ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ ЯНИ ДУБИНЯНСЬКОЇ – ІНТЕРВ’Ю ДЛЯ ЖУРНАЛУ «ШО»

 

— Іване, вітаю з перемогою у конкурсі творів для дітей «Золотий лелека». А тепер тільки чесно: масований наступ «дитячого Андрусяка» спричинений твоєю працею редактором у видавництві «Грані-Т»? Чи будеш викручуватися, мовляв, росте малеча і нема чого їй читати?

— Ні, малеча має що читати. Хотілося б, звісно, більше і краще – але й те, що є, вже незле, можна вибирати. А «масований», як ти кажеш, «наступ» вийшов тому, що «малявські» тексти я пишу вже сьомий рік — відколи народилася моя найменшенька Стефа, відтоді мене й «прорвало». До речі, повість-гра «Хто боїться Зайчиків», яка перемогла на «Лелеці» — насправді мій найперший прозовий текст для дітей, він просто довго «відлежувався», а тепер вдалося його допрацювати.

І «Звіряча абетка», і «Зайчикова книжечка», і повісті «Дядько Барбатко сміється» та «Стефа і її Чакалка», і невидана ще збірка віршів повністю або частково були написані (я вже не кажу про «задумані») тоді, коли я й мріяти не міг про те, що працюватиму редактором «Гранів-Т». Але так сталося, що останніх півтора року я працюю в цьому видавництві — і щасливий з цього, бо маю не просто ідеальну для свого складу характеру й адекватну до своїх знань і вмінь роботу, але ця робота ще й дуже суголосна моєму творчому «здитиненню». Адже писати для дітей мені що далі, то цікавіше. Ба більше: мій тато, якого я дуже люблю й шаную, визнав у мені письменника лише після того, як прочитав мої дитячі книжки!

— Що читаєш Стефі, окрім власних книжок?

— Те, що вона сама вибирає. Ми з дружиною приносимо додому практично все притомне: книжки «Гранів-Т», «Видавництва Старого Лева», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги», «Веселки», «Тези», частково «Богдана», «Махаона», «Ранку», «Зеленого пса»... Спершу, звісно, воно проходить відбір тата й мами (насамперед тест на грамотність) і стає в дитячу шафу. Мої книжки разом з усіма іншими. І діти вибирають собі те, що їм цікаве.

Зазвичай найцікавіше буває те, що нове — але є книжки, до яких вони час від часу повертаються. У старшої Лізи це «Швейк» (причому я їй уже рекомендував повну, дорослу версію) і Нестайкові «Тореадори»; а останнє з нового, що вона читала із особливим зацікавленням, — «Марійка і Костик» Степана Процюка і «Миколчині історії» Марини Павленко. А Стефа особливо любить «Нямликів» Лесі Ворониної, «Одинадцять казок про дванадцять місяців» Світлани Прудник, «Дядечка Михася» Олександра Винокурова, «Кольоровинки» Романа Скиби, «Неслухняного дідуся» Міхаїла Яснова (в моєму перекладі). Обидві дуже люблять усі книжки серії «Обережно: дівчатка!» від «Видавництва Старого Лева». Саме тому я свою нову повість «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому» писав спеціально «з прицілом» на цю серію, і там вона зараз готується до друку.

— У світлі «здитинення» наскільки регулярно пишуться зараз дорослі вірші? Чи після минулорічної збірки «Писати-мислете» з’явилося щось нове — і чи воно радикально інше?

— Нечасто, але приходять. Я вже навіть знаю, що наступна моя поетична книжка зватиметься «Неможливості мови». У мене з назвами завжди складні стосунки, але якщо я вже знаю, як зветься те, що я пишу, то це означає, що «процес пішов»...

Воно трохи інше, але не радикально — багато все тих же моїх улюблених рослинно-пташиних мотивів... Природи багато. І стилістично воно чомусь дуже прозоре — це мене самого дивує, бо я завжди був аж «переускладнений», а тут усе навпаки...

— Ми з тобою познайомилися наприкінці 90-х, коли ти опікувався семінарами творчої молоді в Ірпені. Скажи, хороші були часи?

— Ще б пак! Тусівки, море алкоголю, розмови до ранку, під час яких, здавалося, вирішувалось щось дуже-дуже важливе... Хто в житті не спізнав таких часів, той багато втратив! Я, скажімо, одного разу мало не застрелив одного зі своїх найближчих друзів... Не спеціально, просто сп’яну на курок натиснув, балуючись, — і куля за який сантиметр від скроні йому просвистіла... Але ж і беріг нас Бог тоді! Дякую Йому, що вберіг...

— Кого?! Жадана, Ірванця, Сліву?

— Сліву.

— До речі, як відтоді змінилися стосунки з тодішніми друзями-поетами, з тим же Сергієм Пантюком, відомим у вузькому колі як Сліва, та іншими? Чи нема відчуття, що оте «ірпінське братство» постарішало, погладшало і подекуди відійшло один від одного та від поезії?

— Та ні! Хтось, звичайно, відійшов, але то поодинокі випадки. Зараз просто інший рівень стосунків. Більшості з нас уже «сороківка стукнула», тож дивно було б, навпаки, якби ми й далі поводились як бахури. Зараз для нас саме отой «золотий» для кожного чоловіка час, коли хочеться встигнути зробити якомога більше з того, що ми мусимо зробити. Тому кожен і концентрується на своєму, бо вже є певний досвід і ще є сили не відчувати себе «постарілим». А що від нас залишиться в літературі — цього ми знати не можемо. У когось залишиться те, що писалося в ті бурхливі часи; у когось те, що пишеться нині; а в когось і нічого, таке теж цілком може бути. Але доки працюєш — доти є надія, що це комусь потрібне і рано чи пізно хтось це оцінить...

Ось років так за двадцять п’ять ми зі Слівою, Толею Дністровим, Жаданом, Процюком, Мельниковим зможемо влаштовувати посиденьки біля каміну один в одного, пити те, що кому на той час буде можна пити, і знову балуватися...

— Чи ти зараз стежиш за молодою поезією? Як тобі?

— У цих хлопців — Горобчука, Коцарєва, Стронґовського, Леоновича, Ушкалова-молодшого і компанії (ну, і в дівчат, звісно, дівчата теж є дуже цікаві) зараз той же чудовий період, який у нас був у другій половині 90-х. Мені дуже подобається те, що вони: а) різні, і що в них, б) є енергетика. Хотілося б, звісно, більше культури письма («Бедрика» серед їхнього покоління я поки що не бачу, на жаль), але це приходить із часом, і я певен, що до найкращих із них воно прийде.

Узагалі ж, у них відчувається набагато більше свободи, ніж було в нас — і в цьому їхня пастка. Наша пастка полягала в тому, що нам складно було «вийти поза межі себе», а вони, навпаки, ще не знають, що їм робити з цією свободою.

— В тебе є трохи прозових творів. Чому трохи?

— «Смак» прози — не того, що називається «прозою поета», а власне прози — я відчув лише в дитячій літературі. Все, що було до того: повість «Реставрація снігу», кілька новел, нарешті роман-новела «Вургун», — це «проза поета», тобто тексти, виписані за «логікою метафори», а не «логікою сюжету». Такі тексти пишуться дуже повільно. На «Вургуна», скажімо, в мене пішло десять років! Ну, але воно того варте — принаймні для мене, бо ті відчуття, які в мене були в процесі роботи над цим текстом, ні з чим не зрівнянні.

А «власне проза» вимагає зовсім іншого стилю мислення, до якого я прийшов доволі пізно і завдяки дітям. Тому мій давній читач, який звик до специфіки мого дорослого письма, цілком може мене в дитячих повістях і «не впізнати». Однак цей досвід мені дуже цікавий, і я зараз «виношую» новий прозовий текст уже не з царини дитячої літератури.

— Ти дуже класний декламатор. Чи доводилося тобі виступати зі своїми віршами за гроші? І як взагалі, до того ставишся?

— Не доводилося. І якось не думав про це ніколи...

— Якими бачиш перспективи поезії за умов кризи, маю на увазі і творчий аспект, і матеріальний?

— Ну, до поезії вся ця метушня жоднісінького стосунку не має. У поезії інші виміри й інші клопоти, насамперед пов’язані, як мені здається, з невідворотними змінами світовідчуття і самоусвідомлення постмодерної людини, з трансформаціями мови в теперішньому депресивному світі. Бо ж царина поезії — це внутрішній стан людини і можливості мови більш-менш адекватно цей стан виразити.

А те, що поезію й так мало видають, а тепер видаватимуть іще менше, бо є «відмазка», — це зовсім інші речі.

— Інтернет і самвидав як перспективи поетичного простору — це тебе лякає? Чи, навпаки, це варіант для розвитку?

— Інтернет відкриває нові можливості — насамперед виходу до читача і прямого з ним спілкування. Паперовий самвидав не такий ефективний, — хоча й він цілком годиться для молодого автора, який прагне про себе заявити, але йому ще складно переконати серйозні видавництва в доцільності публікування своїх текстів. У нас уже добрих «півпокоління» цікавих поетів виросли з інтернету й самвидаву, причому в містах, які останнім часом нібито не були центрами українського культурного руху – Запоріжжя з його тусівкою «99» чи Миколаїв із часописом «Літера М»…

Тож чого тут боятись — я й сам намагаюся, наскільки змога, використовувати ці можливості. Скажімо, кілька років тому зліпив собі на безплатному порталі відверто самопальний сайт dyskurs.narod.ru — я не програміст, звичайний «юзер», а тут мені легко модерувати свій ресурс, то я так і застановився на цьому. Викладаю там практично все, що пишу — комерційні дискурси мене мало обходять, бо я не розглядаю свої писання як комерцію. І останні півтора року в мене — не повіриш — щодня буває більше сотні відвідувачів! На абсолютно самопальному і винятково авторському сайті! Ясна річ, хтось із них втрапляє випадково, відкриває одну-дві сторінки і йде собі далі, — але ж є чимало людей, які заходять туди регулярно, читають усе нове, що я там викладаю, діляться враженнями…

Так що цими можливостями нехтувати, як мені здається, не впадає. Як і будь-якими іншими адекватними (себто не «ґламурними») можливостями. Інша річ, що перспектив якоїсь специфічної «інтернет-творчості», більших за мірґінальні експерименти, я не бачу.