«КІЙ БѢС НАМ В ПРАХ МЫСЛЬ СѢЧЕТ»,
АБО КОМУ ПОТРІБЕН СКОВОРОДА?
Іван АНДРУСЯК
Слово «Україна» в писаннях Григорія Сковороди вжите
лише двічі – в притчі «Убогій Жайворонок» та в листі до Михайла Ковалинського від 26 вересня 1790 року. При цьому друга
згадка нашому не вельми освіченому сучасникові неодмінно видасться дивною і
навіть підозрілою: «Мати моя, Малороссія, і тетка моя, Украина...» Якщо ж до
цього додати, що слово «Малоросія» Сковорода вживав значно частіше – аж 21 раз,
– то ура-патріотові одразу ж стає «все зрозуміло». Авжеж – він-бо й писав «не
по-українському»...
Одне слово, Сковорода для сучасної України значною
мірою залишається пасинком, причому навіть для нашого культурного середовища.
Що вже казати, якщо навіть такий тонкий і мисливий поет як Іван Малкович
«купився» на ці балачки, вивівши у своєму відомому вірші не вельми привабливий
образ мандрівного філософа, нібито печеного «піччю Єкатерин»:
Куди, Грицьку, ідеш –
в народ стежка твоя?
Що ти йому несеш –
«Басні харковскія»?..
І капость тут зовсім не в тому, що українець 17-18
століття у фразі про Україну й Малоросію не побачив би насправді нічого
дивного, бо йому одразу було б зрозуміло, що йдеться про Слобожанщину й
Гетьманщину. І тим паче не в мові, яка в Сковороди насправді, якщо придивитись
уважніше, виявляється набагато більш українською, ніж у багатьох із тих, хто
через три століття набирається сміливості чимось йому докоряти. Та й узагалі,
не в усіх цих дурницях справа. Бо доточувати до народницької – пізнішої, між
іншим – традиції цього аполітичного й глибоко релігійного мислителя і смішно, і
дико, і дивно. Він сам – традиція! Українська інтелектуальна традиція – власне
кажучи, погляд на світ українськими очима. І не його, а наша проблема в тому,
що ми цього – зрештою, як і будь чого, причетного до інтелектуальної сфери – не
бачимо, не розуміємо й не цінуємо.
Останнє аж надто виразно показує історія з повним
академічним зібранням творів Сковороди. Таке видання – неодмінна основа, на
якій базується осмислення доробку будь-якого класика в будь-якій країні.
Востаннє в нас академічний Сковорода виходив 1973-го року – два томи,
підготовлені Інститутом філософії тоді ще АН УРСР за участю провідних на той
час філософів і літературознавців. На те, що це видання виявилося далеко не
ідеальним, указувало чимало дослідників, у тім числі й такі авторитети як
Дмитро Чижевський та Юрій Шевельов. У книжці
провідного сучасного сковородинознавця, професора
Леоніда Ушкалова «Сковорода та інші» лише побіжний
перелік помічних помилок та ґлюків – як випадкових,
так і засадничих – займає десять сторінок! Серед них
чимало такого, що суттєво перекручує чи принаймні ускладнює розуміння того, про
що мовив Сковорода. Скажімо, там не відділено основний текст від цитат, які
філософ уживав дуже щедро; причому ці цитати належним чином не відкоментовані (передовсім ті, що походять зі Святого
Письма). До того ж, тодішні видавці майже не звертали уваги на численні (їх у
текстах загалом понад 50 тисяч!) діакритичні знаки, які Сковорода розставляв,
зрозуміло ж, не просто так, а для того, щоб його твори можна було правильно
відчитати...
Одне слово, в учених не було жодного сумніву в тому,
що потреба нового повного академічного видання творів нашого найбільшого
барокового мислителя давно назріла. За цю важливу справу й узявся той
дослідник, який (вочевидь, єдиний нині) міг виконати її якнайкраще – професор
Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди Леонід
Ушкалов. Копітка робота зайняла не один рік: треба
було наново звірити всі відомі на сьогодні тексти Сковороди з ориґіналами, а де ориґінали не
збереглися – з копіями та першодруками; виправити всі помилки й перекручення;
поновити діакритику; наново науково відкоментувати всі покликання й цитати... Робота, власне
кажучи, для цілих академічних інститутів – а тут її на дуже високому фаховому
рівні виконує (хай і не самотужки, та все ж значною мірою) одна людина! Без
перебільшення, такі речі слід кваліфікувати як науковий подвиг!
Що ж маємо у висліді?
Дослідники з канадського Університету Альберти ще
торік підготували й виклали на сайті свого університету у вільному доступі
конкордацію до цього видання – а самого видання досі так і не було. Кілька
років рукопис пролежав то в одному, то в іншому видавництві, й ніде на нього...
не знаходилося коштів. Аж щойно харківське видавництво «Майдан» на гроші,
залучені самим професором Ушкаловим, видрукувало
1400-сторінковий том повного академічного зібрання творів Григорія Сковороди
накладом... 67 примірників!!! Зараз пан професор чекає на невеликий закордонний
ґрант, який дасть змогу видати ще 300 примірників
книжки – з тим, щоб вона була принаймні в основних наукових бібліотеках...
Я не виводитиму жодних висновків із цієї історії
лишень тому, що тут легко збитися на заяложені фрази, які давно вже стали в
наших ЗМІ порожнім місцем. Ці фрази, як водиться, нікому нічого не доведуть і
нікого ні в чому не переконають. Я навіть не дивуватимуся з того, що Сковорода
(як, зрештою, й весь український інтелектуальний дискурс) у нашій країні
виявляється потрібним лише професору Ушкалову й
дещиці таких же, як він, мудрих людей, – бо хіба цим нині кого-небудь здивуєш?
Утім, і сам Сковорода не здивувався б цьому. Він-бо
свого часу про все це написав правду, якої ми так досі й не хочемо почути:
Тот на восточный, сей в вечерній
край
Плывет по щастье со всѣх вѣтрил.
Иной в полночной странѣ видит рай,
Иный на полдень путь свой
открыл.
Один говорит: вот кто-то косит!
А другій спорит: се ктось стрижет.
А сей «у воза пять кол» голосит.
Скажи: кій бѣс нам в прах мысль сѣчет.
Це ж на сайті «Українського
тижня»: http://ut.net.ua/art/169/0/4332/