ЯК ПОВЕРНУТИСЯ В ЛІТЕРАТУРУ

(Пролегомени до прочитання «Чорного ворона» Василя Шкляра)

Сучасна українська проза повільно – часом навіть здається, що дуже повільно – нарощує м’язи. Наразі вона уявляється мені в ролі трохи дистрофічного тінейджера, який старанно, але майже безуспішно намагається маскувати свою худорбу барвистими заморськими вдяганками (нерідко придбаними на розкладках секонд-генду), – але це мало допомагає, коли треба не просто побавитись, а підняти бодай трохи серйозну ношу. Втім, прийти до тями після десятиліть соцреалізму – справа не така проста, як здається; тож коли на рік у нас з’являються один-два романи з непокривленим хребтом і бодай трохи нарощеними на кістках м’язами – я схильний розцінювати це як прогрес.

Найсвіжішим наразі таким текстом бачиться мені роман «Чорний Ворон», або «Залишинець» Василя Шкляра. Зараз про нього дуже багато розмов, конструктивних і деструктивних, більшість із яких (тих, де йдеться про сам твір, а не про якісь довколалітературні рефлексії, незалежно від міри їх слушності) у тій чи іншій формі зводиться до тематичної актуальності. Очевидно, що підстави вести про це мову є, – бо я, скажімо, забув уже, коли в нас востаннє виходив друком новий повноцінний історичний роман, – та все ж визначальними, як на мене, тут мають бути дещо інші речі.

Для початку я волів би звернути увагу на те, що Шкляра знають передовсім як автора кількох «модних» текстів та кшталт роману «Ключ». Ті тексти вирізняються від загального потоку т. зв. полегшеного чтива (читай: «попси») лише тим, що вони професійно прописані, що герої в них мають характери, а не просто характеристики, й сюжети проектуються на суспільні реалії, де-не-де заторкуючи (але не розворушуючи) дещицю справжніх, а не надуманих проблем. У висліді, скажімо, я – по кількох роках прочитання «Ключа» – вже просто не згадаю, про що там мова; пам’ятається лише відвертий дисбаланс між формальним і змістовим, який фізики зазвичай характеризують як «спробу мікроскопом забити цвяха».

Утім, нині вже мало хто пам’ятає (а молодші просто не знають), що Шкляр починав не з трилерів, а з прози тютюнниківської школи – стилістично-психологічної. Такої прози теперішній привчений не думати читач, не кажучи вже про зведених до «рівня трьох літер» критиків, просто «боїться». Саме це, вочевидь, і спричинило Шкляреве звертання свого часу до легших жанрів. Та в тому й річ, що робота в царині «масовізму» для доброго письменника теж не минає марно – вона вчить сюжетної динаміки, котра, як показує не лише українська, а й світова практика, зазвичай є найбільшою проблемою класних стилістів.

Ось тут, як мені видається, й захованого першого «ключика» (прошу не плутати з «Ключем») роману «Чорний ворон» – цей текст засвідчує повернення його автора з «попси» в літературу. Причому повернення це базоване на спробі поєднання різних досвідів – і це вже достатня причина для того, щоби констатувати певну унікальність «Чорного ворона» в контексті сучасного українського літературного процесу. Бо досі був лише один подібний прецедент – із романом Леоніда Кононовича «Тема для медитації», написаним після «детективного» періоду його творчості. Однак Кононовичів роман (який я схильний оцінювати дуже високо), на жаль, був помічений лише інтелектуальним читачем, а ширшого розголосу не набув – вочевидь, через ту ж текстову динаміку. Шклярів роман натомість не лише перетворює поодинокий факт на тенденцію, але й дає шанс (завдяки, як це не парадоксально, врахуванню автором свого «попсового» досвіду) на утвердження цієї тенденції в читацькій свідомості.

Логічний і ще один момент: поєднання стилістики й динаміки в наших умовах не може бути вдалим без виходу на елементи міфотворчості. Тут і великий плюс, і велика пастка «Чорного ворона» – бо йдеться про спробу творення національного міфу, який в українській традиції не може не бути романтичним, а отже, підсвідомо спрощувати складне й героїзувати те, що в панівній нині ліберальній традиції давно вже (від себе скажу: на жаль) перестало сприйматися за героїчне. Однак це вже тема спеціальної розмови, котра виходить за власне літературні рамці.

Іван АНДРУСЯК