¬ласне кажучи, це проза дуже авторська Ц особист≥сна, св≥тогл¤дна, енергетична. ” цьому њњ особлива, специф≥чна приваблив≥сть, ¤ б нав≥ть сказав шарм, але в цьому також њњ вразлив≥сть. Ѕо в≥дкриватись аж так Ц самов≥ддано, пристрасно, голосно, Ц дл¤ цього треба мати не лише, даруйте, письменницьку, але й неаби¤ку людську см≥лив≥сть.

÷е той шл¤х, ¤ким свого часу так безрозд≥льно рушив ≤ван ‘ранко у своЇму Уѕохорон≥Ф. јдже суть не в т≥м, аби просто у¤вити себе, прим≥ром, у трун≥ й УспрогнозуватиФ (даруйте за профанац≥ю) реакц≥ю Уближн≥х ≥ дальн≥хФ, Ц здаЇтьс¤, кожен уперше проробл¤в щось под≥бне ≥ще в дитинств≥, забившись у закуток п≥сл¤ того, ¤к мама нав≥др≥з в≥дмовилас¤ купити напрочуд красиву, але дорогущу ≥грашку. —уть у т≥м, що коли до под≥бних (але, зв≥сно, на ≥ншому р≥вн≥) рефлекс≥й вдаЇтьс¤ людина св≥дома й самодостатн¤, Ц то, значить, не про ≥грашку, ба нав≥ть не про найкращу в св≥т≥ ≥грашку мовитьс¤, а просто ц≥й людин≥ занадто розходитьс¤ на тому, аби зТ¤сувати щось дуже важливе самому соб≥. як ≤ванов≥ ‘ранку в Уѕохорон≥Ф чи √ригор≥Їв≥ Ўтоню в У–аюФ й У—уд≥Ф.

ўо саме? ќто вже нам, Упростим смертнимФ читачам, не д≥знатись н≥коли. ћожливо, про У≥нкарнац≥юФ ≤суса ’риста в душ≥ кожного з нас (не думаю, що тут богохульство, бо ж сказано: Уза образом Ќашим, за подобою ЌашоюФ. ’оча особисто ¤ чим дал≥, тим дужче схильний триматис¤ власне канону, Ц але це п≥сл¤ того, ¤к сам написав колись у годину розпачу: У√оворить Ѕог: прости мен≥, ≤ванеФ, Ц так що тут не все так однозначно). јдже в кожного з нас Ї чимало власних питань, то њх ми й в≥дчитуЇмо в пов≥ст¤х √ригор≥¤ Ўтон¤ насамперед. Ѕо така природа л≥тератури.

ѕрикметно, що журнал У ињвФ, уперше публ≥куючи Ўтон≥в У—удФ, подав коротеньку, але дуже симптоматичну заввагу авторитетного јнатол≥¤ ƒ≥марова: У÷¤ пов≥сть не т≥льки вражаЇ, але й л¤каЇ нетрадиц≥йною, незвичною постаттю ≤суса ’риста. јвтор пропустив —ина Ѕожого через зболене серце, повне сумн≥в≥в, стражданн¤, над≥њ: в≥н його виписав власною кровТюФ. ј дал≥ Ц про те, ¤к редактор ≥ншого часопису в≥дмовивс¤ публ≥кувати цей текст, мотивуючи тим, що його Утреба дати на ознайомленн¤ й схваленн¤ замалим не —иноду церковному. “обто, пропустити через своЇр≥дну цензуруФ.

ѕроблема тут уже нав≥ть не в тому, чи маЇ (нав≥ть не моральне Ц верховне) право людина художньо ≥нтерпретувати канон≥чн≥ св¤щенн≥ тексти. ÷≥лий пласт св≥товоњ л≥тератури, в≥д Ћеон≥да јндрЇЇва до ∆озе —арамаіо, н≥бито вже сподвигнувс¤ перебрати на сов≥сть людини це право, хоча нер≥дко й виходило по-сатанинськи, ¤к у Ѕуліакова (чи може то мен≥ лише так видаЇтьс¤?). ” Ўтон¤ проблема глибша: маючи в душ≥ часточку Ѕога, а отже й духовну часточку ’риста, чи маЇ (нав≥ть не верховне Ц моральне) право людина художньо говорити:

а) в≥д ≥мен≥ ’риста;

б) в≥д самого ’риста?

ўо ≥з цього Ц УаФ, чи УбФ Ц богохульство? јдже ¤кщо т≥льки в≥д ≥мен≥, то це самопривласненн¤ ≥мен≥, профанац≥¤ ≥мен≥, зм≥щенн¤ сут≥, прост≥ше Ц соф≥зм. ј от в≥д самого, себто, немовби в≥д …ого часточки у власн≥й душ≥ Ц це ¤к сподвигненн¤ на ≥стину. ’оча з ≥ншого боку: ¤кщо в≥д самого Ц то це треба бути Ќим (чи Ц нехай Ц побути Ќим), а тут уже прогл¤даЇ нав≥ть не гордин¤, а нахабство. ј ¤кщо в≥д ≥мен≥ Ц то так н≥бито все одно лишаЇшс¤ собоюЕ ƒе межа, д≥йшовши до ¤коњ, не можна соб≥ дозвол¤ти просуватис¤ дал≥ й на аністрем? „и, може, немаЇ такоњ меж≥?

«в≥сно, ¤ не розкриватиму того, ¤ким чином √ригор≥й Ўтонь ц≥ питанн¤ дл¤ себе (дл¤ нас? Ц але не за нас) вир≥шуЇ, аби не в≥дбивати охоти читати тексту. —кажу лише, що, ¤к на мене, письменник, переступаючи вс≥ можлив≥ й неможлив≥ меж≥ на шл¤ху цього п≥знанн¤ (самоп≥знанн¤! Ц насамперед), ¤к не крути, а головноњ меж≥ таки не переступаЇ. Ќезважаючи нав≥ть на те, що ц¤ головна межа кр≥зь текст проходить болючою темою суду.

¬ласне кажучи, ¤краз ≥ зважаючи на це. Ѕо У—удФ √ригор≥¤ Ўтон¤ Ц це самосуд √ригор≥¤ Ўтон¤.

ћен≥ здаЇтьс¤ так: Уне суд≥ть, ≥ неп≥дсудн≥ будетеФ Ц це коли людська частка в людин≥ судить про людську частку в ≥нш≥й людин≥; але коли божественна частка в людин≥ судить про людську частку в ц≥й же людин≥ Ц то це ≥ Ї страшний суд.

ј все решту Ц терм≥нолог≥¤, про котру, за законами лог≥ки, сл≥д було б домовл¤тис¤, але, за законами ¬авилонськоњ веж≥, все одно н≥чого з цього не вийде. ћен≥ здаЇтьс¤, що УпереступиФ в пов≥ст¤х √ригор≥¤ Ўтон¤ Ц це ¤краз ≥ Ї Уборотьба з терм≥нолог≥ЇюФ, себто з Унашаруванн¤ми значень на словоФ. ј головне в цих пов≥ст¤х Ц приватний страшний суд, художнЇ опубл≥чненн¤ ¤кого Ї власне спричинком до Узапуску механ≥змуФ в читацьких душах.

„и не в цьому, зрештою, пол¤гаЇ, за великим рахунком, функц≥¤ художньоњ л≥тератури, котру в нашому Углобал≥зованомуФ, Упост≥ндустр≥альномуФ, УпостпостмодерномуФ ≥ хтозна ¤кому ще сусп≥льств≥ марно намагаютьс¤ звести лише до Уелементу ринкуФ, Узабавлюванн¤Ф й профанац≥њ н≥бито Учитацького попитуФ. ћи плавно забуваЇмо про те, нав≥що ми читаЇмо, Ц ото й доводитьс¤ письменникам буквально ходити по гран≥, нагадуючи про це.

ƒо реч≥, грань в украњнськ≥й мов≥ Ц це не лише Упрот¤жн≥сть гострого кутаФ, це ще й розпечене вуг≥лл¤, жар.

” т≥м то й р≥ч. —ебто, власне про це й мова.

“ак що ц¤ книжка й справ≥ вимагаЇ порозум≥нн¤, благаЇ порозум≥нн¤, волаЇ до порозум≥нн¤ Ц читача ≥з самим собою. „итача, котрий дозр≥в до самого себе. —ебто, читача, котрий дозр≥в до страшного суду:

≤ван јндрус¤к