У часи великих змін – а передовсім у
часи передчуття таких змін – зринає внутрішній запит на особливого чину
літературу, котра шукає радше запитань, аніж відповідей, і воліє прозирнути
людське в людині як творінні Божому. Простіше кажучи: в часи межові воліє
зазирнути в себе – перш ніж зазирати за межу.
Маю сумну підозру, що нині саме такі
часи, бо нині знову стає цікаво читати Лева Толстого; притому не лише Толстого-романіста, ніби ж цікавого завжди (принаймні як
метод), – а, сказати б, «толстовстуючого» Толстого.
Такого звучання тексти російського класика найщедріше перекладалися українською
саме на межі XIX і XX століть, коли на перший план також виходили передчуття.
Прикметно, що тоді до перекладів цих
текстів передовсім бралися вельми непересічні особистості з тих, котрі, як то
кажуть, «працювали безпосередньо з народом», – соціаліст Михайло Павлик,
режисер і актор Йосип Стадник, етнограф Володимир Гнатюк, баптист Володимир Тулюпа... Більшість тих видань – нашвидкуруч зшитих із
аркушів найдешевшого паперу не так книжок, як брошур – нині посвяченого читача
направду розчулюють. Скажімо, «Де любов, там і Бог та инші
найкрасші оповіданя ґрафа Лева Толстоя (так в ориґіналі! – І.А.). Зібрав М.М. Белеґай»,
імена перекладачів і рік видання не зазначені. Або – «Видінє
паломника в Єрусалимі і другі оповіданя Л.Н. Толстого
і Б. Лепкого (!!! – І.А.)», імена перекладачів не зазначені, навіть не
завжди вказано, котре оповідання російського, а котре – українського автора;
видано 1916 року у Вінніпеґу, вочевидь, для
українських еміґрантів у Канаді...
Відтак, звісно, Толстого перекладали
фаховіше й видавали ліпше – проте вже інші тексти...
І ось знову – народні оповідання, перепрочитання яких наново розтроюджує ті запитання без
відповідей і відповіді без запитань, котрі старанно «намацував у темряві»
(знайшов? не знайшов?) Лев Толстой. Бо ж протягом цих більше ніж ста років
життя «людини як людини» дуже суттєво змінилося за формою – але за суттю,
здається, не змінилося ні на йоту. І самопізнання, якого так гаряче – слідом за
Сковородою!!! – прагнув Толстой, нині (навіть після досвіду Фройда,
Юнґа й Лакана!) точнісінько
таке ж, як і те, що випливає з трьох смертей із оповідання «Три смерті», де
найбезглуздішою і водночас найурочистішою закономірно виявляється третя –
смерть дерева...
І ягоди смакують так само – і
красиві «ліберальні» балачки про «покращення становища народних мас» так само
не смакують (це вже з оповідання «Ягоди»)...
І хтось убиває ведмедя – а когось
загризає ведмідь...
І знову Росія не тямить себе на
Кавказі...
Боюся, що цей Толстой – із часу
непроминального – нині (на жаль? на щастя?)
актуальніший, ніж Толстой великих (великих!) романів із часу минулого.
Тому перекладати ці тексти було
важко – бо це Толстой, і легко – бо це по-людськи.
Сподіваюся, що й читати ці тексти
буде легко – бо це Толстой, і важко – бо це передчуття...
Іван АНДРУСЯК
Моя коротенька передмова "від перекладача"
до вибраних "Народних оповідань" Лева Толстого, які
виходять у видавництві
"Грані-Т"