ДЕРЖ(БЛІН)КОМ’ОМ

 

Ідея, як то кажуть, витала в повітрі: зібрати в одній книжковій серії всі неодіозні й бодай більш-менш значимі тексти, відзначені найповажнішою вітчизняною літературною-мистецькою премією – Національною імені Тараса Шевченка. В різні часи вона офіційно називалася по-різному (хоча неофіційно завжди просто Шевченківською); дуже різні тексти, залежно від політичної кон’юнктури, нею відзначалися; критерії відбору нерідко виглядали доволі дивними й спричинялися в мистецькому середовищі до стійких реакцій – від глухого бурчання до різкої критики. Хоча, слід завважити, в останні роки – особливо після того, як Шевченківський комітет очолив академік Іван Дзюба – підстав для нарікань стало суттєво менше, але натомість багато говорили про доцільність отримування її з недостойних рук (мається на увазі колишнє скомпрометоване керівництво країною). Тепер нарешті й цей арґумент відпав, проте імідж головної премії країни все одно доведеться “чистити” ще довго: надто багато було одіозних відзначень як у радянські часи, так і в першій половині дев’яностих.

 

Іван Андрусяк

 

Відтак, у сенсі цього “чищення” дуже вдалою могла б виявитися книжкова серія, спрямована на те, аби довести читачеві, що “не все так погано у нашому домі”, що й у найодіозніші часи “шевченківкою” (принаймні літературною її частиною, щодо якої нарікань завжди було найбільше) відзначалися, попри ідеологічну маразматику, достойні твори достойних авторів.

Крім цього, у нашому письменстві дуже актуальною бачиться проблема ґрунтовного переосмислення так званої “підрадянської літературної спадщини”. Поспішаючи “скинути з корабля історії ідеологічний баласт”, ми в цьому сенсі добряче напартачили. Скажімо, деякі художньо слабкі твори цього періоду, як от “Собор” Олеся Гончара, виявилися в нас понадміру “розкрученими”, тоді як ціла низка текстів справді цікавих (бодай хоч “Тронка” цього ж таки автора – щоб не звинуватили мене в “гончарофобії”) чомусь опинилися серед призабутих. Із цим усім теж треба давати лад, і перевидання – якраз чудова нагода для переосмислення. “Шевченківська” серія й тут дуже би придалася, якби засновник цієї премії – держава в особі її уповноважених держкомітетів – менше втручалася у видавничий процес.

Найперше, сама назва серії – “Бібліотека Шевченківського комітету” – вже однозначно вказує на те, що робиться це насамперед для “комітету”, для “відпрацювання виділених державою коштів”, а не для читача. Маємо якраз той рідкісний випадок, коли назва (вочевидь, мимоволі) відображає суть речей. Бо я, що б там не казали, не розумію, чому книжку, видану п’ятитисячним накладом із поміткою “на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України за Національною програмою випуску соціально значущих видань” неможливо “простому смертному” придбати бодай хоч у київській книгарні. Закономірне питання: невже в згаданому держкомітеті вважають, що твори Шевченківських лавреатів – це така собі “серія геронтофілів”, нікому нині не цікава й не потрібна, окрім Шевченківського комітету, в бібліотеці якого їм хіба й місце?

Мені кажуть, що весь наклад (якщо він справді п’ять тисяч, а не п’ятдесят примірників – бо й такі випадки з окремими “держзамовними” виданнями траплялися!) розподілений між бібліотеками. Добре, бібліотекам поповнення нині справді вкрай необхідні, тут заперечень нема, – але хіба в нас у країні лише п’ять тисяч бібліотек? І хто визначає, що в бібліотеці села, скажімо, Хоружівка на Сумщині том Бажана потрібен, а бібліотека села Чайкіно на Чернігівщині без нього обійдеться? По-моєму, якщо справді йдеться про “соціально значущі видання”, фінансовані державою за спеціальною Національною (!) програмою, то це мусить означати, що вони мають бути якщо не у всіх, то принаймні в більшості бібліотек, але й одночасно – бодай по одному-два примірники – у всіх, а в райцентрах насамперед (де вони ще збереглися), книгарнях. І не хвилюйтеся, викуплять їх дуже швидко, притому чим далі від Києва, тим швидше, особливо якщо ціна буде не захмарною (а при великих накладах це цілком можливо). Тим паче, що мова йде про поезію й белетристику, а не про фундаментальні наукові студії, доступні лише фахівцям (попри те, що такі студії державної підтримки потребують значно більше, ніж белетристика). І взагалі: що це за художнє соціально значуще видання, якщо його наклад – п’ять, а не сто тисяч примірників?!

Ці міркування цілком закономірні в контексті того, що мало би бути, якби ми хотіли, щоб Шевченківська серія повною мірою виконала своє “соціально значуще” призначення. Але наразі про те, що є. Маємо поки що дванадцять видань, які побачили світ у шести видавництвах. Найбільше – у київській “Криниці”. Саме тут іще формально 2002-го, хоча насправді вже 2003-го, з’явився перший том цієї серії – “Політ крізь бурю” Миколи Бажана. Ім’я для старту вибране дуже вдало, адже Бажан у нашому письменстві постать справді першорядна й сучасним читачем відверто недооцінена. Попри те, що Шевченківською премією була відзначена сама поема “Політ крізь бурю”, книжка фактично є вибраним поета – це правильно, бо тоді ключові тексти Бажана, як відзначені іншими преміями, так і взагалі свого часу заборонені, й далі залишалися б малоприступними, нехай і для користувачів бібліотек. Причому вибрані тексти справді зі смаком (ім’я упорядника Миколи Сулими промовляє саме за себе), а передмова Івана Дзюби слушно розставляє акценти переосмислення творчості одного з найбільших, але водночас і найодіозніших українських поетів минулого століття. Натомість оформлення книжки (не хочеться казати художнє, бо це було б неправдою) виявилося якраз позбавленим смаку – помпезність “а ля кучмин ампір” із банальним порушенням законів композиції. До того ж, підбір шрифтів усередині виявився “з претензією”, але тяжко придатний для нормального сприймання поетичного тексту (і коли наші видавці збагнуть, що сторінка поетичного тексту мусить мати інакший, ніж у прозового, візуальний простір?).

На жаль, у більшості подальших видань серії обкладинка залишилася “тяжко стандартною”, а якість сприймання поетичних текстів іще погіршилася через розташування їх на сторінках “підбором”. Обкладинку спробувало бодай трохи покращити, змінивши колір, лише київське видавництво “Пульсари”, де вийшли повісті й оповідання Григора Тютюнника “Облога” та вибрані поезії Василя Симоненка “На схрещених мечах”. Цікаво, що “Пульсарам” також вдалося обійти “держкомітетні рогатки” й представити ці ж книжки власним накладом на ринку, вже без зазначення серії. Що не кажіть, а приклад справді вартий наслідування.

Інакше оформлення запропонувала й київська “Веселка”, маючи на це закономірне “виправдання” – вона випустила єдиний наразі том лавреата не літературної, а мистецької “шевченківки” – “Автопортрет” Василя Касіяна. Це мемуари, дуже цікаві й показові, а головне – щедро і якісно ілюстровані роботами художника та світлинами. Прикметно, що ця книжка, причому з усіма серійними помітками, так само з’явилася в київських книгарнях. Чому ж тоді немає інших? І хто це вирішує?

“Вибрані твори” Бориса Нечерди готувало одеське видавництво “Маяк”. Книжка, без жодного перебільшення, знакова, оскільки представляє поета унікального, про котрого, як то кажуть, “багато чули, але мало хто знає”. Справжній віртуоз мови, яскравий експериментатор із формою, Нечерда – постать, котра якнайкраще надається до згаданої наприпочатку нашого матеріалу “реабілітації” Шевченківської премії. На жаль, поки що лише в бібліотеках… Це ж стосується і книг Романа Андріяшика та Миколи Вінграновського, які в цій же серії побачили світ, фактично… не побачивши світа.

Інші книжки серії (їх готували згадувана вже “Криниця”, а також київські видавництва “Дніпро” та “Україна”) мені здаються менш цікавими, хоча не менш потрібними. Це вибрані поезії Андрія Малишка “Далекі орбіти” і Платона Воронька “Повінь”, а також перший том роману Ірини Вільде “Сестри Річинські”, роман “Хвилі” та повість “Єдина” Юрія Збанацького й дослідження Петра Жура “Труди і дні Кобзаря” – ледь не поденна реконструкція життя Тараса Шевченка.

Такий наразі “ужинок” серії “Бібліотека Шевченківського комітету”. Хочеться сподіватися, що вона, попри все, й далі поповнюватиметься (бо краще бодай щось, ніж узагалі нічого), але ще дужче хочеться сподіватися, що нове керівництво “інформаційним” держкомітетом суттєво перегляне принципи роботи із “соціально значущими виданнями”. Я, скажімо, робив би так: планував щороку в цій серії як мінімум три книжки (добре би й більше, але будьмо реалістами щодо фінансування): лавреата цьогорічного й двох “реабілітантів”. Відтак у відкритому конкурсі відзначив би видавництво й, залежно від кількості бібліотек, – наклад, який для цих бібліотек буде у видавництва викуплений держкомітетом. І щоб видавництво-переможець було за контрактом зобов’язане додрукувати до обов’язкового накладу ще мінімум двадцять п’ять відсотків власного, на продаж. Тоді з цього толку було би значно більше. Але чого так було не робити одразу, я не знаю. Хоча здогадуюсь.

Іван Андрусяк

 

На головну