому стає часом лячно. Казав-бо хтось із мудрих: “Homo solitarius aut bestia est fera, aut Deus” – “Самотній чоловік – або дикий звір, або Бог”.

Дерева Івана Андрусяка – то мерехтливі приміти Господньої благодаті на тлі безугавного плину вод. У цьому “лісі речей” усе переплітається, перетікає, сіється, сочиться, піниться, роїться, шириться, проростає, набрякає, висихає, розсипається, виливається, скресає, кришиться, ламається ... – плотяна розкіш життя, що хорує на смерть. Одначе тут-таки споконвіку були вишні:

Вони зринають символами пожаданого спокою, утихомиреності душі, зрештою, – незвіданого райського блаженства. З чудернацької “рахуби всіляких дерев”, складеної бозна-коли й для чого одним нашим ваґантом (“Дубина, грабина, рябина, вербина. Соснина, кленина, тернина, вишнина. Ялина, калина, в’язина, лозина...”), Андрусяк обирає собі на втіху вишнину – питоменне райське дерево українця. Не дурно ж за кілька днів до смерті Тарас Шевченко волів був, якби здужав, посадити вишневий садочок

Під тим оглядом, Іван Андрусяк, попри всю непідлеглість традиції та засадниче багатоголосся його поетичних візій, міг би з повним правом, услід за Антоничем, охрестити себе "хрущем", що живе на Шевченкових вишнях.

Утім, наш поет, здається, не менше шанує й вербу – ще одне священне дерево української мітологїї (класичний екфрасис дерев та вод по-українському: “Широкою долиною... тихо тече... невеличка річка... Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село...”), – він-бо є з роду тих містичних бджіл, що, “утоплені в горлі верб”, таки “прозріли і перегризли кору”.

Ця поезія просякнута метафізикою. Вона воплочує в ритмі та слові буття й ніщоту, гріх, самотність, страх (найперше страх Божий), біль, віру, – властиво, сподіваючись без надії, торкається останніх питань:

Драматичні за власним єством, екзистенціалії набувають тут іще більшої драматичності, як-от, приміром, плачевний вхід у життя, що ним немовлятко засвідчує своє існування в “долині сліз”. “... Щойно народжена дитина, – стверджував колись Сковорода, – одразу ж починає плакати, тому що вже тоді вона передчуває, на які злигодні доведеться їй перегодом наразитися”. Тим часом людина, що народжується на лоні дерев і вод, не плаче, а криком кричить. Той екзистенційний згук – плинний, нестямний, одинокий та розпачливий – примхлива імпровізація на тему Едварда Мунка:

Досить часто в цьому плині фантазії постають Богонатхненні образи Святого Письма – Авель, Вавилонські річки й немовлята зі сто тридцять сьомого Давидового псалма, Іван Предтеча, зрештою, – сам Спаситель, його дива та хресна мука:

І все це – на тлі вибагливого мережива власних імаґінацій – від питоменно сюрреалістичних метаморфоз, коли “палець прорізаний вздовж” раптом вибухає брунькою, а “пасеровані корінці поту” губляться в позеленілій траві, — до сливень голої протипокладеності часу й вічності:

не менш промовисто-гіркої, ніж, приміром, старожитня українська химерія піднебесної макової гори, до якої раз на сто літ прилітає крихітна пташина та й клює, скільки їй там треба.

Поезію Івана Андрусяка проймає напрочуд болісне відчуття нестатечності світу, примарності "нині", що існує лишень як невловима переміна сподівань на спомини:

Оце руйновище, так само як свічадо, квітка (чи “нитка трави з перерізаним горлом”), метелик у його божевільному леті на вогонь, є тут класичними “ванітативними” образами. А понад усе – сон, таємнича подобизна життя та смерті.

Воістину, Андрусякові дерева і води народжені під знаком перемін.