Іван АНДРУСЯК

 

СОРОКОПУДИ,

або Як Ліза і Стефа втекли з дому

 

Дівчача повість

 

1.

Місяць над Куземином стояв великий-великий і чистий як сльоза.

Зірки виблискували старанно, мов першокласники…

Куди не глянь – справжнісінька тобі ідилія.

І тільки голосистий птах, нахабно всівшись на димарі, аж заходився криком: «Утік! Утік! Утік!»

Стефа тяжко зітхнула.

Ліза зітхнула ще тяжче.

– Хай би хоч той сорокопуд замовк…

– І справді, чого він весь час дражниться!? Йому́ ми чим не догодили?..

– Злюка!

– Ябеда!

– Ой, потрапиш ти мені до рук, – погрозила кулачком Ліза.

– Упіймаємо, засмажимо і з’їмо, – сердито покосилася на димар Стефа.

– Ага, упіймаєш ти його… Лови вітра в полі…

І дівчатка ще тяжче зітхнули.

А сорокопуд не вгавав. Час від часу балансуючи крилом, щоб утриматися на краєчку димаря, він весь аж вигинався в співі, наслідуючи то солов’я, то горлицю, то перепілку, то навіть цвірінчання курчати, – та найчастіше просто докоряючи дівчаткам: «Утік! Утік! Утік!»

Певно, й очі заплющив від старання – так заходиться! Але цього, звичайно, в таку пору вже не розгледиш. Хоч як місяць із зірками не висвічують, а сонечка ж не замінять – опівніч близиться…

А Ліза й Стефа принишкли в кущах поза брамою і видивляються, коли в хаті світло загасне. Коли, себто, бабуся Катя й бабуся Леся, втомившись чекати своїх волоцюг, спати нарешті ляжуть. Думається дівчаткам, що колись таки ляжуть – не сидіти ж їм отак усю ніч, – і тоді можна буде тихесенько шмигонути по своїх ліжечках, укритися ковдерками з головою, заникнутися отак, задикуватись, як миші по нірках, – і нічого нікому не пояснювати.

Бо що ти тут поясниш?!

Анічогісінько…

Ні – кари, звичайно, не уникнути, – але хай то буде вже зранку. Бо зранку люди добрішають. А звечора за такі фокуси можна й дубцем[1] по попі отримати! Та ще й добряче – під гарячу руку…

Зранку ж бабуся Катя побурчить, бабуся Леся полає, та й усе. Одразу ж і до столу покличуть, снідати…

Ох, як у животах бурчить – слона б із’їли! Воно й не дивно – не обідавши, не вечерявши…

А світло все не гасне, бабусі все не лягають, а вже й прохолодно, і комарі такі кусючі, як сто чортів, а найстрашніше – в животах бурчить…

І ще цей соропуд: «Утік! Утік! Утік!»

Ні, треба на щось зважуватися!

Тож першою не витримує Ліза:

– Свиридові Петровичу тепер добре, – зітхнувши, заздрісно мовить вона. – Спить собі, певно, без задніх лап і в ус не дує. А ми…

Помовчали.

Що тут скажеш?...

– Може, підемо, – несміло пропонує нарешті Стефа. – Пізно вже, їм спати хочеться. Може, сон їх уже зморив, і вони не дуже лаятимуться.

– Ходімо, мабуть, – так само тяжко зітхає Ліза. – Все одно рано чи пізно йти доведеться…

І дівчатка, узявшись за руки, повільно – повільнюсінько! – дибають на світелко у вікні…

Отаке воно, життя!

А як гарно все починалося…

 

 

Частина перша

З ДУБЦЕМ І З ЛОМАКОЮ

 

2.

…А починалося все справді гарно. Коли ще тато з мамою не поїхали до Києва, – робота, дідько б її за попу вкусив! – Стефа з Лізою і в походи з ними ходили, і на археологічні розкопки в Більськ, і на річку, ясна річ. І сало на шпичках смажили, й сосиски, і навіть справжні шашлики одного разу. Ото було життя!

А тепер…

Ні, з бабусями добре. Дуже добре. Вони так люблять, так балують – і приголублять, і смакоти наготують, і цукерочка в кишені завжди для онучок припасена, – але все ж, усе ж… Самі подумайте, що за життя: почитай, Лізонько, книжечку; пограйся, Лізонько, зі Стефочкою; збери, Стефочко, свої іграшечки; не йдіть, діточки, на ставок, там у воду можна впасти; не нипайте, діточки, по кущах, там кліщ учепиться; не лізьте, діточки, на горище, там павуки й пилюка; краще з’їжте, Лізонько й Стефочко, по пиріжечку… А щось таке учворити, щоби потім згадувати все життя й однокласникам похвалитися після канікул – ото вже ні, з бабусями такі фокуси не проходять. Старенькі вони вже, не до забавок їм. Особливо бабусі Каті – вона ж навіть мамі бабуся, а бабусі Лесі – мама…

– Так далі жити не можна, – зважилася нарешті Ліза, коли вони з сестричкою вирвалися одного разу з бабусячої опіки й заховалися у високих кущах малини в кінці городу. Стефа смакувала солоденькими ягодами, так що вже мала малинові «вуса» й малинову «бороду». А ось Лізі було не до того – вона сиділа, узявши щоки в долоні, й дивилася на слимака, який старанно повз кудись своєю слимачачою стежкою, ні з ким не звіряючись і нікому не доповідаючи, де саме він зараз є і куди воліє податися.

– Ні, так далі жити не можна! – ділилася вона з меншою сестричкою своїми прикрощами. – Ось навіть найостанніший нікчемний слимак, і той живе на волі й повзе собі, куди заманеться. І ніхто йому не каже: досить тобі, слимачику, бешкетувати, не повзи в малину, краще з’їси, слимачику, пиріжечок! А ми... Досить того, що цілісінький рік у ту дурну школу ходи, щоб вона згоріла, й усіх учителів слухайся, бодай їм грець... Досить того, що вдома, поки завдання не зробиш, ніякого тобі телевізора, і поки книжки́ за програмою не прочитаєш, ніякої тобі цікавої кни́жки... Ну, вдома це ще якось можна зрозуміти – там Київ, гармидер і купа роботи. Але ж тут нам нібито свобода! Нас до бабусь мама з татом для того й привезли, щоб, як тато казав, діти вільним духом надихнулися! І де ж отой вільний дух? Де козацьке роздолля і права дитини? Усе слимаку під хвіст! З’їси, Лізонько, пиріжечок... Та мене вже нудить від тих пиріжечків! Мені чогось такого хочеться... такого... А тобі би тільки малина! Он, уже все плаття соком забризкала. Малявка...

– Я ме мамявка, – обурилася Стефа з повним ротом. – Просто малинка смачна, – продовжила, вже проковтнувши. – І пиріжечки теж смачні...

– Ну, смачні... То й що? Свобода ж смачніша!

– Умгу, – Стефа й далі ласувала ягодами. Слимак тим часом заповз під листок.

– Ет, тобі аби лиш напихатися! Будеш так багато їсти, то скоро й ходити не зможеш. Будеш повзати, як отой слимак, і на спині замість хатки мішок з пиріжками носитимеш.

Стефа спаленіла й уже було відкрила рота, щоб і собі сказати щось образливе, та сестричка поквапилася її заспокоїти:

– Гаразд-гаразд, не ображайся! Я ж думаю, як зробити так, щоб нам було краще, а ти хоч би мене підтримала...

– Та хіба нам погано?

– А що хорошого? Ось коли ми востаннє на річці були?

– Та позавчора, здається...

– А коли наступного разу підемо?

– Та, може, завтра...

– А чому аж завтра? Я сьогодні хочу! І вчора хотіла!

– І я хочу. Але ж бабуся казала, що вона вже старенька і не може з нами кожного дня ходити. До річки ж далеко.

– Ну, далеко. Але ми би й самі сходили.

– Ні, бабуся самих не пускає.

– Ото ж бо й воно, що не пускає!

Слимак виповз із-під листка й посунув далі.

– Ось, слимак який маленький, а коли захоче, то хай і повільно, але може до річки доповзти, – правила своє Ліза. – Або в похід... Може, він і зараз у поході? Може, то в нього не просто хатка на спині, а наплічник, у якому є все-все, що слимакові для життя потрібно?

– Де? – зацікавилася Стефа, відриваючись нарешті від малини.

– Та он же! Бач, який малий, і повільний, і товстий, а вже мандрівник...

Стефа уважно роздивилася слимака, похитала пальчиком молочного зуба, який ось-ось мав би нарешті випасти, й мовила:

– Я теж хочу в похід.

– То ходімо!

– Але ж як? Тато з мамою в Києві...

– А ми самі.

– Та ж бабусі не відпустять.

– А ми втечемо!

– Як утечемо?

– А так: утечемо з дому – і все!

– Назовсім?

– Не назовсім! Лише на день! Ну, може на два... А бабусям записку напишемо, щоб не хвилювалися.

– І будемо мандрівниками?

– Ага, справжнісінькими мандрівниками! Як слимак! І наплічника приготуємо... Ти тільки нічому нічого не кажи! Бо не відпустять!

 

3.

Приготування тривали аж три дні. Весь цей час дівчатка поводилися чемно, як ніколи. Не докучали бабусям, не лаялися одна з одною, як це частенько бувало раніше, а ходили по двору, тримаючись за ручки, гралися, а найдужче полюбляли усамітнюватися й, схилившись над Лізиним блокнотом, про щось шепталися і щось собі нотували. Бабусі натішитися не могли такими милими онучками й розповідали мамі з татом по телефону про те, що в Лізи і Стефи раптом з’явилися спільні дівчачі таємниці...

Вечорами усі всідалися круж столика на подвір’ї, запалювали очеретину-«мікрофон», яка насправді не горить, а лише димить, відлякуючи комарів, – і пили чай зі свіженької м’яти, в який бабусі додавали для запаху й кольору або листочки вишні (ягоди вже відродили), або стебельце чебрецю, або маленьку гілочку смородини, або кілька квіточок нагідок чи «сережок» липи... Дівчатка швиденько пили по горнятку чи й по два, присмачуючи гербату свіженьким медком, і бігли в ліжечко, де продовжували шепотітися, доки не засинали (вони навіть спати вирішили разом, на ліжку мами й тата, в окремій кімнаті – досі такого не бувало). А бабусі ще довго сиділи, смакуючи духмяний напій, і розмовляли про те, які хороші в них онучки-правнучки.

Відтак на небі з’являлися перші зірки, на димар неодмінно всідався сорокопуд і заводив свою вечорову пісеньку, наслідуючи співи багатьох пташок...

 

...Кажуть, що одного разу в пташиному світі сталася надзвичайна пригода. Соловейко щовечора так солодко виспівував на вершечку найвищої в лісі ялини, що пташки і навіть звірі заслуха́лися й забували про все на світі. І лише заздрісний кліщ ніяк не міг з цим змиритися. Одного разу, коли концерт був саме в розпалі й усі завмерли, насолоджуючись співом, підступний кліщ підкрався до соловейка, який захоплено виводив своє соковите соло, і... вкрав у нього голос! Соловейко, якого обірвали на найвищій ноті, нестямився й геть розгубився. Він, бідолаха, не міг більше й слова вимовити, навіть гукнути на допомогу не міг. Кинувся навздогін – та марно... Кліщ скотився вниз по гілках ялини й потоком-потоком давав драла.

А тим часом звірі й птахи, вражені розкішним співом, ще довго не могли отямитися і просто нічого не завважили. Тільки сорокопуд, який слухав соловейка з вершечка однієї з сусідніх ялин, побачив те, що сталося, – та й він спершу розгубився, бо не знав, що робити і кого кликати на допомогу. Проте коли кліщ скотився з ялини й потоком-потоком забіг так далеко, що його вже ледве-ледве можна було помітити, сорокопуд таки зібрався з силами і закричав:

Ловив кліща

Тьох-тьох-тьох

Соловейко ловив кліща

Брія-брія

Ловіть-ловіть

Утік-утік

Ловіть

Потоком-потоком

Усі, ясна річ, збагнули, що це волає не соловейко, а хтось інший, і кинулися наздоганяти кліща. Проте марно – той забіг уже занадто далеко, тож перейняти його було годі. Так соловейко залишився без голосу і того року вже більше не співав. А сорокопуд, картаючи себе за нерішучість, все літав над лісом, над полем, над селом, вишукуючи кліща; і коли йому здавалося, що завважив злодія, – він тут же заводив:

Утік-утік

Потоком-потоком

Ловіть-ловіть

Утік-утік

Але все було даремно...

Соловейко заспівав лише наступного року, повернувшись із вирію. Але щойно заколосився в полі ячмінь, як заздрісний кліщ знову підкрався до соловейка – і все повторилося... Відтоді в народі й кажуть:

Ячмінь колос викидає –

Соловейко голос покидає.

І щойно соловей покине голос, як сорокопуд починає своє полювання на злодія кліща, – і тоді вже виспівує він...

 

4.

А про що шепотілися дівчатка?

Ви вже, певно, здогадалися – вони розробляли план утечі з дому!

Власне кажучи, ніякого спеціального плану в них не було.

– Варто лише вийти за хвіртку, – казала Ліза, – і пригоди почнуться самі собою. Бо втекти з дому, та ще й самим – це вже пригода, і то неабияка! Уявляєш: ми підходимо до ставка і завважуємо, що в кущах ховається... злочинець. У нього в руках жовта папка з важливими документами, на якій великими синіми літерами написано: «Цілком таємно!» Це креслення нового українського бомбардувальника... ні, винищувача, якого саме випробовували на військовому аеродромі в Охтирці. Це той літак, що пролітав сьогодні перед обідом над бабусиною хатою.

– Високо-високо?

– Ага! Він випускав аж чотири струмені диму, ти бачила?

– Бачила!

– Отож... А той злочинець викрав папку з документами, в яких описано все-все про цей літак. І тепер він скрадається до кордону з Росією, щоб там продати ці креслення, отримати багато-багато грошей і стати олігархом. А Росія знатиме все-все про наш бомбардувальник... ні, винищувач, і зможе на нас напасти...

– Ой!

– Він скрадався лісами всю ніч і аж перед ранком трохи заснув біля ставка – того, де ми з татом зловили аж трьох карасів. Його шукає вся міліція і навіть СБУ, але ніхто не знає, де він ховається. Лише ми з тобою бачимо, як він спить біля пенька, міцно обнявши синю папку з жовтим написом великими літерами: «Цілком таємно!»

– Жовту папку з синіми літерами...

– Та яка різниця!

– Як? Ти ж казала: жовту...

– Гаразд, нехай жовту. Що будемо робити?

– Ми на нього нападемо, зв’яжемо, вкинемо у ставок, а папку заберемо й понесемо в міліцію.

– Ага, так таки й зв’яжемо... Він великий і сильний! Він сам нас зв’яже і вкине у ставок!

– Ой! Тоді ми підкрадемося, доки він спить, і викрадемо в нього папку, а йому підсунемо наш альбом для малювання!

– Ага, так таки й викрадемо... Він прокинеться і таке нам влаштує, таке влаштує... що аж не знаю...

– Ну, тоді ми побіжимо в міліцію і розкажемо, де він спить.

– Ага, так нам міліція й повірить... Де ти бачила, щоб наша міліція вірила нормальним людям, та ще й дівчаткам? Такого навіть у кіно не буває! Ні, це теж не годиться...

– А що ж тоді?

– Думати треба, Стефочко, думати...

– Ну, я й думаю, але більше нічого не думається!

– А ми зробимо ось що: заховаємося в кущах, почекаємо, доки злочинець прокинеться, й підемо за ним назирці – але тільки тихо-тихо, щоб він нас не помітив. І коли вже він підходитиме до кордону – аж тоді здамо його прикордонникам з рук у руки. Прикордонники навіть маленьким дівчаткам вірять, я про це в книжці читала, – а нам тим паче повірять, ми ж уже не маленькі...

 

Отакі в наших дівчаток були плани!

Щоправда, не всі – була ще таємна сторінка в Лізиному блокноті, де дівчатка складали список речей, які неодмінно знадобляться після втечі з дому:

1. Наплічник (закреслено, бо татів виявився занадто великий і важкий). Сумка (закреслено, бо надто незручно). Целофановий пакет (закреслено, бо геть несерйозно для таких поважних шукачів пригод, як Ліза зі Стефою). Портфель (нарешті те, що треба – Лізин ранець, з яким вона торік ходила до школи і вже зносила, так що мама з татом обіцяли на наступний навчальний рік придбати їй новий).

2. Блиск для губ і дезодорант. Далі дописано великими літерами червоним фломастером: МОЇ!

3. Гребінець і десять (закреслено) двадцять (закреслено) тридцять вісім ґумочок для волосся. Далі дописано великими літерами червоним фломастером: УСІ ҐУМОЧКИ!

4. Курточки, щоб від дощу ховатися (закреслено, бо важко їх з собою носити). Плащ-дощовик (нічим не краще). Два целофанових пакети, щоб ховати голову від дощу (оце вже нехай!)

5. Сірники, щоб розпалити вогнище.

6. Теплі речі (закреслено, бо занадто абстрактно). Светри (ті, що їх бабусі змушують дівчаток одягати надвечір, коли стає трохи прохолодно).

7. Їжа (обумовлено: те, що знайдеться в холодильнику зранку в день утечі).

8. Підстилка, щоб спати.

9. Ковдра (закреслено, бо заважке). Щось легеньке, чим можна вкритися (цим виявилася стара скатертина зі столика, на якому тато, коли приїжджає, розставляє свій ноутбук).

10. Вода (обумовлено: маленька пляшечка, бо криниць у селі багато, завжди можна набрати свіжої).

11. Альбом для малювання і фломастери, щоб листи писати.

12. Туалетний папір (ознака цивілізації – як же без нього).

13. Книжку, щоб не було нудно (тут думки розійшлися: Стефа вимагала «Стефу і її Чакалку», а Ліза – «Дядька Барбатка». Мусили взяти обидві).

14. Нові Стефині бриджі (на категоричну вимогу Стефи! Мама привезла їх дочці в подарунок, але бабусі не дозволяли вдягати в селі, щоб не забруднила чи не порвала; казали: в них у Київ поїдеш, але Стефі хотілося поносити красиву обновку вже тут).

15. Бадмінтон.

Було ще кілька рядків, закреслених так старанно, що вже й не розбереш.

А наприкінці ще два пункти без номерів дописані все тим же червоним фломастером:

БЛИСЬ ДЛЯ ГУБ І ДИЗОРАТ ЛІЗИНІ

МОЮ ГІГІНІЧНУ ПОМДУ!

Головне, що ляльок вирішили залишити вдома – вони для такої подорожі ще замалі. Стефа звечора старанно уклала їх на маленькому диванчику, ніжно вкрила хусткою, що правила їм за ковдерку, й заспівала колискову.

Свирида Петровича Голохвостого не взяли теж – бо з ним багато мороки. Лише Ліза напередодні старанно почистила йому клітку, поміняла воду в поїлці й підсипала побільше зерна, яке дбайливий хом’ячок одразу ж поносив у свою хатку, смішно набивши у щоки.

 

5.

Кішка на ім’я З Голодного Краю зустрілася утікачкам одразу за хвірткою, і ув’язалася слідом.

Спершу дівчатка вирішили далеко не відходити – слід було переконатися, що про їхню втечу бабусям відомо, й поспостерігати за тим, як бабусі на це реагуватимуть. А раптом вони таке влаштують, таке-е-е влаштують, що краще буде одразу вернутися, щоб на меншому обійшлося... Тому Ліза зі Стефою заховалися в густих вишневих заростях, якими закінчувалося сусіднє – через вулицю – обійстя. По-перше, звідти добре проглядалася хвіртка, натомість від хвіртки розгледіти їх серед хащів було непросто. А по-друге, в сусідньому домі давно вже ніхто не жив, а отже, ніхто й не міг застати їх ізненацька, так би мовити, «з тилу». Бабця, яка там мешкала, кілька років тому померла, а її діти й онуки жили чи то в Охтирці, чи в Харкові й до батьківського двору навідувалися рідко.

Кішка на ім’я З Голодного Краю одразу ж перейнялася таємничим настроєм дівчаток і поводила себе точнісінько так само, як вони – сторожко вигнувши спину, нервово позирала в бік хвіртки...

 

...Таке незвичне ім’я дала цій кішці Ліза. Пояснювалося воно дуже просто: коли діти сідали обідати чи вечеряти за столиком у дворі, вона неодмінно зринала на стежці, що вела з городу, й тихесенько-тихесенько, сторожко наближалася, вирячивши великі круглі зелені очі. Стефа першого разу хотіла до неї підійти, але кішка дала драла. Утім, ненадовго – скоро великі зелені очі знову зринули на стежці, й почулося тихеньке благальне «няв». Тоді Ліза винесла їй шматочок страви, і кішка знову порснула геть – проте, оглядаючись. Коли ж Ліза трохи відійшла, кішка накинулася на страву й проковтнула її умиґ ока, так немов три дні не їла. Отримавши ще, так само швидко й «нахрапом» ум’яла і той шматок. Отоді Ліза й сказала, що ця кішка «немов прийшла з голодного краю» – так воно й прижилося, доки не перетворилося на ім’я.

Звісно, бабуся Катя спершу бурчала, що «не слід принаджувати котів-волоцюг», але відтак злагідніла й вона. Особливо після того, як кішка З Голодного Краю якось уночі впіймала велетенську – «як півслона» – мишу й демонстративно виставила її зранку на порозі, щоб неможливо було не помітити. Відтоді кішка З Голодного Краю вважалася «своєю» – хоча йшла собі коли хотіла й куди хотіла, а приходила зазвичай лише на обід чи вечерю (сніданком її, вочевидь, забезпечували миші). І хоча вона вже залюбки дозволяла дівчаткам себе погладити, та й їжі для неї ніколи не бракувало, кішка все одно, за набутою в не найкращі дні свого життя звичкою, накидалася на кожен шматочок так, мовби три дні й ріски в роті не мала... Що поробиш – голод не тітка!

Ось і зараз кішка З Голодного Краю недарма склала утікачкам компанію – її гострий нюх одразу ж уловив у портфелі, який Ліза несла за плечима, лагоминку. Власне кажучи, лагоминка там була одна-єдина – останній пиріжок з м’ясом, що залишився в макітрі з позавчорашньої випічки.

 

...У «день ікс» дівчатка встали раненько й одразу ж попросили снідати. Бабуся Леся нашвидкуруч зробила їм яєчню на салі й пішла по молоко – старенькі бабусі корову тримати вже не могли, а молоко купували влітку для онучок у знайомих на дальньому кутку вулиці. Бабуся Катя тим часом була дуже зайнята на кухні – вона саме замішувала тісто для нової партії пиріжечків.

Отож, час для втечі був ідеальний...

Ліза зі Стефою швиденько проковтнули яєчню, віднесли на кухню порожні тарілки й кинулися до холодильника – бо ж у ранець наперед було складене все, заплановане для втечі, крім запасу продуктів. Проте в холодильнику їх спіткало перше розчарування – він був майже порожній. Звісно, за винятком шматка сала, замерзлого м’яса в морозилці, кількох м’ясних і рибних консерв та однісінького сирого яєчка, якому пощастило не втрапити до пательні дівчаткам на сніданок. З яйцями саме були перебої – одразу три курки пішли в декретну відпустку, себто заквоктали й висиджували курчат.

– Доведеться брати сало, – сумно сказала Ліза. Сала вона не любила. Звісно, не те щоб зовсім не любила, бо коли вони з татом і мамою ходили в походи, то наминала його на свіжому повітрі за обидві щоки. Але щоб самій його брати – оце вже ні!

– Не хочу сала! Воно несмачне! – Стефа в походах наминала його точнісінько так само, як і Ліза, але тут була з сестричкою заодно. – Краще візьмімо консерву...

– А ти вмієш її відкривати?

– Ні! Консерви завжди відкриває тато. Спеціальним ножем...

– Але ж тато в Києві...

– А ти не відкриєш?

– Ні, я не зможу! Я вже пробувала...

– Ну, тоді і я не відкрию... Але сала все одно не хочу!

– А пиріжки є?

Стефа заглянула в макітру на столику:

– Є! Один!

– Годиться, – зраділа Ліза. – І ще візьмемо яйце. Ми його зваримо!

– У чому? Ми ж каструльки з собою не беремо.

– А ось у цьому, – Ліза дістала з-за холодильника металеву бляшанку з-під кави. – Вона легка...

Яйце, щоб не розбилося, загорнули в газету («На розпал згодиться», – додала при цьому Ліза), вклали в бляшанку й примостили в ранці. Стефа тим часом налила води в пляшечку з-під мінералки і теж поклала до ранця. Тепер Ліза – ранець на плечі, Стефа – бадмінтон у руки, по дорозі залишили в поштовій скриньці наперед приготовленого листа для бабусь – і шаснули у вишневі зарості. Й звідти усі, разом із кішкою З Голодного Краю, спостерігали за тим, як бабуся Леся, прийшовши з банкою молока, забрала зі скриньки листа...

 

Далі, всупереч побоюванням дівчаток, було тихо. Якось аж підозріло тихо... Вже давно бабусям слід було б не просто прочитати, а десять разів перечитати листа й кинутися на пошуки улюблених онучок – але ніхто нікуди не кидався, ба навіть не гукав. Мов нічого й не сталося!

Тишу порушила лише кішка З Голодного Краю – вона потяглася лапою до ранця і жалібно попросила: «Ня-я-яв...»

Дівчатка перезирнулися.

– Може, дамо їй той пиріжок, – мовила Ліза. – А то вона ще нас викриє...

– Ні, вона не викриє. Вона хороша, – заперечила Стефа. – Але пиріжок дамо. Ми вже снідали, а вона, певно, ще ні. Миші поховалися...

– Миші зараз усі в полі, – авторитетно заявила Ліза, розстібаючи ранець. – Що їм тепер у селі робити? Жнива, збір урожаю! Море зерна! Вони там наїдаються на рік уперед. А тут коти голодні...

Кішка З Голодного Краю вдячно муркнула, схопила останній рум’яненький пиріжечок із м’ясом і, скрутивши хвостика калачиком, стрибнула в кущі. Дівчатка провели її очима, зітхнули й знову витріщилися на хвіртку.

Від бабусів не було ні слуху, ні духу!

Навіть якщо вони й стурбувалися, то жодним чином цього не виказували...

– Може, вони думають, що ми жартуємо? – запитала Стефа.

– Хтозна... Але це на краще! Якби кричали, то довелося б виходити. А так вважай, що вони нас відпустили.

– Як відпустили? Ми ж утекли з дому! – не зрозуміла Стефа.

– Звісно, втекли. Просто мовчання – знак згоди. Так ми їм потім і скажемо, коли вони лаятимуться. А тепер – ходімо, поки вони там не схаменулися.

– Ходімо!

І, скрадаючись, щоб не видно було від хвіртки, дівчатка тихенько вибралися на дорогу й побігли до ставка.

Бадмінтон залишився під кущем...

 

6.

Під пеньком біля ставка спав злочинець!

Ось лише папки з таємними кресленнями у нього в руках не було. Ні синьої з жовтим написом, ані жовтої – з синім...

На пеньку сиділа й чистила пір’я рибалочка голуба – надзвичайно красива пташка з синенькою спинкою і в червоному «фартушку».

Ще недавно дівчатка з татом захоплено спостерігали за тим, як рибалочка полює в ставку на маленьку рибку й несе її в дзьобику до свого гнізда – годувати пташенят. Але зараз їм було не до рибалочки! Тим паче, що зараз вони мало не сполохали злочинця, бо Ліза саме докоряла Стефі:

– Ти справжнісінька ґава-роззява! Ну, як можна було забути бадмінтон під кущем? У що ми тепер гратимемо?

– Ніяка я не ґава! – боронилася Стефа. – Я на хвіртку дивилася... І ще ця кішка З Голодного Краю... Я не хотіла забути, це він сам забувся... Він, певно, не хотів утікати з дому, ось і лишився там...

– Ага, не хотів! І тепер його там хтось знайде й забере собі, а ми залишимося без бадмінтона!

– Та ніхто не знайде! Повернемося, й заберемо... Туди ж ніхто не лазить, крім нас...

– А Власник Трилітрового Банку Тарас Дмитрович? Пам’ятаєш, ми його колись там бачили?

– Ну, бачили... Але зараз він туди не полізе, бо там живуть їжаки. Вдень вони сплять і хропуть, як бегемоти, – то він і злякається. Він же такий боягуз!

– Еге ж, боягуз. Але бадмінтон усе одно не треба було... Ой! Тс-с-с...

Тут Ліза й завважила злочинця, що спав неподалік під пеньком і хропів, як бегемот... або як їжак.

Дівчаткам аж дух перехопило! Вони швидесенько шаснули за найближчі кущики терену, густі й колючі, з синенькими, ще неспілими плодами, й задикувалися там.

Злочинець спав без задніх ніг. Добряче, мабуть, утомився...

Але папки у нього в руках не було!

– Де ж папка? – пошепки спитала Стефа, смикнувши сестричку за рукав. Та стиснула плечима – не знаю, мовляв.

– Може, за пазухою? – не вгавала Стефа.

– Може...

– Але ж не видко!

– Ну, знаєш, які тепер технології, – зашепотіла у відповідь сестричка. – Пам’ятаєш, ми фільм про шпигунів бачили? Там отакий ось дядько, як цей, відзняв документи фотоапаратом, захованим у ґудзику...

– То треба йому ґудзики позрізати. Усі! Доки спить...

– Треба. А чим? Ножиць ми ж не взяли.

– А ножиком?

– Він же тупий! Хоча, все одно нічого іншого нема...

На дні портфеля справді знайшовся маленький складаний ножик – Ліза його часом брала з собою до школи на уроки малювання, щоб застругати олівець, якщо той випадково зламається. Ножик так і залишився в портфелі, й тепер виявився як ніколи доречним.

– Хто піде? – коротко запитала Ліза, міцно стиснувши ножик у долоньці.

– Я піду! Я придумала! – заявила Стефа.

– Але я старша! – не поступалася Ліза!

– Ну, то й що? Придумала ж я!

– А ножик мій!

– Подумаєш...

– І дядько страшний... Він же злочинець! Він же документи сфотографував! Таємні! Про літак! За ним же вся міліція полює, і навіть СБУ!

Дівчатка вже й забули, що краще сидіти тихенько. Вони мало не кричали, сперечаючись.

Аж тут дядько під пеньком поворушився й закректав.

Рибалочка голуба злетіла з пенька й пурхнула над ставком.

По хвилі Стефа шепнула сестричці:

– Гаразд... Іди ти... Він і справді страшний!

– А якщо він мене схопить?

– Тоді я втечу і приведу людей!

– Угу...

І Ліза на пальчиках рушила до злочинця, стискаючи в спітнілих тремтячих долоньках ножика для застругування олівців...

 

7.

 

БАБУСІ ЛЕСЮ І КАТЮ!   НЕ ХВИЛЮЙТЕСЯ, МИ ВТЕКЛИ З ДОМУ НАЗАВЖДИ І НА ОБІД НЕ ПОВЕРНЕМОСЯ! ПИРОГИ НАБРИДЛИ, ЗВАРІТЬ ВАРЕНИКІВ!   ЛІЗА І СТЕФА   ТАТОВІ Й МАМІ НЕ КАЖІТЬ, ЩОБ ТЕЖ НЕ ХВИЛЮВАЛИСЯ

 

Свирид Петрович Голохвостий зацікавлено визирнув зі своєї клітки – і так і застиг, якомога ширше розплющивши свої маленькі жваві оченятка. Забув навіть заховати за щоку зеренце, яке тримав у передніх лапках точнісінько так, як немовля іграшку в долоньках...

Курчатко Тямуще так само зацікавлено висунуло дзьобика з-під хустки бабусі Каті. Воно вилупилося першим, але погана квочка його чомусь не прийняла – дзьобала і прогнала з гнізда. Молодших прийняла, а найстарше, бачте, виявилося їй немиле... Дурна квочка! Курчатко відтоді саменьке дибцяло по кухні й гасало за ногами кожного, хто туди заходив. А коли підросло й вийшло надвір – тут на нього розпочала справжнє полювання кішка З Голодного Краю. Менших не чіпала – їх-бо захищала квочка, – а це було таке беззахисне... Але недарма Ліза назвала його Тямущим – воно знайшло собі порятунок: вистрибувало на плече бабусі Каті й мов під квочку, ховалося під її хустку! Так бабуся й ходила по двору з курчатком на плечі. А тепер ось і воно здивувалося, слухаючи листа, якого бабуся Леся вийняла з поштової скриньки...

 

Бабусі ж тим часом... реготали!

Саме так – не сміялись, а реготали, аж сльози виступили їм на очі.

Бо це ж треба таке учворити! Чемні-чемні аж кілька днів були онучки, надто вже незвично, підозріло чемні... А виявляється, це вони готувалися!

– Чого ж вони перед цим начиталися? – відсміявшись, запитала бабуся Леся.

– Та все про якогось Робінзона, – відповіла бабуся Катя, зішкрібаючи з рук налиплі рештки тіста на пиріжки. – Але не про того, справжнього, про якого ще я малою читала. Цей їхній Робінзон чомусь із кукурудзи... як Пилип з конопель.

– А-а-а, зрозуміло! Це «Тореадори з Васюківки». Про таких же розбишак, як наші, тільки хлопчиків.

– Ох, якби були хлопчики, то й не дивно, що розбишаки. А це ж дівчатка... Хоча ти, Лесю, в дитинстві теж була розбишакою.

– Та ні-і-і, мамо! Таке скажете, – здивувалася бабуся Леся. – Я дуже серйозною була. Навіть коли хто сміявся, то я все казала: «Не сімтеся! Леся не любить!»

– Ну, серйозною то серйозною, але й ти вміла начудити. Пам’ятаєш, як я тебе по всьому селу шукала, всі ставки довкола оббігала, всі кущі, а ти заховалася собі в смородині коло хати й цілу годину там сиділа, не озиваючись?

– Та я ж не тікала! Я коло хати... Там так цікаво було: смородинка пахне, травичка пахне, жучки різні повзають, мурашки...

– А чого ж не озивалася?

– Та хтозна. Не озивалась, і все. Але то тільки раз...

– Ой, не тільки! Одного разу таке було, що мені й досі мурашки по спині, коли згадаю, як ти сидиш собі тихенько у дворі й з міною бавишся.

– Як із міною?

– Ну, не з усією міною, а з якоюсь деталлю від неї – запалом, чи детонатором, чи як там воно в біса зветься... Невеличке і якесь таке, як млинок. Я й подумати не могла, що воно від міни! Хоч ти вже й по війні народилася, але ж тут бойові дії були, і що німці, а що сов’єти стільки того залізяччя довкола порозкидали – страшно й згадати! У нашому селі чимало дітей отак підірвалися...

– А як це було? Я й не пам’ятаю...

– Звісно, не пам’ятаєш. Ти ще зовсім маленькою тоді була. Тато, царство йому небесне, саме на роботі був, я коло хати поралась, а ти десь у кущах оту біду знайшла і додому принесла. Я й рада, що дитина загралася, не вередує... Аж тут сусід Петро Нагнибіда зайшов чогось... Сокири, здається, позичити хотів... Та глянув на тебе, сполотнів весь – і як схопить оту міну, як пожбурить далеко-далеко, аж за город... Там воно й розірвалося! Він з фронту вернувся і знав, що воно таке – а я ж не знала...

– А я що?

– Та що... Ти заплакала спершу, що іграшку в тебе відібрали. А коли він пожбурив ту міну, і впав на тебе, захищаючи, а воно бабахнуло – враз і замовкла, мовби зрозуміла.

– Чого ж я цього не пам’ятаю?

– Певно, злякалася дуже. Кажуть, що людська пам’ять має властивість сама такі страхи з себе стирати, щоб вони на людину потім усе життя не тиснули.

Помовчали якийсь час, а тоді бабуся Леся, мовби похопившись, запитала, вказуючи на листа онучок:

– А що з цим будемо робити, мамо?

– Та нічого... Я між іншим, теш шкодливою дитиною була. Моїй мамі, пригадую, дядько, її брат, звідкись із заробітків хусток привіз... Тоді їх не так легко дістати було, та ще й таких красивих – і мама дуже ними дорожила. А я ними гарбузи на городі позапинала! Такі миловидні молодиці вийшли з гарбузів, що й не кажи... Мама хустки шукає – а я не признаю́ся! Аж восени й знайшли, коли всі хустки вже перетліли.

– Ну, це так мило!

– Може, й мило – але мамі так не здавалося.

– Ще б пак! Усі діти, навіть найслухняніші, однаково трохи шкодливі... Так що печіть, мамо, пиріжки, щоб готове тісто не пропадало, а я вареників наліплю на обід. Наші шкоди як нагуляються, то будуть за обидві щоки наминати і одне, й інше. Дякувати Богу, війна давно минула, і міни по кущах уже не валяються...

 

8.

«Утік! Утік! Утік» – волав сорокопуд услід дівчаткам, які мчали від ставка, не чуючи під собою ніг. Не просто мчали – летіли! По-справжньому летіли! Навіть кліщ так швидко не тікав від солов’я, як Ліза зі Стефою – від дядька, що спав під пеньком.

Ні, спершу все складалось якнайкраще...

Ліза на пальчиках рушила до злочинця, стискаючи в спітнілих тремтячих долоньках ножика для застругування олівців. Чолов’яга чемненько собі хропів, обернувшись обличчям до пня, й анічогісінько не завважував.

Ґудзик, щоправда, прозирав у нього єдиний – на задній кишені штанів. Відпоровся він доволі легко, незважаючи на те, що ножик і справді був тупенький. Принаймні дядько навіть не здригнувся.

Ліза оглянулась і побачила, що Стефа висунулася з-за куща терену, витріщилась на сестричку й крутить пальцем коло скроні.

«Ну, постривай, малявко!» – подумки пригрозила їй Ліза й показала кулака. Круглі від страху й цікавості оченята зникли за кущем.

«Але ж малявка має рацію, – думала тим часом Ліза. – Я таки балбеска! Бо жоден злочинець світу, навіть такий тупенький, як мій ніж, не ховатиме мініатюрний фотоапарат у ґудзику задньої кишені штанів. Інакше йому доведеться фотографувати не таємні креслення літака, а щось зовсім інше... Скажімо, спинку стільця, на який сідає. Або рибалочку голубу, якщо повернеться попою до ставка. Ні, нам потрібні ґудзики з сорочки!»

Хоча вже впольованого ґудзика вона теж не викинула – заховала в кишені джинсів. Може, на щось і він знадобиться. В СБУ розберуться...

Цікаві оченята сестрички знову висунулися з-за куща. Лізі чомусь нестерпно захотілося показати малій язика... Але ні, не можна! Таку серйозну справу, як полювання на злочинців, не годиться супроводжувати смішками.

Ще дужче стиснувши ножика в правій руці, Ліза спробувала лівою легенько повернути до себе нижній край сорочки. Це виявилося легко, бо дядько, вкладаючись під пеньок, певно, її розстебнув. Проте все марно – на зарицьканій матерії чомусь не було... жоднісінького ґудзика!

«Тю!» – тільки й змогла подумати Ліза. Такого удару долі вона не сподівалася.

Заскочене обличчя повернулося до куща, за яким принишкли Стефині оченята. Язик сам висунувся з рота... Оченята закліпали і зникли.

Ліза знову глянула на сорочку й плеснула себе долонею по лобі – добре, хоч не тією, в якій стискала ножика.

«Я таки й справді балбеска! Це ж не той край! Тут же не ґудзики, а дірочки... Ох, ці хлопчачі штучки! І чого в хлопчиків усе не так, як у людей? Навіть ґудзики – й ті мусять бути пришиті справа, а не зліва, як у кожної нормальної дівчинки! Це ж якась кара божа! Так і застібати незручно...»

Дядько й далі солодко хропів, лежачи на правому боку. Можна було б іще зрізати ґудзика з лівого рукава – та, як на зло, його там просто не виявилося. Вирваний був, як то кажуть, із м’ясом.

Інших же ґудзиків – якщо вони були – дістати виявилося годі: дядько на них просто лежав.

Що робити?

Ліза оглянулася на сестричку – а раптом, мала щось придумала?

Ні, Стефині оченята дивилися на неї з непідробною гордістю й жахом одночасно, але були порожні-порожні...

І тоді Ліза зважилася!

Відклавши вбік ножика, вона обома ручками взялася за сорочку і спробувала висмикнути з-під дядька інший її край.

Спершу легенько...

Дужче...

Ще дужче...

Щосили!

Дядько миттю зірвався на рівні й заревів:

– Не треба, мамо! Не бийте! Я лише трішки! Тільки чарочку...

І щодуху потупотів над ставом.

Ліза і Стефа з усіх ніг кинулися в протилежний бік.

«Утік! Утік! Утік» – зареготав їм услід сорокопуд.

І дядькові, й дівчаткам...

 

9.

Лісок понад ставом був невеличкий. Одразу за ним село закінчувалося й починалось неозоре пшеничне поле. Утім, комбайни там уже попрацювали, так що дівчатка вибігли на голу стерню й помчали по ній. А по стерні, ясна річ, далеко не забіжиш. Тож скоро дівчатка й попадали на землю, душачись від сміху.

– Оце так злочинець! – нарешті пересміявшись, видихнула Ліза. – Оце так фотоапарат у ґудзику! І дуля в кишені...

– Яка дуля? – не зрозуміла Стефа.

– Та, яку ми впіймали! Ти впізнала, хто це був?

– Ні, я лише почула, як він кричить: «Мамо, не бийте!» Смішно: такий великий дядько, секретні карти фотографував – а маму кличе... Це як отой цезар у мультику, який із качечкою купався.

– Ніякі карти він не фотографував. Помилилися ми... Це не злочинець, а дядько Сашко Кучеренко з сусідньої вулиці. Він ровесник нашого тата, але ще нежонатий. За нього ніхто заміж не йде, бо він горілку п’є. А це ж погана справа – горілку пити, то він і такає з дому, коли нап’ється – бо мама битиме. У нього мама знаєш яка сувора! Не те що наша...

– Ну, ми ж горілку не п’ємо, чого до нас суворими бути? Але знаєш... – зізналася Стефа – Я одного разу татового коньяку спробувала Така-а-а гидо-о-ота! І як його тато тільки до рота бере? Воно так пече, що я аж закашлялася. І то я ще не пила, а тільки язика вмочила... А як смердить противно! Фе!

– Я теж колись трішки спробувала, – мовила Ліза. – Справді гидота! Навіть не уявляю, чому татові іноді того коньяку хочеться. Певно, тому, що він хоч і тато, але теж хлопчик – а в хлопчиків завжди все не так, їх неодмінно кудись не туди заносить...

– Зачекай... Я не зрозуміла, – відірвалася Стефа від розхитування свого молочного зуба. – Якщо мами́ хлопчиків б’ють за те, що вони ту гидоту беруться пити, – то чому тоді бабуся Маруся нашого тата не б’є? Вона ж татова мама! А я сама одного разу чула, як вона питала тата: «Може, тобі, Йвасю, сто грам налити?»

– Ну, це залежить від того, як і скільки пити. Наш тато п’є лише іноді, на свята чи коли дуже втомиться. І небагато – наллє до вечері чарочку, а пляшку покладе в буфет. А дядько Сашко Кучеренко, – мені це мама пояснювала, – п’є і не може зупинитися. Доки всього, що має, не вип’є – доти й питиме. Хоч цілу пляшку!

– Зрозуміло... Але ж тато зі своїми друзями, дядьком Толиком і дядьком Слівою, теж якось цілісіньку пляшку тієї гидоти вицмулили! І з дядьком Степаном з Івано-Франківська тато теж одного разу багато пив, так що в нього навіть зранку голова боліла...

– Ну, то їхні хлопчачі штучки! Цього нам, дівчаткам, зрозуміти годі. Але мені тато пояснював, що на все є свій час, місце і міра. Ось мама, – казав він, – ні горілки, ні коньяку не п’є взагалі, бо це винятково хлопчачі напої, причому лише для дорослих хлопчиків. А дівчаткам, навіть дорослим, пити їх категорично заборонено – це для нас дуже шкідливо. Дорослі дівчатка іноді можуть випити трохи вина чи коктейлю, як наша мама. А маленьким дівчаткам і того не можна...

– Але ж пива тобі тато колись трішки дозволяв...

– Так, але лише тоді, коли в мене волосся дуже посіклося. Тато з мамою тоді казали, що це брак якогось вітаміну, якого найбільше чомусь саме в пиві. Тому я тоді його трохи попила як ліки, і все стало гаразд.

– Ох, і як воно все складно... Доки допетраєш, що коли можна, а скільки й чому не можна, то голова спухне! Я ось не питиму взагалі й матиму спокій, – вирішила нарешті Стефа. – Ти краще скажи, що далі робити будемо? Бо ми з дому втекли, а злочинця так і не піймали. Навіщо тоді було втікати?!

Ліза зітхнула:

– Ну, не склалося... Але є ідея. Гайда на річку! А вже там щось, та придумаємо...

 

 

Частина друга

ПРОРОЧИТЕЛЬ ІЗ ГОРИ ЗАМОК

 

10.

Колись береги Ворскли поблизу Куземина всі були вкриті красивим біленьким пісочком. Де собі хочеш, там і купайся! Але потім місцевий колгосп забажав зрошувати довколишні поля, бо це нібито мало підвищити їхню врожайність. Збудували насосну станцію, проклали до полів труби, якими мала би подаватись вода, – але виявилося, що її в річці замало для того, щоби всі ті труби наповнити. І тоді нижче за течією звели греблю зі шлюзами, перегородили річку, й утворилося водосховище. Невідомо, чи піднялася від того врожайність, – швидше за все, ні, – зате уповільнився плин води, зник красивий біленький пісок, і береги помалу заросли очеретами та ряскою.

Через це поблизу села залишилося лише три місця, придатні для купання, – Широке, Глибоке і Жабулятник. Останнє «офіційно» звалося За мостом, а Жабулятником обізвав його тато, бо в довколишніх очеретах і справді водилося багато жаб.

Широке було найзручніше, тому людей туди завжди приходило багато. Через це Ліза зі Стефою вирішили на Широке не йти – вони ж утікачки, а де більше людей, там більше шансів, що їх вистежать і з ганьбою «депортують» додому.

На Глибоке дівчатка теж іти не ризикнули, бо там справді було доволі глибоко, причому глибина починалася вже за метр від берега. Лізу це не лякало, бо вона вже плавала дуже навіть незле. Зате меншенька Стефа найчастіше віддавала перевагу «стилю сокири», а тому в Глибоке заходила хіба в тата чи мами на руках.

Залишалося «купатись із жабами», хоча тут теж була невеличка, але, на погляд дівчаток, суттєва каверза – дорога до Жабулятника вела попри гору Замок!

 

Ясна річ, просто так гору Замком не назвуть, навіть якщо за обрисами вона й скидається на справжнісіньку королівську резиденцію. Насправді ця гора – частина Великих Валів, які немов оперізують Україну. Ті Вали насипали колись наші далекі-далекі пращури – чи для того, щоб вони, як Велика Китайська Стіна, захищали стародавню країну від нападів кочового ворога, чи бозна з якою метою; про це напрочуд мало відомо. А тут, у Більську й частково в Куземині, колись був леґендарний Гелон – Місто Сонця, яке описав сам «батько історії», давньогрецький учений муж Геродот. Про нього Ліза й Стефа, коли трохи підростуть, не раз читатимуть у підручниках та інших мудрих книжках. А наразі їм оповідали про це тато й мама, а ще татів приятель дядько Юрко – археолог, який проводив розкопки в Більську.

Звісно, було все це ще до нашої ери, себто, до Народження Ісуса Христа. Старі люди кажуть, що в ті давні-давні часи на горі, яка обривом нависає над Ворсклою і з якої видно все, що коїться далеко-далеко довкруж, і справді стояв якийсь замок. А пізніше чи там, чи на якомусь із сусідніх пагорбів був монастир, про який оповідають чимало страховинок. Нібито селяни колись його навіть спалили через те, що жили там несправжні монахи – адже справжні моляться Богу й допомагають людям; а ті прийшли сюди невідь-звідки, з далеких північних країв, і замість молитися Богу, грабували подорожніх, мучили і навіть убивали людей! Про все це письменник Іван Багряний[2] розповів у поемі «Скелька». Згодом Ліза і Стефа вивчатимуть цю поему в школі, але тато й мама, доки не поїхали до Києва, читали їм її вечорами – аби дівчатка знали, в яких історичних краях відпочивають.

А ще тато й мама полюбляли розпитувати старих людей про те, що вони пам’ятають із давніх-давніх часів, або що їм оповідали їхні батьки та дідусі з бабусями. Дівчатка, звісно, були поруч і все чули. Отож, старенька сусідка бабця Манька – тато навіть записав її розповідь на диктофон – згадала, що сто чи, може, двісті років тому на горі Замок поселився був дивний дідуган. Він викопав собі там печеру, і до неї якимось чином прилаштував двері. Коли хтось проходив мимо, двері в печеру відчинялися, й дідуган, мов примара, виринав назустріч мандрівцеві. Поговорити з ним так нікому й не вдавалося – ні на привітання, ні на запитання той не відповідав. Він тільки пророкував зустрічному щось хороше, або щось погане – як йому заманеться, – і так само тихо й нечутно, мов примара, зникав у своїй печері. Скрипіли, зачиняючись, двері, й далі все було тихо, нічого більше не відбувалося – але жах ще довго не покидав душу мандрівця...

Чи збувалися хороші й погані пророкування дивного дідугана, чи ні – нікому про це не відомо. Хоча з тими, кому доводилося на власні вуха чути, як моторошно скриплять двері в дідуганову печеру, згодом неодмінно траплялися різні хороші чи погані приключки. Частіше, певно, погані, бо дідуган із гори Замок зажив серед людей поганої слави – кожен, кому випадало проходити повз гору, старався якомога далі її оминути. Урешті сталося так, що протягом кількох років ніхто з мешканців довколишніх сіл не зважувався й наблизитись до Замку. А потім хтось таки ризикнув – але двері печери не відчинилися. Страшний дідуган більше не виходив. Усі вирішили, що він помер.

До самої печери, вхід якої затуляли старезні, поточені шашелем дубові двері, ясна річ, ніхто не наближався – але мимо проходили вже вільно. Так тривало років із десять, а потім...

Саме так – потім дідуган чи його примара перестрів чергового подорожнього і сказав йому – хтозна, добре чи погане, – той бідолаха, певно, зо страху й не розібрав...

Відтак знову все було тихо й спокійно – але через десять років... Ну, ви вже зрозуміли, що було через десять років!

Ні, бабця Манька сама дідугана не бачила й пророкувань його не чула. Та хтось їй казав, що років зо десять тому один із туристів, які частенько пропливають на байдарках по Ворсклі, мав необережність навіщось пристати біля підніжжя гори Замок... Добре чи погане він почув від дідугана – невідомо, але люди кажуть, що з Куземина він поїхав уже на спеціально викликаній з Охтирки таксівці, й лише після того, як місцевий фельдшер зробив йому заштрик із заспокійливим...

 

Одне слово, дівчатка воліли обминути Замок десятими дорогами, – та, як на зло, дорога до Жабулятника вела одна.

Що ближче Ліза зі Стефою підходили до гори, то дужче калатали серденька. Узявшись за руки, дівчатка йшли мало не навшпиньках, – ану, як зараз отам, над урвищем, якраз під нірками прудких стрижів (чи щурів, як називають тут цих пташок), почне осипатися глина, відкриваючи старезні поточені шашелем двері...

Ой!

І справді щось осипається...

Ні, то пташка випурхнула зі своєї нірки.

Ой!

Якийсь дивний звук...

Ні, то з-за вигину дороги зринає автівка.

Що ж, це на краще – усе ж не самі...

Дівчатка стали на узбіччі, дочекалися, доки авто проїде повз них, а тоді, так і тримаючись за руки, щодуху помчали вслід за ним – униз, униз, униз...

Зупинилися, щоб віддихатись, аж на мосту через Ворсклу. Тут гора Замок височіла перед ними у всій своїй красі – але була вже зовсім не страшна, а навпаки, прекрасна. Вся, до найменшої билинки, освітлена щедрим передобіднім сонцем, вона вигравала барвами, сміялася й буяла життям.

Та дівчатка знали, що не все, красиве здалеку, таке ж чарівне зблизька. І не лише тому, що десь там перед необережним мандрівцем можуть зненацька відчинитися скрипучі двері міфічної печери. Була й значно прозаїчніша причина, через яку на гору Замок їм краще не потикатися. Справа в тому, що ця гора є частиною заповідної території, де водиться унікальна чорна гадюка, занесена до Червоної Книги. Деінде вона дуже рідкісна, але тут її багацько – і отрута її насправді дуже й дуже страшна!

Та гаразд! Минули гору – й чудово. Тепер за мостом ліворуч, сотню метрів пройти – і ось тобі Жабулятник.

А на ньому якраз – жодного купальника.

Тільки жаби, та вони до уваги не беруться...

Чи то час іще ранній, чи всі, хто хотів купатися, подались на Широке й Глибоке, – хтозна. Та втікачкам, вважай, пощастило – нікого нема, то ніхто й не викриє...

 

11.

Скупатися в тепленькій річковій водичці – це була справжнісінька благодать!

Стефа, звичайно, ще хлюпалася б і хлюпалася, та Ліза скомандувала точнісінько як мама:

– Нігті сині! Губи сині! Ану марш на берег сохнути! Досить на сьогодні купання.

Звичайно, якби тут зараз були мама й тато, Ліза точнісінько так само, як тепер Стефа, просилася б побути у воді ще трохи, ще трішки, ну, ще хоч трішечки, й урешті вибралася б на берег, ображено надувши губки. Але зараз старшою була саме Ліза, тож вона відчула відповідальність. Звісно, Стефа теж це розуміла, а тому покомизилася лише так, для порядку...

Потім сестрички гарненько обсохнули на сонечку – й до діла взялися гребінець, ґумочки, блиск для губ та інші дівчачі премудрості.

«Таке мале, а вже дівка», – сміявся в таких випадках тато. Ну, але ж тато – хлопчик, йому цього не зрозуміти!

Урешті, коли все було готове, і Стефа красувалася в новеньких бриджах, а Ліза – в новенькій кофтині; коли навіть купальні костюми просохли й знову були запаковані до наплічника, чи то б пак, до ранця, – Стефа заявила:

– Хочу їсти!

– Ну, то розкладаймо вогонь і зварімо яйце. Більше ж у нас усе одно нічого нема, – вирішила Ліза. – Ходімо збирати хмиз.

Хмизу в прибережному ліску було багато, та й із місцем для розпалу вогнища теж проблем не виникало – на березі знайшлося одразу кілька кострищ, деякі були навіть дбайливо обкладені камінням. Відпочивальники тут часто смажили шашлики, а найвинахідливіші навіть варили справжню козацьку кашу – пшоняну, з м’ясом і салом, з березовим поліном, яке насправді встромляють в уже майже готову страву – для аромату; а дно казанка вистеляють картоплею, щоб каша не пригорала.

До одного з таких обмощених довкола камінням кострищ дівчатка хутко нанесли чималеньку купку хмизу. Старанна праця, звісно, позначилася на новеньких бриджах і новенькій кофтині, – але їжа вимагає жертв, їй у такій ситуації поступається навіть краса.

– Даремно ми сала не взяли, – мовила Стефа. – Його зараз добре було б на шпичках підсмажити...

– Ну, то нічого. Зате в нас є яйце! Я розпалюватиму, а ти принеси води, – розпорядилася Ліза, дістаючи з ранця бляшанку з-під кави.

Стефа вийняла з бляшанки загорнене в газету яйце. Газету одразу ж віддала Лізі на розпал, а яйце акуратно вклала назад у бляшанку й понесла до води.

Ліза, примостивши посеред кострища зіжмакану газету, заходилася старанно обкладати її з усіх боків гілочками – спершу маленькими, а далі все більшими й більшими.

Та скоро від річки почувся розпачливий крик:

– Лізо-о-о! Наш обід потонув!

Ліза притьма кинулася до Ворскли.

Стефа стояла по коліна у воді. На її очах блищали великі, мов перлини, сльози. Порожню бляшанку вона стискала в долонях.

– Але ж ти й... ґава-роззява! – сердито скрикнула Ліза.

– Я не ґава-а-а... Я думала-а-а, що воно пла-а-аватиме... А воно-о-о...

– Индик думав, і брама стукнула! – буркнула Ліза точнісінько таким тоном, як тато, коли сердиться. Та потім, роздягаючись, щоб лізти у воду, додала вже примирливо:

– Якщо втонуло, то значить, добре яйце. Запам’ятай: плаває лише калатю́х, по́кладок[3], а здорове яйце тоне!

Для того, щоб урятувати затонулий обід, Ліза мусила пірнати аж п’ять разів. Підводні течії віднесли злощасне яйце на кілька метрів від Стефиних ніг. Ще трохи – і воно опинилося б на такій глибині, на яку Ліза пірнути ще не могла.

Стефа стежила за героїчними потугами сестрички, застигнувши на місці й далі судорожно стискаючи в долоньках бляшанку з-під кави, – але сльози-перлини тихенько висихали на її щічках. Вона була певна: сестричка не підведе.

І Ліза таки не підвела. За кілька секунд після того, як вона пірнула вп’яте, з води спершу переможно висунулася рука, що ніжно, але міцно стискала врятований обід, а вже потім – щасливо усміхнене обличчя.

Тепер залишалося тільки розкласти вогонь.

Гадаєте, це така проста справа? Ох, ні... Навіть у тата це не завжди виходить з першого сірника. Однак із другого чи принаймні третього таки виходить! А тут ні з четвертого, ні з шостого, ні з восьмого нічого, крім газети, чомусь не загоралося – і квит. Довелося виривати все більше сторінок із Лізиного блокнота, і Лізі це, правду кажучи, дуже й дуже не подобалося.

Нарешті, вчергове склавши «пірамідку» з блокнотячих аркушиків, шматочків кори, сухих стеблин і поламаних гілочок, Ліза простягнула коробку з трьома, що залишилися, сірниками Стефі:

– Це, певно, тому, що я вся мокра після того клятого пірнання. Ану спробуй ти!

Стефа тремтячими пальчиками вийняла сірничок, невміло з четвертої спроби його, зламавши, таки запалила, та обпекла пальці, зойкнула і випустила з рук разом із коробкою. Сірничок-сміхотун одразу ж порснув під папірець – і за хвилю язики полум’я вже облизували акуратно складені гілочки й стеблинки, вимагаючи все нової й нової поживи.

– Ура! – зітхнувши з полегшенням, закричали дівчатка.

– Пощастило тобі, – докидаючи у вогонь хмизу, мовила відтак Ліза. – Таке неодмінно трапляється: якщо одного разу всерйоз не пощастить, як оце в тебе з яйцем, то наступного разу мусить так само всерйоз пощастити. Закон утікачів!

– Закон утікачів! Закон утікачів! – Стефа пустилася на радощах у танок довкола багаття, заливаючись сміхом і вимахуючи ручками. Ліза, не довго думаючи, приєдналася.

Так сестрички пустували доти, доки Ліза не зафутболила випадково бляшанку з-під кави, що чекала поруч на траві своєї черги, і –

П-Ш-Ш-Ш-Ш!!!

– вода, плюснувши у вогонь, наполовину загасила так тяжко розпалене багаття;

та найстрашніше те, що яйце при цьому –

ЧВОК!

– смачно хляпнулось об камінь і розтеклося по ньому масним блідо-жовтим місивом.

Це був жах!

Їхній обід – один-однісінький – як каже тато, без-аль-тер-на-тив-ний – найсмачніший у світі обід за якусь секунду перетворився на бридку брудну пляму...

Сестрички приречено застигли над тією плямою, не знаючи, що робити далі.

Не було навіть традиційних дівчачих сліз – вони просто не встигнули бризнути з очей, так швидко гаряча радість змінилася пекучою пусткою.

– Закон утіка... чів... – тільки й устигла прошепотіти Стефа. Ти то за інерцією, чи просто завважуючи, що він, цей клятий закон, знову спрацював, тільки ось цього разу чомусь навпаки: якщо комусь раптом добряче пощастило, хай, мовляв, не сподівається, що так буде завжди!

Першою спохопилася Стефа:

– Поглянь, Лізонько! – почала вона лагідним маминим тоном. – Ось наш слимак! Той, якого ми зустрічали в малині. Слимак-мандрівник! Бачиш, він таки дійшов до річки... А якщо слимак зумів витримати всі труднощі, то хіба ми не зуміємо? То нічого, що яйце розбилося! Воно однак мало втонути! Це дрібниці! Ми з тобою наваримо багато-багато яєць... Пташиних! Вони ще смачніші, ніж курячі! Он і гніздо на дереві. Невисоко. Хлопчики ж деруть пташині гнізда, а ми чим гірші? Я залізу! Я дістану! Я зараз... – і побігла до того дерева.

– Стефо! Схаменися! – загукала їй услід Ліза. – Серпень почався. Які тепер яйця? Вже пташенята давно вилупилися! Їм у вирій скоро...

Але Стефу не так просто було зупинити. Вона вже видиралася на нижню гілку береста, навіть не чуючи, що їй торочить сестричка.

У гнізді було двійко барвистих чубатих птахів, з виду дорослих, але, мабуть, ще геть юних. Двійко інших сиділи на гілках поруч. Зобачивши нападницю, вони спурхнули на сусідні дерева, здивовано перемовляючись: «Упуп-упуп, упуп-упуп».

 

– Добре, що ти до них тепер полізла, а не в червні, коли в гнізді справді є яйця, – раптом почувся зі стежки неподалік чийсь старечий, трохи хриплуватий голос. – Тоді вони б тобі добряче відомстили!

Там, спираючись на палицю, стояв старенький-старенький дідок. Невисокий, худий, жилавий. Одягнутий просто, по-сільському. На голові мав солом’яного бриля, а на плечі – торбину. Стояв – і усміхався.

– Д-доб-брий де... – заледве вичавила з себе Ліза, мліючи від страху.

Навіть якщо це ТОЙ дідок – усе одно краще бути ввічливою!

Стефа зірвалася з гілки, на яку вже майже встигла видряпатися, – проте встояла на ногах. З її раптово поблідлого личка і великих круглих оченят видно було, що вона теж УСЕ зрозуміла.

Пророчитель із гори Замок!

Він таки їх настиг...

...А дідок, мов ніде нічого, продовжував:

– То ж одуди. Коли в них у гнізді справді є яйця, вони дуже цікаво борються з такими шибайголовами, як ви. Здогадуєтесь, як? Висувають із гнізда... попу й обкакують нападника з ніг до голови!

Хоч як було страшно, та дівчатка мимоволі усміхнулися.

– А чого ви на річці самі? – правив далі дідок. – Може, втекли з дому?

Посмішки на обличчях сестричок зникли.

– Ну, якщо так, тоді зрозуміло, навіщо ви до пташок деретесь. Ви, певно, голодні?

Дівчатка вперто мовчали.

Дідок порився в торбині й дістав два пиріжки – точнісінько як бабусині.

Дівчатка не зрушили з місця.

Дідок усміхнувся, поклав пиріжки на камінь біля невдатного багаття і пішов собі.

Коли його вже не було видно, дівчатка накинулися на пиріжки.

Із м’ясом!

Смачнющі!

Коли проковтнули останні крихти, з-за дальніх кущів почулося зрадницьке:

– Ме-е-е!

Дівчатка кинулися на голос.

Дідок повільно дибав до мосту, а за ним попасом плелися двійко кіз і козеня.

 

12.

Бабусі всерйоз захвилювалися, аж коли онучки не прийшли на обід. Наліплені, але так і не зварені вареники довелося заховати в морозилку, а самим податися на пошуки.

Бабуся Катя з дубцем зустріла на ставку Галину Кучеренкову з ломакою.

– Правильно, – сказала та. – Якщо змалку не вчити дубцем, то потім і ломака не допомагає. Ви своїм, коли зголодніють і повернуться, так попи спишіть, щоби три дні потім сісти не могли. Тоді більше й не тікатимуть...

– Але ж це не педагогічно, – заперечила бабуся Катя.

– Зате дієво! – відрізала тітка Галина й подалася далі на пошуки, вимахуючи ломакою.

Бабуся Катя повернулася додому ні з чим.

Зате бабусі Лесі пощастило більше. Старий Прокіп Ситник бачив утікачок на річці й навіть пригощав їх пиріжками. Казав: наминали, аж за вухами лящало.

– Бач, стерво мале! – обурилася бабуся Катя. – Від моїх пиріжків носа вернуть, а глевкі Прокопові наминають! Правду казала Галька: треба дубцем...

– Мамо! – докірливо мовила бабуся Леся. – То ж діти! Набігалися, накупались, то й зголодніли. Чи ж дарма я за ними завжди цілу «кравчучку» їжі на річку вожу? Головне, що живі-здорові! Казав Прокіп, що жвавенько так попри Замок пішли, а тоді чогось до кургану звернули. На кургані ж, хвалити Бога, ні втопитися, ні покалічитися неможливо. Курган, та й годі! Я туди й не ходила. Хай нагуляються...

– А чого це ти раптом так подобрішала, Лесю? – здивувалася бабуся Катя.

– Та... згадала дещо...

– А що саме?

– Пам’ятаєш, коли я була в сьомому класі, і в нас мала бути директорська контрольна, хтось коня у дверях школи прив’язав?

– Ще б пак! Добряче тоді помучилися, заки школу відкрили! Шкільний кінь норовистий був... А ті лобуряки завели його у вузькі вхідні двері так, що задня половина надворі, а передня в коридорі, й прив’язали там ізсередини, щоб ні вперед, ні назад. Другі двері замкнені, всі вікна зачинені, а до коня не підступишся, бо брикається. Учні й ми, вчителі, зранку до школи прийшли – а в школу й не втрапимо! Ото було – хоч смійся, а хоч плач... Добре, хоч фізрук здогадався шибу вибити й залізти всередину. А чого це тобі раптом згадалося, Лесю?

– Та то ж я з однокласниками, Грицьком і Мишком... Я придумала, а хлопці виконали. Грицько тоді крізь віконце на даху виліз і по яблуні спустився. Надто вже не хотілося ту контрольну писати...

– Ну, щодо Грицька я підозрювала... А ось про тебе, Лесю, й подумати не могла! В тихому болоті чорти водяться! Розумію тепер, у кого ті малі анциболоти пішли...

 

13.

У тринадцятому розділі мало б ітися про те, як:

- Ліза і Стефа, йдучи з річки, сперечалися, що робитимуть далі;

- згадали, що недалеко, на краю села, є цікавущий курган – точнісінько такий, як той, що його розкопував у Більську татів приятель, археолог дядько Юрко;

- вирішили його оглянути й пошукати там Золотого Коня, про якого їм колись оповідала бабуся Катя;

- збагнули, що самим їм із цим не впоратися, а тому подались по допомогу до Власника Трилітрового Банку Тараса Дмитровича.

Про все це мало б ітися в тринадцятому розділі...

Але не йтиметься!

Розділ-бо тринадцятий, а отже, нещасливий.

Тому автор вирішив його просто... пропустити!

А то ще раптом закон утікачів спрацює...

 

 

Частина третя

ЗОЛОТИЙ КІНЬ

 

14.

...Археологи розрізали курган, як святковий торт. Лізі спершу навіть здалося, що тут попрацювала якась невідома величезна торторізна машина – та з’ясувалося, що дядько Юрко і його студенти зробили все це... звичайнісінькими лопатами. А далі працювали віниками, щітками і навіть щіточками. Дива, та й годі!

Спостерігати за цим і спілкуватися з дядьком Юрком було дівчаткам дуже цікаво, – принаймні, значно цікавіше, ніж роздивлятися дбайливо розкладені поруч із перетвореним на торт курганом знахідки. Якісь черепки, брудні уламки невідь чого, та ще безформні шматки глини, в яких якщо і вгадуються якісь обриси, то надто вже невиразні... Годі збагнути, чому дядько Юрко так бережно тримає їх у долонях, любовно називаючи «бичками»!

Може, то в археологів жарти такі?

Ліза навіть не витримала і здивовано спитала:

– Невже ви справді заради ЦЬОГО розкопуєте кургани?!

Дядько Юрко на це чомусь хитро підморгнув татові й, усміхнувшись, відповів:

– Звісно, ні. Насправді ми шукаємо Золотого Коня.

Ліза здивувалася: чому вони шукають його саме тут, у Більську, якщо бабуся Катя розповідала, що наші далекі пращури закопали його в Куземині? Може, дядько Юрко не знає? Може, його хтось обманув, спеціально звів на хибний шлях, щоби потім знайти Золотого Коня самому? Сказати про це дядькові Юркові чи ні?

Так і не сказала – бо хтозна, може, він ще й образиться? Я, мовляв, серйозний учений, кандидат наук (точнісінько як їхня мама, лише науки різні!), студенти мене слухаються, он як старанно працюють, – а тут якась малявка вчитиме мене, де мені копати, а де ні...

Тим часом тато й дядько Юрко саме сперечалися про Золотого Коня. Дядько Юрко казав, що не слід думати, нібито це справдешня статуя завбільшки з коня справжнього. Ні – швидше за все, йдеться про якусь прикрасу, на якій зображений кінь. Ну, як ото Пектораль...

Дівчатка заслухалися: Пектораль вони бачили у Києві в музеї й знали, що її відкопав археолог і поет Борис Мозолевський. Тато колись навіть читав їм його вірші, й вони були такі ж красиві, як і знахідка.

Одначе тато з дядьком Юрком не погоджувався. Він казав, що найціннішою в цих краях є унікальна глина, яка й нині де-не-де так налипає до взуття, що коли його не помити одразу, а дати підсохнути, то вже не відмиєш узагалі. Недарма столиця українського гончарства Опішне всього за тридцять кілометрів звідси... Одне слово, якщо стародавні мешканці цих місць і справді закопали тут якогось коня, то статуя це, прикраса чи що завгодно інше, – казав тато, – а цей кінь конче мусить бути виліплений з глини. Ну, хіба пофарбований на́жовто, через що й називається золотим...

Дядько Юрко заперечував: скіфи, мовляв, уміли давати собі раду зі справжнім золотом, і та ж знахідка Бориса Мозолевського незаперечно це доводить...

Але тато все одно казав, що золотом тут і не пахне, а глина – ось вона, під ногами...

Урешті їх помирила мама, заявивши, що Золотий Кінь – це міф. Такий, як Золоте Руно. І з’явився він тут через те, що саме скіфи першими приручили дикого коня, причому саме в цій місцевості.

– А он і нащадки вашого Золотого Коня, – показала мама на запряжену двома кіньми підводу, що їхала полем оддалік. – Для людей тоді вони справді були на вагу золота. І досі, попри весь розвиток техніки, селянам годі без них обійтися.

Тато і дядько Юрко з цим погодилися.

Ліза – ні!

Їй здавалося, що стародавні люди не могли бути такими мудрими, як мама, щоби справжнього коня, хай навіть і дуже цінного, назвати міфом. Адже скіфи, чи як вони там звалися, не були ж кандидатами наук – вони мислили простіше. Якщо той кінь і справді був для них на вагу золота, тоді вони неодмінно поставили йому золотий пам’ятник! А коли на скіфів, як ото розповідав дядько Юрко, напали кочівники, і треба було втікати, – вони закопали той пам’ятник у куземинському кургані, щоб він не дістався ворогові.

Висновок: треба розкопати куземинський курган.

Розрізати, мов торт!

 

...Проблема полягала лише в тому, як усе це пояснити Власникові Трилітрового Банку Тарасові Дмитровичу. Адже без його допомоги дівчаткам годі було сподіватися на успіх. Він, по-перше, хлопчик – а хлопчики в такій справі як копання більш управні й досвідчені. По-друге, його з усіх куземинських дітей Ліза знала найкраще – він на їхній вулиці був єдиним її ровесником, і вона гралася з ним щоліта навіть тоді, коли Стефа ще була зовсім маленькою і по-людськи гратися просто не вміла. По-третє, у них не було навіть лопати, а йти по неї додому означало б кінець пригодам – бо після їхньої сьогоднішньої втечі бабусі можуть сестричок просто нікуди більше не відпустити...

Одне слово, Тарас Дмитрович був дівчаткам дуже й дуже потрібен – але Ліза просто не знала, як розповісти йому про все це й не заплутатися в мудрих словах, значення яких і сама вона не завжди розуміє... Адже він не бачив Пекторалі, й невідомо навіть, чи бачив справжні археологічні розкопки, хоча вони й зовсім поруч, у сусідньому Більську. В Тараса Дмитровича зовсім інші інтереси...

Стій!

Є ідея!

Не треба йому всього цього розказувати – треба просто скористатися його інтересами!

– Хочу їсти! – раптом перервала Лізині роздуми Стефа.

І справді, підкріпитися було б геть незле – у Лізи теж бурчало в животі. Пиріжки пророчителя з гори Замок, чи то б пак, просто собі дядька з козами, лише трішки вгамували апетит, і зараз він розгорівся з новою силою.

– А ходімо на город! – несподівано випалила Ліза. – Там мають бути помідори, огірки, кукурудза, а може, навіть і диньки...

 

15.

На щастя, в бабусі Каті було два городи – один коло хати, а інший у полі неподалік. Саме там дівчатка і зробили привал.

Диньки, щоправда, були ще геть зелені й маленькі – завбільшки з кулачок, і лише декотрі з татів кулак. Огірки вже майже відродили, поміж жовтяками дівчатка знайшли всього кілька зелененьких. Зате помідори вродили щедро, і це було дуже й дуже до речі!

Стефа ще спробувала сиру кукурудзу, але вгризти її було годі. Тим паче, молочний зуб хитався...

– Може, розкладемо вогонь? – насміло запропонувала вона.

– Ото вже ні! Досить з мене вогнів на сьогодні! – відрізала Ліза. – Поїмо, що Бог послав, і будемо складати бізнес-план.

– Що складати?!

– Бізнес-план.

– Який ще біс... лан?

– Такий документ. Його мусить складати кожен, хто має ідею і хоче залучити під неї інвестиції.

– Лізо! – розсердилася Стефа. – Кажи по-людськи! Я таких дурниць не розумію!

– Гаразд. Ідея – розкопати курган і дістати Золотого Коня. Інвестиції – це лопата і сам Тарас Дмитрович. Ми все це напишемо на листочку і подамо йому на розгляд.

– А чому все так складно? Чому не можна просто сказати Тарасові, щоби брав лопату і йшов з нами копати курган?

– Ну... ти ж знаєш Тараса Дмитровича. Він же Власник Трилітрового Банку! Він любить, щоб усе було серйозно й заплутано, як у дорослих. Коли просто скажемо: бери лопату й ходи з нами, – він може й не захотіти. А коли подамо йому бізнес-план, то вже нікуди не дінеться!

 

...Це була чистісінька правда – Тараса Дмитровича всі знали як дуже серйозного й відповідального хлопчика. Недарма ж він був щонайсправжнісіньким Власником Трилітрового Банку!

Справа в тому, що як не крути, а кожній дитині змалечку втрапляють до рук гроші – добросердна бабуся подарує копієчку з пенсії «на цукерки», хресні на іменини завітають або тітка чи дядько в гості, мама в магазин по хліб пошле і здачу дозволить залишити собі, а часом випадає оказія й заробити дещо (найголовніше, щоб у дитини необхідності самій заробляти не було – а якщо є змога й бажання, то посильна робота нікому не шкодить). І кожна дитина чудово знає, як тими дрібними грішми розпорядитися: цукерки, шоколадки, морозиво, солодкі напої, диски з іграми, фільмами чи музикою, нова іграшка... Була б копійчина – а куди витратити, завжди знайдеться.

Однак Тарасик відмалечку чинив інакше!

Ні, часом і він, звісно, купував собі якусь лагоминку або забавку – та зазвичай кожна копієчка, яка втрапляла йому до рук, опинялася не в крамниці, а в копилці. Ґіпсові свинки, зайчики й мишки з акуратними дірками на потилиці були його найулюбленішими іграшками ще відтоді, відколи він себе пам’ятав...

Та з часом, підрісши, Тарасик збагнув, що гроші бувають не лише металеві, а й паперові – і ті, останні, нерідко значно цінніші. Проте вкидати їх до ґіпсових копилок було незручно, там вони легко рвалися, а крім того, не було помітно, скільки їх у нього вже є. І Тарас знайшов вихід: узяв звичайнісіньку трилітрову банку, попросив маму закатати її кришкою, прорізав у кришці акуратну дірочку – і став Власником Трилітрового Банку! Звісно, туди втрапляли тільки паперові купюри, а монети й далі опинялись у ґіпсових копилках.

Коли пішов до школи, однокласники, як це часто буває, спробували брати його за цю пристрасть на кпини. Та в них нічого не вийшло! На жарти Тарас не ображався, а навпаки – серйозно стверджував, що це він тільки готується, а коли виросте, то стане справжнім банкіром.

І ніхто не сумнівався, що рано чи пізно саме так і станеться!

Принаймні математику він вивчав найстаранніше і вже навіть брався читати якісь мудрі книжки з економіки.

Мало того: всі знали, що гроші в Тараса Дмитровича (так його напівжартома називали друзі й однокласники) не просто собі лежать у Трилітровому Банку, а – «працюють». Себто, час від часу він відкриває свою банку, виймає звідти накоплене і кудись «укладає». Чи то на рахунок у справжньому банку, чи в цінні папери (кажуть, десь є й такі!), чи куди інде – про це знали тільки він сам і його мама й тато. Для всіх інших це була Банківська Таємниця!

А для жартівників Тарас придумав Філію Трилітрового Банку – десь собі придбав копилку у формі великої дулі й гордо демонстрував її кожному, хто бажав на неї подивитися...

У всьому іншому він був звичайнісіньким собі хлопчиком. Навіть мав деякі «маленькі слабості» – дуже любив собак і страшенно боявся темряви. І про одне й про інше Ліза кілька років тому дізналася випадково: вони з Тарасом гралися на вигоні, й раптом до них придибало трійко маленьких кумедних цуценят. Мабуть, завіз якийсь варвар! Тарас одразу ж повів їх до себе додому – та у нього вже було троє псів, і мама категорично й доволі жорстко відмовилася приймати ще трьох. Мало того: вимагала відвести їх туди, звідки привели...

Зі сльозами на очах довелося вести цуценят назад на вигін, причому Тарас умудрився прихопити для них із дому їжі. Проте залишити їх там не було змоги – вони не бажали нікуди йти від Лізи й Тараса, бігли за ногами. Тарас не придумав нічого кращого, як вилізти на грушу, що росла на краю вигону, й чекати – може, цуценята побіжать ще за кимось із перехожих.

Вони просиділи на груші добрих дві години, та все було марно. Цуценята ні за ким не йшли, ніхто не бажав їх узяти... Зате Тарас за цей час докладно розповів Лізі про всіх собак в околиці – як звуть, хто господарі, добрий чи злий, навіть які має звички. Ліза була вражена!

Проте скоро почало темніти, і Тарас помітно занепокоївся. Урешті, переконав Лізу залишити на цю ніч собак у себе, а назавтра пообіцяв щось придумати. І, оглядаючись на захід, так чкурнув додому, що жоден собака не наздогнав би його нізащо в світі!

Лізі, звичайно, добряче перепало від бабусі за «принаджування чужих псів» і за те, що прийшла додому пізно, – але й Тарас наступного дня свою обіцянку виконав: порозносив собак до тих господарів, у кого їх не було, й успішно поприлаштовував...

 

...Отакий був Тарас Дмитрович!

І Ліза знала, що каже: якщо справа не стосувалася собак, виманити його на авантюру шансів не було. Крім одного: прийти до нього не просто з ідеєю, а з бізнес-планом! Якщо гру обставити поважно й по-дорослому, як справжні бізнесмени – він приставав на неї значно охочіше...

Отож, смакуючи помідори, дівчатка доволі швидко склали такий документ:

 

БІЗНЕС-ПЛАН   Товариство з обмеженою відповідальністю «ЗОЛОТИЙ КІНЬ»   Автори ідеї: ЛІЗА І СТЕФА Інвестор: ТРИЛІТРОВИЙ БАНК ТАРАСА ДМИТРОВИЧА   Ідея: РОЗКОПАТИ КУЗЕМИНСЬКИЙ КУРГАН І ЗНАЙТИ ЗОЛОТОГО КОНЯ. Інвестиції: ЛОПАТА. Виконавці: ТАРАС ДМИТРОВИЧ, ЛІЗА, СТЕФА.   Вигляд місцевості до виконання робіт: Вигляд місцевості після виконання робіт:     ЛІЗА (підпис) СТЕФА (каракуля) ТАРАС ДМИТРОВИЧ (поки що порожньо)

 

Заодно – оскільки шлях до хати Тараса Дмитровича вів мимо бабусиної хати – написали ще одну записку для бабусь:

 

ДОРОГІ БАБУСІ ЛЕСЮ І КАТЮ!   МИ ВАС ЛЮБИМО І ДУЖЕ ЗА ВАМИ СКУЧИЛИ! НЕ ХВИЛЮЙТЕСЯ ЗА НАС! МИ НЕ ВТОНУЛИ, НЕ РОЗБИЛИСЯ І НЕ ПОКАЛІЧИЛИСЯ! У НАС УСЕ ДОБРЕ! МИ ЙДЕМО ШУКАТИ ЗОЛОТОГО КОНЯ!   ЛІЗА І СТЕФА   ТАТОВІ Й МАМІ ПОКИ ЩО НЕ КАЖІТЬ, ЩОБ НЕ ЗРАДІЛИ ПЕРЕДЧАСНО   БУДЬ ЛАСКА, НАГОДУЙТЕ СВИРИДА ПЕТРОВИЧА!

 

Із цією запискою все було просто: її, пробігаючи по вулиці, засунули між дощок хвіртки.

А з Тарасом усе було складно – дівчатка мусили спершу його виманити...

 

16.

На подвір’ї дому Тараса Дмитровича хтось порався – здається, то була його мама. Просто собі узяти й зайти дівчатка не зважилися, – хтозна, як їх, утікачок, тут зустрінуть, – а принишкли в кущах біля брами і почали «мозковий штурм». Одначе як не старалися, нічого путнього не придумувалося!

Тарасова мама й далі бряжчала чимось на подвір’ї, неодмінний сорокопуд десь над головами бив тривогу з приводу вкраденого соловейкового голосу, а дівчатка все сиділи в кущах, все шепталися, й так ні до чого дошептатися не могли.

І ось нарешті Лізу осінила геніальна ідея!

– Зараз я його виловлю так, як містера «Пупкіна»! Коли я лежала в лікарні з апендицитом, ми з дівчатками балувалися: перекидали одна одній з мобільника на мобільник по «Блютузу» різні картинки й рінґтони. І ось я одного разу вмикаю «Блютуз», щоб перекинути Любі якусь цяцьку – і мій мобільник засікає не лише Любин телефон, а й чийсь інший, із дурнуватим ніком «Пупкін». Ну, ми йому одразу ж якусь хлопчачу дурню й послали – картинку з машинкою чи щось таке. А він у відповідь – щось дівчаче... Так і познайомилися! Виявилося, що це хлопчик, який лежав у сусідній палаті.

– І в нього справді було прізвище Пупкін? – засміялася Стефа.

– Ні, звісно. Петренко, здається... Вадик Петренко. А «Пупкін» – це нік телефона. Його можна назвати як собі хочеш, це ж віртуальна реальність. Моя мобілка, скажімо, зветься «Мишка».

Навіщо Ліза прихопила з собою мобілку, вона й сама не знала. Адже користі від Лізиної «Мишки» в Куземині було небагато – її оператор не мав тут покриття, тож ні зателефонувати, ні прийняти дзвінок було неможливо. «Ефемки» теж Куземин не покривали, тому не було користі й від умонтованого в мобільник радіо. Але «Блютуз» мусив би працювати – він від мережі не залежить.

– Чорт забирай! Батарея майже розряджена! – обурилась Ліза, дістаючи «Мишку» і викаючи «Блютуз» на пошук. – Та нічого, на Тараса Дмитровича мусить вистачити...

Однак пошук результатів не давав – у зоні досяжності жоден інший пристрій з умонтованим «Блютузом» не працював. Хоча Ліза достеменно знала, що Тарасів мобільник цією технологією оснащений.

– Та-а-ак, я таки балбеска! Для того, щоби моя «Мишка» засікла Тарасового «Пупкіна», чи як його там звуть, треба, щоб і в нього теж був увімкнений «Блютуз». А цього можна тиждень чекати! Однаково він зараз там нічого нікому не перекидає, – збагнула нарешті Ліза. – Справи наші безнадійні...

– І зовсім не безнадійні! – заперечила Стефа. – Ти знаєш, де вікно Тарасової кімнати?

– Он те, – показала Ліза, – де кватирка відчинена.

– Прекрасно! Ти зможеш уцілити в кватирку запискою?

– Не зможу. Далеко...

– А якщо запустити ракеткою? Із бадмінтона?

– О! Це ідея!

І дівчатка побігли по забутий у кущах біля бабусиної хати бадмінтон. Заодно перевірили, чи бабусі отримали пошту. Записки у хвіртці вже не було – отже, таки отримали... Хоч це добре!

Із запискою до Тараса теж довго не морочилися. Щоправда, Стефа запропонувала написати так, як у мультику: «Виходь, Леопольде! Виходь, підлий боягузе!», – та Ліза не погодилася:

– Із почуттям гумору в Тараса Дмитровича іноді бувають проблеми. Він може й образитися, і тоді пропав наш бізнес-план.

Написали просто:

 

ТАРАСЕ ДМИТРОВИЧУ! ВИЙДИ ЗА ВОРОТА! Є ВАЖЛИВА СПРАВА!   ТАЄМНИЧІ НЕЗНАЙОМКИ

 

– А чому «таємничі незнайомки»? – здивувалася Стефа. – він же з нами знайомий.

– А щоб заінтригувати! Хлопчики полюбляють, коли їм пишуть листи таємничі незнайомки.

Записку старанно зіжмакали, перетворивши на паперову кульку, – і Ліза пульну́ла її ракеткою.

Мимо!

Написали ще раз, точнісінько таку ж.

Ще удар!

Промах...

Третя спроба.

Нерви наструнені.

Сердечка б’ються.

Сорокопуд аж захлинається десь над головами.

Удар!

– А це ще що за сміття літає? – із-за паркана Тарасова мама.

Сестрички завмерли...

– Тарасику! – почулося за хвилю. – Тут тебе дівчатка викликають!

– Які, мамо?

– Та ті, що з дому втекли. Вони вже з півгодини там у кущах шепочуться

 

17.

– Привіт! Чого це ви, мов ті сорокопуди, по кущах никаєтеся?

– Сам ти ссс.... – почала було Стефа, та Ліза вчасно осмикнула:

– Привіт! Справа є.

– З дому тікати? Тут я пас...

– А що, всі вже знають, що ми втекли?

– Ну, а що ви хотіли? Це ж село! Тут усі все знають.

– Жах!

– Це ще не жах. Жах – це коли по-справжньому тікати! А так, як ви – це смішки. В хованки вирішили погратися з бабусями?

– Та ні... Ми просто... – запнулася Ліза. А Стефа, навпаки, зацікавилася:

– Як це – по-справжньому?

– У вас так не вийде. І не треба! По-справжньому буває тоді, коли іншої ради нема. Але на це здатні або великі дурні, або великі одчайдухи. А ви ні на одних, ні на інших не схожі.

– Дякуємо й на тому, – знайшлася Ліза. – Та справи це не міняє.

– Ну, і яка у вас справа?

– Прибуткова! – Ліза простягла Тарасові бізнес-план.

– Гм, – здивувався той і заглибився в читання.

По хвилі підвів очі на сестричок і розсміявся.

– Чого ти? – образилися дівчатка.

– Нічого... Круто придумали! Але все одно кепський у вас бізнес-план!

– А це ще чому?! – нестямилася Стефа.

– Бо розподіл прибутків не прописаний.

– Яких ще прибутків?

– Ну, кому скільки перепаде, якщо Золотий Кінь раптом знайдеться.

– Та невже ти гадаєш, що ми його пиляти будемо?! Це ж витвір мистецтва! Він у музеї стоятиме! В Києві! Поруч із Пектораллю!

– Ну, для цього його ще треба знайти... А розподіл прибутків у кожному бізнес-плані прописаний бути мусить! Щоби потім конфліктів не виникало.

– Гаразд. Прописуй, що хочеш, і берімся до справи, – квапила Ліза.

– Пропоную п’ятдесят на п’ятдесят.

– Чого?

– Ну, прибутку ж... П’ятдесят відсотків мені, а п’ятдесят вам. По чесному.

– Ти це називаєш «по чесному»? Це ж грабунок! Нас троє, тому слід кожному по третині, – не погоджувалася Стефа.

– Ну, ти ще маленька...

– Неправда! Я вже велика!

– Ну, і в мене інвестиції.

– Що-що в тебе?

– Ну, лопата... І копати мені більше доведеться, бо ви ж таки дівчатка, хоч і бізнес-партнери.

– Ну, тоді хай буде так, – втрутилася Ліза, якій не терпілося нарешті взятися за розкопки. – Нам по тридцять відсотків, а Тарасові як інвестору сорок.

– По руках! – Тарас дописав у бізнес-план цифри «розподілу прибутків» і внизу розписався.

– Нарешті! Тепер бери лопату й ходімо! – закомандувала Ліза.

– А може, завтра почнемо? Скоро вже вечоріти почне.

– Ні! Сьогодні! Хтозна, що з нами завтра буде... Може, бабусі під домашній арешт посадять...

Тарас зітхнув і покірно пішов у двір по лопату.

 

18.

– Здається, цей птах літає сьогодні за вами весь день, – Тарас на хвилю відірвався від копання і глянув на вершечок клена, що ріс край поля неподалік від кургану. Там аж заливався співом сорокопуд. – Куди лиш ви не поткнетесь, там одразу й він щебече. Вашим бабусям не треба було й розпитувати нікого, досить лише простежити, звідки лунає його «утік-утік»...

– У-у-у, ябеда! – обурилася Ліза й погрозила в бік клена кулачком.

– Тепер я зрозуміла, що ніякий то не кліщ украв у соловейка голос! – відірвавшись від розхитування молочного зуба, мовила раптом Стефа. – Самі подумайте: навіщо він кліщеві потрібен? Той же взагалі ніколи не співав! У нього ж і слуху ніякого нема, а голос без слуху ні на що путнє не здатний. Ні, то сам сорокопуд і вкрав, а на кліща спихнув!

– Хтозна... Може, й так, – відказала Ліза. – Але чому ж тоді кліщ утікав?

– А щоб пташки його не з’їли! – відрізала Стефа, й старші діти засміялися.

Але самій Стефі було не до сміху:

– Тепер він ще й із нас знущається! «Утік-утік!» Хто це втік?! Нікуди ми не втікали, погана пташко! Від кого нам утікати? Від рідних бабусь, які нас пиріжками годують? Та нізащо в світі! Ми ж просто так... Ми ж граємося! А ти нічого не розумієш у дівчачих іграх, пташко-какашко! Лети собі геть! Дай нам спокій!

Невідомо, почув сорокопуд Стефин монолог чи ні, та все ж він раптом замовк. Нікуди, щоправда, з клена не полетів, але й дражнитися перестав. І Тарас, мов дорослий, поплювавши в долоні, повернувся до копання.

 

...А копати курган виявилося ой як нелегко!

У меншенької Стефи взагалі нічого не виходило – їй навіть заштовхати лопату в густо порослу травою землю було важко.

Ліза взялася до роботи з великим ентузіазмом, але вистачило її ненадовго – на обох долоньках скоро з незвички вискочили дуже болючі пухирі.

Майбутній банкір Тарас Дмитрович мусив працювати за трьох, і доволі успішно – попри свій Трилітровий Банк, до фізичної роботи сільський хлопчик був звичний.

Однак вечір невмолимо насувався, сонце помалу опускалося за клен і ось-ось мало торкнутися землі – тож Тарас захвилювався. Усе частіше він озирався в бік клена, і може, саме тому й звернув увагу на сорокопуда...

– А чи не досить на сьогодні? – мовив нарешті. – Потім іще покопаємо. Завтра... чи коли час буде...

– Ні-ні! – заперечила Ліза. – Можна ж і вночі копати. Ночі тепер місячні.

– Уночі не можна! – аж скрикнув Тарас. – Уночі мені мама не дозволяє! – вдався він до останнього аргументу.

– Ну, Тара-а-асику! Ну, ще трі-і-ішки! – Ліза тепер уже не наказувала, а просила. Вона, правду кажучи, теж боялася темноти, але й закономірної кари за втечу боялась не менше, і їй хотілося ту кару бодай відтермінувати. Звісно, їм однак перепаде, – але коли бабусям буде дуже хотітися спати, то, може, вони менше лаятимуть одразу. А до ранку... До ранку, може, й узагалі подобрішають... Так що краще буде додому прийти пізніше, коли бабусь дужче здолає сон, – вирішила вона.

 

Тарас спересердя якомога глибше увігнав у землю лопату – і раптом почулося глухе «крх»!

Серденята голосно застукали!

– Що?!

– Що там?!

– Не знаю. Але щось є. У щось вперлося. Зараз отут розкопаю, й побачимо, – навіть Тарас на часинку забув про призахідне сонце.

Хвилини, доки він розкопував, тяглися довго...

Дуже довго...

Нестерпно довго...

Нарешті Тарас відклав лопату, поліз у ямку руками, прогорнув землю, за щось смиконув – і почувся... регіт:

– Га-га-га-га! А ось і ваш Золотий Кінь!

У руці він тримав... справді коня.

Точніше, коника.

Іграшкового.

На коліщатках.

Себто, колись він був на коліщатках, а тепер від них залишилися лише забиті глиною дірочки.

І ніякий він був не золотий, а просто пластмасовий...

– Га-га-га-га! – реготали вже всі.

 

– А чого це ви тут регочете? Га?! – почувся раптом сердитий голос. – Бабусі їх чекають, пиріжки печуть, вареники варять, догоджають їм, а вони на кургані з хлопцями вирегочуються! Не рано вам дівувати? Га?!

Під курганом зі здоровенною ломакою стояла тітка Галина Кучеренкова. Певно, й досі шукала свого Сашка... А вони за тим коником і не чули, як вона підійшла.

– Ану марш додому, волоцюги! А то зараз таких вареників випишу вам ломакою, що тиждень на одне місце сісти не зможете!

Тарас скористався нагодою. Тицьнув коника до рук Стефі, схопив лопату і дав ногам знати – лиш п’яти залопотіли...

Ліза і Стефа схопилися за руки й помчали слідом, безнадійно відстаючи.

Ранець Ліза встигла прихопити, а бадмінтон так і залишився на кургані. Певно, йому на роду написано весь час губитися...

 

19.

Місяць над Куземином стояв великий-великий і чистий як сльоза.

Зірки виблискували старанно, мов першокласники…

Куди не глянь – справжнісінька тобі ідилія.

І тільки голосистий птах, нахабно всівшись на димарі, аж заходився криком:

– Утік! Утік! Утік!

Стефа тяжко зітхнула.

Ліза зітхнула ще тяжче.

– Може, підемо, – несміло запропонувала Стефа. – Пізно вже, їм спати хочеться. Може, сон їх уже зморив, і вони не дуже лаятимуться.

– Ходімо, мабуть, – погодилася нарешті Ліза. – Все одно рано чи пізно йти доведеться…

І дівчатка, узявшись за руки, повільно – повільнюсінько! – подибали на світелко у вікні…

 

...Бабуся Леся читала бабусі Каті «Тореадорів з Васюківки» – старенька сама вже недобачала.

На стільці біля її ніг мирно спала кішка З Голодного Краю.

Поруч у клітці так само мирно сопів у сні Свирид Петрович Голохвостий.

– Зважилися нарешті? – мовила бабуся Леся, відкладаючи книжку.

– На що? – з несподіванки витріщилися на неї дівчатка.

– Та до хати зайти. Ми з бабусею Катею цілу годину слухали, як ви в кущах поза хвірткою шепочетеся. Ну, чого стоїте, мов засватані? Марш на кухню! Там на плиті чайник ще гарячий. На вечерю чай і булка з маслом. Вареники будуть зранку, не годиться на ніч шлунок забивати.

– А хіба ви на нас не сердитеся? – несміло запитала Ліза.

– Ми ж насправді не втікали з дому. Ми просто пожартували, – витріщивши наївні оченята, ніжно-ніжно мовила Стефа.

– Ага, в хованки гралися... – додала Ліза.

– Ну, посмішили ви нас трохи... А трохи похвилювали! Але ж ми й так усе про ваші походеньки знаємо. Це ж село! Тут хоч тікай, хоч догори дриґом ставай, а все одно нікуди не дінешся, – серйозно сказала бабуся Катя. – Ви, головне, в Києві такого не робіть. Там місто велике і чужих людей багато, легко у справжню халепу втрапити з такими жартами.

– Ні-ні! Ми більше ніколи-ніколи не будемо! – добре відрепетируваним хором запевнили дівчатка.

– Знаю я ваше «ніколи-ніколи»! За день-два якусь іншу капость придумаєте... Ідіть уже! Вечеряйте!

Сестрички радо кинулися на кухню.

Та за хвилю у дверях зринула голівка Стефи.

– Бабусі! А ми Золотого Коня знайшли! – показала вона з порога пластмасового коника.

– Ну, це не дивина. Таких можна ціле стадо знайти. Отам, під шафою, в коробці з іграшками ще вашої мами, теж такий є. Навіть із коліщатками, – мовила бабуся Леся.

– Руки помийте! – гукнула Стефі навздогін бабуся Катя.

Із кухні почувся плюскіт води.

Невдовзі Стефа знову зринула в дверях:

– Бабусі! Мій молочний зуб нарешті випав!

– От і добре.

– Мишці на горище віднесу!

– Завтра зранку.

– Угу. А можна пиріжечок?

 

20.

Повернувшись до Києва, дівчатка найперше вставили в дівіді-програвач диск із улюбленими мультиками й прикипіли до екрану телевізора – скучили.

Тато, як завжди, увімкнув комп’ютер, зайшов в інтернет і заходився проглядати пошту.

А мама почала з найважчого – завантаження пральної машини...

Та невдовзі зайшла до кімнати й звернулася до тата:

– Іване, ти часом не знаєш, що це за ґудзик? По-моєму, в тебе таких не було.

Тато глянув і стиснув плечима:

– Хтозна. Я й не пам’ятаю ніколи, які в мене ґудзики...

– Здається, це від задньої кишені штанів.

– Ну, тоді тим паче не знаю... А де ти його знайшла?

– У кишені Лізиних джинсів.

Батьки здивовано глянули на Лізу.

А Ліза зі Стефою вже хитро переморгувались і реготали...

 

Серпень 2008-го

Гелон