«ОСТАННІЙ ГЕРОЙ»

 

Тема боротьби Української Повстанської Армії належить наразі до найскладніших у нашому письменстві, оскільки вимагає від автора, котрий зважиться її осмислювати, не лише глибинного ідейного первня і не лише доброї обізнаності з матеріалом та вміння цей матеріал належним чином структурувати, але – насамперед – вимагає максимально високого рівня художньої адекватності. Бо ж, по-простому кажучи, писати на тему УПА погано – гріх, а писати добре, писати так, щоби твір «перевертав душі», – це ж який талант треба мати!

Досі художньо найдосконаліші спроби осмислення цієї напрочуд важливої теми потрактовували її в ключі або міфопоетичному (цикл поезій Василя Герасим’юка, увінчаний знаменитою «Косою»), або ж експрессіоністичному (стефаниківського чину новелістика Василя Портяка; рецензію на його книжку «У снігах», що складається з восьми новел, «Народне слово» публікувало торік, і назва тієї рецензії промовляє сама за себе – «Вісім шедеврів»). Були цікаві спроби й епічного, сиріч романного «прочитання» боротьби українських повстанців, зокрема витримані в руслі класичних традицій української прози тексти Романа Іваничука, – проте їх слід вважати лише «підходом» нашого письменства до теми, оскільки саме романний жанр дає письменникові найповніший інструментарій для відображення всіх проявів життя, а крім того, саме твори цього жанру зазвичай найкраще сприймаються читацьким загалом. Отож, услід за поетами й новелістами, повстанську тему мусять якомога активніше піднімати й романісти, – і цей процес триває. Принаймні роман Василя Стефака «По той бік ночі», висунутий цьогоріч на здобуття найвищої вітчизняної творчої відзнаки – Національної премії України імені Тараса Шевченка, – суттєво розширює художні овиди цієї теми.

Найперше мусимо завважити, що цей роман виразно постмодерний. Себто, у ньому присутні всі ключові ознаки постмодернізму як літературного стилю – колажність; неодмінне залучення до текстового масиву цитат і покликань, часто прихованих; ігровий стрижень, проявний в активному використанні прийомів, що походять із «низьких» романних жанрів – детективного, пригодницького; елементи містики, фантастики тощо. І не варто, шановний читачу, «купуватися» на побутове, спримітивізоване (значною мірою самими недолугими авторами) сприйняття постмодернізму як «чогось несерйозного» – це зовсім не так! Ідеться про відносно сучасний (бо є ж іще «сучасніші», більш експериментальні) художній стиль, який уже достатньо «напрацював м’язи» для того, аби «піднімати» (не просто порушувати – а саме «піднімати» на належну художню височінь) справді серйозні й поважні теми, – що якраз успішно й доводить Василь Стефак.

Сюжетно «По той бік ночі» переносить нас не в 1940-50-і роки, коли творила свій великий подвиг УПА, а в кінець 1980-х – початок 1990-х, коли розвалювалася сов’єцька імперія. Це дуже важливо, оскільки об’єктивно боротьба зовсім не закінчилася з вимушеним припиненням збройного опору; вона тривала фактично до проголошення Незалежності України й виходу із сов’єцької в’язниці останнього утримуваного там українського вояка, – а в певному сенсі триває й досі, оскільки Українська (нібито ж) держава наразі так і не спромоглася не лише належно поцінувати, а й навіть об’єктивно потрактувати цей подвиг.

У центрі оповіді якраз і є такий «останній герой». І прізвище в нього вельми симптоматичне – Небесійчук, і образ його набуває містичних, а нерідко й міфологічних рис, покликаних наголосити якраз на тому, що боротьбу не закінчено, що життєві сили нашого народу, не зважаючи ні на що, – не зламані! Фактично в центрі оповіді – моральний первень і духовна основа нації. Розкриваються вони в отому майже апокаліптичному протистоянні з катами, у чиїх руках, здавалося б, усі найвитонченіші засоби катувань, «вихолощення пам’яті», перетворення людини на бездушний автомат, – а націю вони зламати все одно не можуть, бо – моральний первень, бо – духовна основа…

Це, власне кажучи, і є сюжет роману Василя Стефака, – переповідати його детальніше не буду, щоби зоставити читачеві художню приємність самому відстежувати всі перипетії й самому переживати свій катарсис. Дозволю собі лише одну невелику цитату, котра якраз і розкриває цей первень. Вона – із листа Небесійчука: «За кордон я піду, як ходив досі – як зв’язківець, кур’єр, провідник… Тільки не як до нового дому. Тут немає перспективи? Уб’ють?.. Я тобі відкажу словами мого друга: я готовий. Людина живе і вмирає лише один раз. Чи ж не хороше з піснею на вустах у колі друзів впасти на сиру землю, на цю землю, яку я так люблю, за яку молюся й за яку готовий померти? Я сівач. Ми сіємо, сповнюючи свій обов’язок, хоча б цим зерном мали бути наші кістки. Байдуже, хто жатиме – ми чи нащадки. Мені досить одного променя далекої мети. Мені приємна моя доля. А смерть… Красу життя довершує гідна смерть. Ми пройдемо через усі випробування чистими, донесемо наш прапор до мети. Найприємніше видовище, коли людина повстає проти бруду й помалу очищується… Я гордий із своєї місії і сповню її до кінця…»

Одне слово, роман Василя Стефака розкриває сучасними художніми засобами на основі глибинних національних традицій одну з украй важливих і напрочуд актуальних тем. Відтак висування цієї книжки на найвищу вітчизняну мистецьку відзнаку закономірне, і хочеться сподіватися, що Шевченківський комітет належно поцінує як мистецькі якості, так і національний первень роману «По той бік ночі».

Іван АНДРУСЯК