Відповіді на запитання Лариси Романюк для закарпатської газети «Старий замок»

Відповіді на запитання Лариси Романюк для закарпатської газети «Старий замок»

Ось нині є великий суспільний запит на хорошу дитячу літературу – і одразу ж з’явилася ціла низка цікавущих дитячих письменників. Направду, мені зараз набагато цікавіше читати Лесю Воронину, Володимира Рутківського, Марину Павленко, Оксану Лущевську, Сашка Дерманського та багатьох інших моїх дитячих колеґ, аніж колеґ дорослих! При всій моїй щирій повазі до Андруховича чи давніх дружніх почуттях до Жадана – я прекрасно знаю, чого від них чекати. А коли Степан Процюк написав прекрасну повість для підлітків про перше кохання «Марійка і Костик», або Дзвінка Матіяш – дивовижну збірку «Казки П’ятинки», або Андрій Кокотюха – цикл «хлопчачих» пригодницьких повістей, я був неабияк по-доброму подивований!

Коли і чому ви почали писати книжки для дітей?

Усе почалося вісім років тому, коли народилася моя найменша донечка Стефа. Доти життя мене добряче помотало й погармидерило, так що про якісь речі навіть згадувати тепер соромно. А тоді попустило – і я ніби зовсім іншими очима глянув на світ! І разом зі Стефою ніби наново почав цей світ відкривати. Навіть у найменших дрібницях – що в ньому справді важливе, а що раніше просто здавалося важливим…

Отак ніби наново й писати почав: спершу якісь «домашні приколи», які здавалися абсолютно контекстуальними, так що лише рідні й можуть зрозуміти, про що там ідеться, й усміхнутися. Але потім виявилося, що їх нормально сприймають і мої старші діти, і їхні друзі, й Стефині друзі в садочку, й діти моїх друзів… Так і не зогледівсь, як мені написалося чимало віршів, які відтак лягли в основу збірки «М’яке і пухнасте».

Або розказую Стефі на ніч казочку, а старші діти й собі слухають. Це вони лише роблять вигляд, що дуже дорослі й ті казочки їм уже ні до чого – але ж я добре знаю, що слухають… Ну а щовечора одне й те ж розказувати нецікаво – то й починаєш фантазувати, часто й сам не знаючи, куди та фантазія виведе. Іноді всяка дурня фантазується, а іноді щось і цікаве виходить. Так із того й написалися і «Стефа й Чакалка», і «Зайчикова книжечка», і «Хто боїться Зайчиків»…

А потім Стефі час літери вчити – і пишеться «Звіряча абетка».

А потім дітлахи й самі починають у різні історії вляпуватися – і пишуться «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому».

А потім починаєш згадувати, яким малявкою був сам – і пишеться «Вісім днів із життя Бурундука»…

Що самі читали в дитинстві?

Я в дитинстві – принаймні в свідомому дитинстві – був нетиповим і в чомусь навіть неправильним читачем. Одного разу відкрив собі Франка – і Франко надовго визначив моє читання як дуже доросле. До шістнадцяти років я старанно проштудіював усі перші 25 томів його академічного 50-томника, в яких були художні тексти й переклади, а перші три томи з віршами взагалі зачитав до дірок. А ще класу з шостого намагався регулярно, принаймні раз на місяць, «втекти» у Косів, де в обидвох тоді книжкових крамницях на зекономлені на обідах гроші скуповував усю поезію, яка там лише була…

Ну та провадити такі експерименти я рекомендував би лише тим діткам, яким це справді цікаво і які певні, що з них відтак виростуть поети чи літературознавці – я й нині знаю кількох таких. Зате сам тепер із величезним задоволенням читаю й перечитую Жуля Верна, Фенімора Купера, Всеволода Нестайка, Лесю Воронину – надолужую проґавлене в дитинстві…

У ваших дитячих книжках багато зайців, звідки така любов до вухатих?

Це теж від Стефи – у неї зайчик улюблена тваринка, тож удома ціла хмара іграшок-зайців та ще й декоративний кролик Мелетій, якого ніхто кроликом і не називає, лише зайчиком. Із ким, як то кажуть, поведешся…

Узагалі, зайчик – така істота, яку просто неможливо не любити! Є в цьому світі два типи людей, яких я, власне кажучи, за людей і не вважаю – політки (за вкрай поодинокими винятками, такими як В’ячеслав Кириленко чи Олесь Доній) і мисливці (усі без винятку, хіба про Остапа Вишню і Максима Рильського чемно промовчу). Бо якою ж мерзотою треба бути, щоб убивати зайчиків! Вони ж, поранені, плачуть, як немовля…

Ви ще й орнітолог-любитель, чому саме птаство, а не, наприклад, комахи?

І сам не знаю… Усе почалося з того, що я кілька років тому редаґував дуже цікаву книжку про птахів мого доброго приятеля, письменника й біолога Олеся Ільченка. І був вражений тим, наскільки це цікаво і як мало я про це знаю. Отак захопився – і втягнувся. Тепер для мене величезне задоволення ловити очима пташку, визначати, хто вона. розуміти її поведінку… Навіть коли, відриваючись від роботи, просто виходжу на кілька хвилин на балкон подихати свіжим повітрям – очі мимоволі шукають когось у небі чи в гіллі найближчих дерев.

У вас троє дітей, хтось з них уже хоче, як батько, писати?

Найближче до цього підступала Ліза, моя старша дочка. Їй навіть дуже непогана, як на її вік повість написалася – «Через міст перейти». Проте ми з дружиною ставимося до цього хоч і приязно, але дуже обережно. Ми переконані, що діти самі мають для себе визначити, чим у цьому житті цікаво буде займатися власне їм, а не мордуватися, тому що цим займаються мама й тато.

Київські пагорби замінили вам Карпатські гори?

Та ні, це неможливо! Це дві різні любові, й обидві на все життя. І ще третя – Слобожанщина, батьківщина мої дружини. Я гуцул з роду, з виховання, багато в чому за світовідчуттям і способом мислення – але я не можу бути «чисто» гуцульським поетом, як і «чисто» київським, мене хвилює ширший український простір, який включає і одне, і друге, і третє…

Іван Андрусяк нині містянин чи селянин?

За способом життя містянин, звісно. Але світовідчуття в мене значною мірою залишилося селянське – це те, що усмоктане з молоком матері й що змінити неможливо. Мене страшенно дратують ті з роду селяни, які, переїхавши до міста, якогось біса починають соромитися самих себе. Це так огидно!

Як літературний редактор видавництва, як би ви оцінили ситуацію з сучасною українською літературою?

Їй треба ще пережити багато дитячих хвороб. Але вона їх дуже швидко долає, так що я всерйоз сподіваюся дожити до того часу, коли в нас поруч із прекрасною поезією буде така ж прекрасна романістика.

Чого їй сьогодні найбільше бракує?

Того, чого й усім нам: здорового, «встояного», притомно мислячого українського суспільства. Бо лише в ньому будуть здатні системно продукуватися, прочитуватися, осмислюватися серйозні тексти. Бо зараз у нас, за поодинокими винятками, що цікавіший текст, то менший він має резонанс – а це неправильно, так бути не повинно.

Вам сподобалося б ще за життя стати класиком?

В Україні класиками за життя, як правило, не стають. А ті, хто стають, відтак чомусь ідуть у політику, і там дуже швидко втрачають весь свій авторитет. Я в політику йти не хочу – тому краще вже після смерті (сміється)…

Як журналіст Андрусяк уживається з поетом Андрусяком?

Дуже просто і легко. Журналістика для мене – робота, а література – щось значно більше. Роботу треба робити чесно й професійно – але при цьому не брати надто близько до серця, бо серце треба берегти себе для отого більшого.

Звісно, справжні журналісти мене б не зрозуміли, бо вони в журналістські тексти серце вкладають – а я ні, лише розум.

Як уважаєте, літературної критики в Україні вже немає чи ще немає?

Вона є настільки, наскільки обставини дозволяють їй бути. Коли в нас буде притомніший книжковий ринок і розгалуженіша система періодичних видань, які пишуть про книжки, тоді рівень критики дуже стрімко зросте.

Є щось таке, що дуже хочеться зробити, але часу не вистачає чи руки не доходять?

Дуже багато такого! Передовсім чимало хороших текстів хочеться перекласти – але це серйозна системна праця, якою слід займатися постійно, а не фраґментами, уриваючи час від роботи, родини та інших нагальних справ.

Ви справляєте враження спокійної, врівноваженої людини… Що в повсякденному житті та літературі може вас дійняти?

Коли щось капає на мізки довго й методично, то в якусь мить я й вибухаю! І зазвичай не після чогось справді серйозного (тоді якось мобілізуєшся і реагуєш адекватно), а після дрібнички, яка просто переповнила чашу терпіння. Але ненадовго – вибухнув, і мені тут же стає соромно...

Це в житті, а стосовно реакції на якісь громадські чи довколалітературні подразники – то тут найдужче доймає падлюцтво. Ось є один депутат із відверто українським прізвищем, який російською без акценту навіть говорити не навчився – а возить по Україні якісь мерзотні виставки й верзе таку шовіністичну ахінею, що аж страшно. Це ж якою падлюкою треба бути, щоб так чинити! Або є один критик, який для російського шовіністичного видання навигадував купу ідеологічної гидоти про великого поета і дуже совісного чоловіка. Перед тим цей дуже світлий поет став лавреатом Шевченківської премії – і той падлюка хотів його із заздрості очорнити. Був цілком свідомий того, що бреше – і брехав! Не розумію, як так можна... Або ще один поет-політик «доекспериментувався» до того, що опублікував страшенно гидотного «вірша» про Христа. Якби це мало бодай якийсь мистецький сенс, я б промовчав – але то був банальний «випендрьож», який я не можу охарактеризувати інакше як падлюцтво.

Отакі речі мене страшенно дратують. А з різноманітними дрібницями чи помилками завжди треба миритися, бо ніхто з нас не святий, у кожного свої казуси.

Чому деякі жанри, наприклад, наукова фантастика, майже не представлені в українській літературі?

Здається, наукової фантастики зараз узагалі не існує – цей жанр вимер, поступившись примітивнішому й убогішому фентезі, де ідеї не кореспондуються з наукою, а банально висмоктуються з пальця. Зрештою, це закономірна трансформація жанрів, залежна від естетичних орієнтирів тієї чи іншої доби.

Але в нас є ще й така річ, як означена Дмитром Чижевським «неповнота» літератури, розвиток якої протягом століть штучно гальмувався, тож закономірно, що вона не може «виповнитися» водномить. Наберімося терпіння – на все свій час. Зараз важливо подолати оцю інерцію штучного гальмування й «виповнити» суспільство, щоб воно почало продукувати значно розмаїтіші запити – тоді з’являться й письменники, здатні ці запити задовольняти.

Назвіть 10 книжок, які, на вашу думку, годилося б прочитати кожній освіченій людині.

Боюся, що це неможливо! Десяти геть мало! Почнімо, звісно, з Біблії, а відтак і Коран та інші священні тексти бодай основних світових релігій. Як мінімум Платон з Аристотелем для світоглядного орієнтування, а відтак і засадничі духовні тексти, як-то «Сповідь» св. Авґустина й «Четьї Мінеї» св. Дмитра Туптала. Сковорода в будь-якому випадку! Тоді як мінімум по одному потужному поету з кожної приступної національної літератури, з найрозвинутіших і сусідніх до десяти, а з рідної принаймні двадцять – і вже добігає до двох сотень...