«Марш на місці»

 

Свого часу, років ось уже майже три тому, я був абсолютно впевнений, що російської інтеліґенції – отієї хрестоматійної, добре відомої всьому «читаючому» світові з класики XIX століття, яка, зрештою, була практично єдиним, чим у доброму сенсі вславилася Росія, – більше не існує. Спричинком до таких радикальних міркувань був «Лист дванадцяти аполітичних літераторів», який з’явився в розпал президентської виборчої кампанії 2004 року й недвозначно засвідчив, що нова інтеліґенція українська сповідує виключно європейські цінності. Вірніше, спричинився до цього не сам лист, а дикунська, істерична реакція на нього багатьох нібито демократичних, нібито розумних, нібито культурних діячів – навіть таких нібито неодіозних як Марк Захаров. Утім, познайомившись відтак із Анною Політковською, я збагнув, що помиляюся – справдешня російська інтеліґенція таки існує, але вже давно ні на що у своїй країні реально не впливає (як, зрештою, й українська у своїй). Коли ж пані Анну вбили, я збагнув, що знову помилився – може впливати, причому надзвичайно вагомо, і впливу цього страшенно чомусь боїться не лише російська влада, але й сама велика й неадекватна Росія…

Останнім часом, проте, російська інтеліґенція, здається, збагнула, що мусить говорити не лише на кухнях і через відсунуту на далекі марґінеси опозиційну пресу – мусить говорити з народом безпосередньо. Незважаючи ні на що. І в різних російських містах почала виходити до народу на майдани – де по двадцятеро, де по сотні, а оце нарешті в Москві зважилися вийти таких інтеліґентів близько двох тисяч, що для сучасної неототалітарної путінської Росії майже те саме, як для «сторозтерзаного», але все ж принаймні в душі демократичного Києва двісті тисяч…

«Марш незгодних» – так звався цей захід, із ідеєю якого виступив керівник «Об’єднаного громадянського фронту» шахіст Гаррі Каспаров. Ідею протестувати – а в Росії є проти чого протестувати – підтримали практично всі «притомні» опозиційні сили: і «Союз правих сил» Боріса Нємцова та Іріни Хакамади, й Республіканська партія Владіміра Рижкова, й «Інша Росія» екс-прем’єра Касьянова, не кажучи вже про радикалів на кшталт колишнього харків’янина Едічкі Лімонова, більшість прихильників якого так само належить до хоч і дещо «збоченої», та все ж інтеліґенції… Одначе біда Росії – не лише влада, але й опозиція, яка про день проведеня протестної акції домовилась, але про місце домовитися так і не змогла. У висліді незгоді інтеліґенти зібралися на… чотирьох різних московських майданах. І спроба «маршем» об’єднати бодай два з них уперлася в ОМОН – адже влада в Росії воліє не лише ухвалювати дивовижні закони на кшталт того, скільки протестантів на один квадратний метр може перебувати на мітингу (аналогів, здається, світова історія не знала), але й намагається змушувати інтеліґенцію їх виконувати.

Одним словом, вийшов «марш на місці», який невдовзі перетворився на «марш до арештантських автобусів» під ударами міліцейських кийків. Усе, як завжди в Росії. «Загребли» кілька сотень найактивніших учасників, уключно з журналістами й випадковими перехожими, які «втрапили під руку». Навіть Гаррі Каспарова «загребли», щоправда, попередньо таки дали змогу звернутися до журналістів… англійською мовою. Чому саме англійською – це, здається, навіть росіянам пояснювати не треба. Уникнув синців, арештантовоза й «каталажки» лише Касьянов. Певно, омонівці його раніше занадто часто в телевізорі бачили на фоні Кремля…

Утім, навіть такий нібито провальний «марш незгодних» – у путінській Росії вже великий успіх. Який принаймні засвідчує, що інтеліґенція в цій країні таки є. і вона вже навіть визріває до того, щоб говорити з народом. Ось лише чи почує її народ?

Іван АНДРУСЯК