НЕСВЯТКОВІ РОЗДУМИ
ЖАХ ЗОЛОТОГО ТЕЛЬЦЯ
Іван АНДРУСЯК
У багатьох книгах Старого Заповіту із вражаючою регулярністю повторюється один і той же сюжет: Бог вказує юдеям дуже конкретний шлях виходу з певної критичної ситуації, мало того – дає їм пророка-провідника, що мусить доправити їх до мети; але досить провідникові на якийсь час відволіктися – бодай для того, щоб звіритися з Богом щодо подальшого маршруту, – як у громаді конче знаходяться бунтівники, які встигають за той короткий час зліпити собі золотого тельця, і не лише самим молитися до нього, але й усю чи, принаймні, більшість громади на це підбити. Чи не найвідоміший із таких епізодів – із Авіроном і Датаном – вражаюче описав свого часу Іван Франко у своєму геніальному «Мойсеї».
Це, звісно, притча, – але не перестаю дивуватися тому, як у житті сучасному і нібито ж українському вона проявляється з іще більш вражаючою регулярністю, ніж у старозавітних текстах. Проявляється так виразно, що в кращому разі просто дивуєшся, а в гіршому… про гірший боюся й думати! Але церковне життя в нібито незалежній Україні хоч-не хоч, а думати змушує. Кріпко думати!
Я вже не кажу про речі, нібито з анекдотів списані, в які кожна людина здорового глузду й тверезої пам’яті нізащо б не повірила, якби не… мала змогу бачити навіч. Як, скажімо, величезний рекламний плакат одного з будівельних супермаркетів, який висить… у церкві московського патріархату на Троєщині! Ні, не де-небудь «на території» (хоча й то було б дикунством для нормальної людини), а в самісінькому храмі – відгороджуючи так званий «торговельний закуток»! Та Авірон і Датан зі своїм банальним золотим тільцем просто подавилися б слиною від заздрощів…
Та-а-ак, золоті тільці тепер небанальні, ду-у-уже небанальні. Один молодий священик Української Православної Церкви Київського Патріахату нещодавно розповів мені вражаючу історію про те, з якими труднощами він зіткнувся, купуючи собі православне священицьке облачення. Виявляється, його – і мій – і більшості українців – рідний Патріархат власної кравецької майстерні не має (не порозумілися із золотим тельцем?), і в пошуках необхідних речей доводиться йти до московитів. А в московитів крамниць і яток із церковним начинням по всьому Києву кілька сотень розкидано, проте всі вони, за словами цього священика, належать безпосередньо двом чільникам тієї церкви – митрополитові Володимиру (Сабадану) і намісникові Києво-Печерської лаври, архиєпископу Вишгородському Павлу (тому самому, що «уславився» нещодавно нападом на знімальну групу одного з телеканалів!). Отож, пішов спершу наш священик у сабаданівську крамницю, де йому влаштували справжнісінький «допит» стосовно того, навіщо йому облачення, й у висліді відмовили – Київському Патріархату, мовляв, не продаємо! Довелося йти до «паралельної фірми», і там наш священик як чесна людина, не чекаючи «допиту», сам сказав, хто він і звідки, – й потрібні йому речі купив без проблем. «На купюрах патріархат нє прапєчатан!» – дослівно сказали йому підопічні архиєпископа…
…Усе це, звичайно, вершина айсберґу, і належить вона радше до царини «анекдотів із життя», – тих, які свого часу так активно використовував, скажімо, Степан Руданський як матеріал до своїх співомовок. Але там, де йдеться про велику власність і, відповідно, великі гроші – там анекдоти закінчуються. А з окупаційною церквою чомусь завжди так, що де закінчуються анекдоти, там починаються страшні речі, про які віруючій людині й подумати неможливо, а вже чинити їх – гріх смертельний! Одначе цих людців, котрі чомусь є вищими ієрархами московської церкви, навіть смертельний гріх не зупиняє там, де йдеться про золотого тельця.
І ось найсвіжіший приклад із тих, про котрі й говорити страшно: провадячи нещодавно перемовини з працівниками Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника стосовно передачі московській церкві чергової споруди на території лаври, згаданий архиєпископ Павло не просто обзивав людей різноманітними образливими словами (до такої хамської поведінки попів-окупантів уже всі чомусь звикли!), а… наклав на них супроводжуване хресним знаменням «прокляття на смерть»!!! При цьому він запевняв людей, що всі вони повмирають протягом кількох тижнів, підтверджуючи свої слова тим, що таке ж прокляття він наклав на одного археолога, який помер за два місяці, – а їх він, мовляв, ненавидить іще дужче…
І це – у дні Великого Посту!
Кожній тверезо мислячій людині, не кажучи вже про осіб духовного сану, очевидно, що цей, із дозволу сказати, священнослужитель учинив смертний гріх, за який йому рано чи пізно доведеться відповідати перед Господом Богом. Але коли вона ще настане, ота відповідальність, – а золотий телець ось, варто лише руку простягти…
Це не просто страшно – це невимовно страшно. За все своє життя я не стикався ні з чим страшнішим. І дай, Боже, щоб і не стикався! Не лише я – ніхто!
Але ЯК ВОНИ ВЗАГАЛІ МОЖУТЬ НА ТАКЕ ЗВАЖУВАТИСЯ?!
Я ніколи цього не зрозумію…