Іван АНДРУСЯК

ТРЕТІЙ СНІГ

Повість-казка

 

Я розкажу тобі, друже, історію, що сталася саме перед третім снігом.

Це буде дуже повільна й тиха розповідь, бо сніги завжди повільні й тихі, лише заметілі й хурделиці роблять їх колючими, та й то ненадовго.

Отож, умостися зручніше, заховай долоньку під щічку, можеш навіть заплющити оченята – бо повільні й тихі розповіді найкраще слухати саме так.

І – почнімо…

 

Трапилося це в одній дивній і красивій країні, яка не мала назви.

Її мешканці, а також люди із сусідніх країн, іменованих селами, називати її просто лісом.

Проте їжакові Петру це не подобалося. Бо де ж таке чувано, щоб ціла країна – нехай і не надто велика й не особливо славетна – звалася просто собі лісом, та й усе…

«Ні, так не годиться», – думав їжак Петро і кожного ранку вигадував рідній країні нову назву. Коли сон уже майже минав, але очі ще дуже не хотілося розплющувати, він лежав у солодкій дрімоті й вигадував, вигадував, вигадував… Були вже в нього і Дібровія, і Березина, і Грабія, і Калинці, й Кленовія, і Ліщинник, і Липія, і чомусь навіть Горобиностан, – та кожна з цих назв переставала подобатись їжакові Петру одразу ж після сніданку, коли він виходив на свою неодмінну ранкову прогулянку і завважував, що дерев і кущів у лісі багато, й жодне ніби не переважає інших, так що несправедливо було би називати країну на честь саме цього дерева чи куща, бо інші можуть образитися…

Їжак Петро дуже хотів бути справедливим і мудрим, бо сильним його назвати було годі. Звісно, сильним він хотів бути ще дужче, бо в лісі майже завжди виходило так, що гору брала саме сила, – ну, але про це маленький, колючий і зовсім не прудкий Петро не міг і мріяти. Бо доля їжака завжди інша, ніж доля, скажімо, вовка…

Проте на свою долю їжак Петро не жалівся. Він любив свою країну, хоч вона ще й не мала назви, любив яблука і груші, любив лякати гадюк, але найдужче любив школу.

Одначе зі школою були проблеми. Ховалася вона в густих і колючих заростях малиннику, щоб туди не могли дістатися великі звірі, – проте й це не допомогло зробити заняття регулярними. Бо, скажімо, в червні малинник старанно топтало знане на весь ліс сімейство ласунів: ведмідь Дмитро, ведмедиця Ірина, їхні пустотливі синочки Іґнат і Філіп та маленька, але ще пустотливіша донечка Альона.

Тож заняття можна було починати лише в липні, коли малина вже відродила. Та вже в серпні вони припинялися, бо саме тоді починався сезон полювання й по лісу нипали злі люди з рушницями, тож старенький учитель заєць Микола не міг ґарантувати безпеки ні учням, ні собі. Весь серпень заєць Микола ховався по селах, мешкав на людських городах, де старанно хрумав молоденькі огірки й помідори та замріяно споглядав за тим, як росте капуста. Ці спостереження були його улюбленим заняттям, – а крім того, злі люди з рушницями туди майже не навідувалися, лише добрі – з кошиками, відрами, лопатами та маленькими дітьми. Власне, найбільшу мороку заєць Микола мав на городах саме з отими непосидючими дітьми, яким чомусь неодмінно хотілося його погладити. Проте він був старий і мудрий, тож нікому до рук не давався. Бо людські інстинкти – штука непередбачувана. Себто, замучити бідолашного вчителя ті розбишаки можуть і з любові…

Повертався заєць Микола до лісу аж на початку жовтня, коли капусти на городах уже не було. Проте відновлювати заняття не випадало, бо в білок саме розпочинався сезон збору горіхів, та ще їжаки запасалися пізніми яблуками, – а яка може бути школа без білок і їжаків? Ото ж бо й воно…

Аж після цього школа відчинялася знову, та ненадовго – лише до перших холодів. Бо тоді чимало звірят упадали в зимову сплячку, і заєць Микола наказував їм класти підручники під подушку, щоб знання засвоювалися уві сні.

Більш-менш спокійно можна було вчитися лише навесні – з березня по травень. Щоправда, в багатьох сім’ях саме тоді народжувалися нові малята, й чимало учнів мусило пропускати заняття, щоб допомагати батькам бавити молодших братиків і сестричок. Адже батьки тоді були дуже зайняті тим, щоб усіх їх прогодувати – бо ж їжі в лісі у цей час небагато…

Їжак Петро дуже засмучувався щоразу, коли заняття уривалися. Він тоді щоночі клав підручники під подушку, через що вони були всі в дірочках. Бо підручників у їжака Петра було багато, подушка стояла надто високо, й колюча голова часто скочувалася на книжки. А тим паче, він мав звичку засинати з книжкою в руках – тож дірочками в його підручниках була густо помережана майже кожна сторінка…

 

Перший сніг цього року випав дуже рано, ще на початку листопада. Він був мокрим, липким і свого запаху ще не мав – пахнув прілим листям, присохлими бур’янами і втомленим вітром, який завжди в лісі трохи розгублений, а часом і боязкий. Вибравшись ізранку зі своєї хатки на галявині в заростях терену, старанно замаскованої купою сухого гілляччя, їжак Петро зітхнув. Брудні клапті першого снігу скапували поміж гілок, навіваючи думки про застуду, ангіну й гірку мікстуру, яку доведеться пити, пропускаючи школу. А ще про те, що за першим снігом неодмінно прийде перший мороз, а отже, в його рідні кущі скоро навідаються ласі істоти. Бо ягоди терену достигають із першим морозом, а доти вони терпкі й несмачні.

Якщо прийдуть люди, це ще півбіди – їжак Петро навчився давати собі з ними раду. В одній із книжок він вичитав, що люди – такі дивні істоти, які дуже залежні від свого зору. Вони бояться того, чого не бачать, а отже, їх легко дурити, покладаючись на інші відчуття – слух чи, скажімо, нюх. Але нюх у людей не дуже розвинутий. Щоб їх налякати, потрібен гострий і різкий запах, якого їжак Петро видобути не вмів. Тому він поклався на слух – і не прогадав. Минулої осені, коли люди прийшли до його тернівника, їжак Петро заховався у свою хатку під купою сухого гілляччя, й заходився голосно хропіти. Навіть голосніше, ніж він хропить уві сні. А всі їжаки, щоб ти знав, уві сні хропуть…

– Мамо! Мамо! – зачувши ці звуки, закричала раптом людина, що менша на зріст (певно, то була людська дитина). – Чуєш: отам у кущах хтось хропе! Ой, як страшно!

Радий такому успіху, їжак Петро захропів ще старанніше.

– Гм, справді… – розгубилася мама. – Хто б це міг бути?..

– Може, це лиха гадюка, якої ти мені завжди наказувала остерігатися?

 – Але ж гадюки нібито не хропуть… – ще дужче засумнівалася мама. – Та й гадюки вже мали би спати, донечко. Вони ж іще на Здвиження ховаються по хащах, закамарках і вітроломах…

– Хіба ж то не вітролом? – не вгавала людська дитина. – Бачиш, яка купа гілляччя. А отой хропун десь під ним… Мамо, а може, то ведмідь?!

Старанно хропучи, їжак Петро посміхнувся, уявляючи, як очі малої на цих словах стали великі й круглі.

– Ну, ведмедеві ще ніби рано спати… Але знаєш, дитинко: береженого Бог береже. Краще ходімо звідси від гріха подалі. Бо мало що… Там, на узліссі, хоч і не такий рясний терен, зате безпечніше…

Ну, з такими страхопудами їжак Петро й цього року легко впорається. Гірше буде, коли справді ведмеді нагрянуть. Не так Дмитро та Ірина, як оті розбишаки Іґнат і Філіп, а тим паче Альона. Цих жодними звуками не налякаєш, навпаки – лише привернеш їхню увагу. Друг їжака Петра, їжак Василь, якось побував у них футбольним м’ячем. Реву було на весь ліс, коли вся ведмежа сімейка з Альониних лап голки витягала… Їжак Петро при цьому дізнався багато нових слів і навіть деякі запам’ятав – але повторювати їх йому не хочеться. Якісь вони геть не звірячі, несмачні, з якоїсь аж надто чужої мови…

 

– Чик-чик! – обірвав його роздуми знайомий голос. – Привіт, сусіде. Точніше, бувай здоровий. Сподіваюся знову зустріти тебе тут навесні.

Це був дрозд Марко, який мешкав у цьому ж тернівнику. Пір’я на його свитці, підбитій молоденьким пухом, настовбурчилося, від чого світло-коричневі смужки на краях крил стали ще виразнішими, а рябі крапочки на сорочці аж блищали. З усього було видно, що він зібрався в далеку дорогу і весь у передчутті нових вражень, та водночас прощатися з рідним тернівником йому дуже не хочеться. Адже далека дорога – це безліч небезпек, притому несподіваних, а тут більшість небезпек знайома, навіть рідна, й упоратися з ними набагато легше – тим паче, коли маєш доброго друга й сусіда.

Їжак Петро і дрозд Марко завжди попереджали один одного, зачувши щось підозріле. «Чик-чик!» – вигукував Марко. «Фффу!» – наїжачувався Петро. І кожен знав, де йому ховатися. Причому частіше про небезпеку попереджав саме дрозд – усе ж він уміє літати і, коли треба, може поглянути на світ ізгори. Зате їжак набагато чутливіший до ворогів, які вміють тихесенько підкрадатися або чатувати в засідці – Марко їх іноді не завважував, і в таких ситуаціях лише Петрове чмихання рятувало йому життя. А тепер дрозд Марко відлітає, тож кожен із них муситиме покладатися лише на себе…

Утім, про далекий Ирій, мрію кожної пташки, дрозди насправді знають не більше за їжаків. Бо в теплі краї вони не летять – дрозди взагалі не надто люблять літати, ходити по землі їм цікавіше. Тож із настанням холодів вони просто міґрують на південь – туди, де сніг не так густо вкриває землю і на ній ще можна знайти поживу.

– А може, не полетиш? – з надією запитав їжак Петро. – Терену в нас багато, та й горобина цього року непогана вродила. – Він знав, що взимку дрозди полюбляють ласувати горобиною. – І це ж лише перший сніг, він скоро розтане…

– Так, але за першим буде другий, а тоді третій… – зітхнув дрозд Марко. – Нічого не вдієш, інстинкт у мене… Хоча, правду кажучи, нікуди летіти не хочеться. Тим паче, що я давно задумав один дослід, який можна поставити лише взимку. Та вже, певно, наступної зими спробую…

Справа в тому, що допитливий дрозд Марко був знаним у лісі натуралістом. Він старанно, з лупою, досліджував кожен лісовий закапелок, уважно вивчав життя інших пташок і звірів, тож ідей у нього завжди було дуже багато, і всіх друзів він підбивав на те, щоб ставити на них досліди. Скажімо, зайцеві Миколі він радив поселитися не в малиннику, а в діброві – бо малинник, мовляв, густий і зайцеві там складно розвинути максимальну швидкість бігу; а всім відомо, що лише довгі ноги рятують зайців від небезпеки. У діброві ж велетенські дуби, які просто не можуть рости густо; між ними багато місця, тож є де розігнатися.

«Ага, – огризався на таку пораду заєць Микола, – там мене перший-ліпший вовк за кілометр побачить. І люди там товчуться, мов у себе вдома; відпочивають, бачте. Я там ані вдень, ні вночі спокою не матиму. Всім захочеться мене як не загризти, то погладити. Ні, – відмахувався, – став свої досліди на комусь іншому».

Дрозд Марко розчаровано зітхав, але недовго – ідей у нього вистачало на всіх, і крах однієї з них не міг збити з пантелику відважного натураліста. Вже невдовзі він переконував білочку Катю в тому, що гайна її родини розташована страшенно незручно: до узлісся, за яким хата лісника, а біля неї кілька розкішних горіхових дерев, білкам добрячий шмат дороги, а волоські горіхи такі смачні… Тож чи не краще було б їм зайняти дупло просто в одному з тих горіхових дерев? Він перевірив: дупло велике, сухе і тепле. Звісно, всій великій білоччиній родині буде там трохи затісно, – але ж їжа просто в рот падатиме, тож із тіснотою через таку вигоду можна й миритися.

То нічого, що в дуплі живе родина дятлів, – бо дятлам воно насправді потрібне лише в травні, коли вони малят висиджують. А решту року – він спостерігав за ними і достеменно знає – дятли проводять на свіжому повітрі й дупло не займають. А якщо дятел Демид, батько родини, не захоче перебиратися на інше місце назовсім, то з ним завжди можна домовитися про зимову оренду. І розраховуватися тими ж горіхами. Це ж бо так вигідно: не треба буде білчачій родині намотувати кілометри по лісу з двома-трьома горіхами в зубах і, ризикуючи життям, перестрибувати з гілки на гілку, лавіруючи самим хвостом…

Коли ж з’ясувалося, що зовсім поруч із білчачою гайною розкішні зарості ліщини, з якої родина збирає чималий урожай смачнезних ліскових горіхів, а по волоські бігає лише заради різноманітності в харчах і спортивного інтересу, – тоді дрозд Марко знову зітхав, але недовго, бо в нього вже визрівали нові, не менш цікаві й захопливі ідеї…

 

………………………………………………………

 

ПОВІСТЬ «ТРЕТІЙ СНІГ» ГОТУЄТЬСЯ ДО ДРУКУ У ВИДАВНИЦТВІ «ГРАНІ-Т».

ОРІЄНТОВНИЙ ЧАС ВИХОДУ – КІНЕЦЬ 2013 РОКУ.

ПОВНІСТЮ ПОВІСТЬ ВИ МАТИМЕТЕ ЗМОГУ ПРОЧИТАТИ В КНИЖКОВІЙ ВЕРСІЇ,

А НА САЙТІ – ДЕЩО ПІЗНІШЕ

Серпень 2010, серпень 2012;

Гелон