ЧИНОВНИКИ, ЩО ПОЖИРАЮТЬ ДИТИНСТВО - 2

Столична влада удруге намагається викинути на вулицю журнал “Соняшник”

 

У листопаді минулого року “Народне слово” опублікувало матеріал “Чиновники, що пожирають дитинство”. Йшлося в ньому про те, як в українській столиці почуваються останні українські некомерційні культурні заклади, яким за півтора десятиліття чиновницької сваволі все ще якимось чином вдалося вижити. Мовилося про це на прикладі дитячого журналу “Соняшник”, якого саме під ту пору міська влада спробувала вижити з приміщення, котре намірялася передати комерційній структурі. Відтак, під виборчий “шумок”, нападки нібито припинилися, і вже навіть здавалося, що справедливість, як полюбляють у нас патетично казати в таких випадках, восторжествувала, – аж тут минулися вибори і минулася справедливість.

Одначе нагадаємо про суть справи. П’ятнадцять років існує журнал “Соняшник”, і весь цей час він залишається чи не єдиним сучасним за формою і національним за змістом часописом української дітвори, без якого уявити собі дитинство так само годі, як у часи, коли автор цього матеріалу був іще “малявкою”, годі було уявити дитинство без часописів “Малятко” і “Барвінок”. “Соняшник” цікавий найперше тим, що це журнал не для дітей, а самих дітей, які творять його своїми віршами, казками, оповіданнями й малюнками. Вісім років редакція часопису розташована в кількох невеличких кімнатках у муніципальному будинку на вулиці Воровського. Не які статки в українського дитячого журналу, що не ганяється за “довгим рублем”, а дбає про художню якість, – та орендну плату не затримували ніколи, навіть якщо доводилося (бувало й таке) затримувати плату заробітну.

Тим не менше, торік у жовтні термін оренди збіг. Заздалегідь, за три місяці, редакція подала розпорядникові столичного комунального майна – головному управлінню комунальної власності Київської міської державної адміністрації – всі необхідні документи для її продовження. Однак увесь цей час ніхто в цьому “головному управлінні” з редактором “Соняшника”, відомою письменницею Лесею Ворониною й спілкуватися не бажав – просто відмахувалися. Відтак же прислали офіційного листа за підписом керівника цього “головного управління” такого собі члена партії реґіонів Лисова Ігоря Володимировича, заступника голови КМДА: у продовженні терміну дії угоди про оренду кімнат у будинку на Воровського відмовити без пояснення причин, що ж до надання іншого приміщення, то його може колись і нададуть – якщо “вишукають”…

Тоді, в листопаді, здавалося, що “Соняшник” вдалося відстояти. На його захист дружно виступили практично всі центральні українські видання й кілька народних депутатів; письменники, що співпрацюють із журналом, – а це кілька десятків “актуальних”, як тепер кажуть, авторів, чиї імена на слуху в кожного прихильника вітчизняного красного письменства, – влаштувати акцію протесту у формі “пакування “Соняшникових” речей”. На проведених із цього приводу “Кальварійських посиденьках” в УНІАНі видавці брати Капранови, співставивши статистичні дані, навіть вивели закон: чим менше в області бібліотек на душу населення, тим більше в ній голосів віддають за Януковича і його соратника Лисова.

Отож, розголосу перед виборами ці людці очевидно злякалися: невдовзі на адресу “Соняшника” надійшов лист від заступника начальника Головного управління комунальної власності м. Києва О.Г. Копила, де редакції було запропоновано працювати у приміщенні доти, доки не буде знайдено рівноцінного, яке її влаштує.

Однак нормально працювати змоги не було – АТЗТ „ЗовнішЕкспоБізнес”, яке займає решту приміщення і претендує на приватизацію всього будинку по вул. Воровського 37/14, фактично блокувало роботу редакції. А цими днями “Соняшник” отримав ще й позивну заяву до суду як організація, що вчасно не звільнила орендоване приміщення...

Держкомтелерадіо України нещодавно нагородив редакцію „Соняшника” Почесною грамотою “За значний внесок в розвиток інформаційного простору держави” й надає фінансову допомогу, як соціально значущому періодичному виданню, а тим часом КМДА залишає дитячий журнал, який передплачують діти не лише України, а й США, Канади, Польщі, Бразилії та Німеччини, без даху над головою і передає його приміщення у власність комерційній організації «ЗовнішЕкспоБізнес» – як назвати такі дії?

Здавалося б, за цей час багато води витекло в Дніпрі. До влади у столиці прийшов новий мер; пана Лисова, який пройшов у парламент за списком партії реґіонів, то звільняли з посади заступника градоначальника, то знову відновлювали; з паном Копилом редакція ніяк не може зв’язатися – в КМДА вперто відповідають, що він має справи важливіші, ніж доля якогось там журнальчика, який потрібен усього лише українським дітям і нікому із “сильних світу сього”. А 15 травня відбудеться судове засідання...

Будь-який юрист скаже, що адміністрація не має права виселяти редакцію, яка виконувала всі умови орендного договору, – якщо вже цей будинок так конче потрібен комерційній структурі, орендодавець, за законом, мусить запропонувати редакції приміщення рівноцінне. Отож, “Соняшник”, на перший погляд, має всі шанси виграти суд. Якщо, звісно, не враховувати однієї “маленької” обставини: на боці його супротивників гроші, причому дуже великі гроші, а які чудеса вони в нас час здатні творити, відомо всім. Тож як почувається редакція, на боці якої лише українські дітлахи, годі й говорити.

Звичайно, ми будемо вірити в безпристрасність і некорумпованість суду. Звичайно, будемо сподіватися на справедливе рішення. Але справа полягає в тому, що нам, українцям, буде гріш ціна, якщо ми не відстоїмо єдиний національний часопис для своїх дітей. Як ми своїм дітям зможемо відтак в очі дивитися?..

Іван АНДРУСЯК