ДОКАЗ + «…АТЄЛЬСТВО»

 

Із гумором у нас… сумно. Проблеми у нас із гумором.

Цьому залишається хіба дивуватися, зважаючи бодай на те, що наш народ завжди вирізнявся неабияким смаком до сміху: і в фольклорі, й у класиці, щедро пересипаній «дзвінкими перлами» пересмішництва, почуття гумору завжди йшло пліч-о-пліч із почуттям міри, ставши однією з визначальних рис українського національного характеру. Ба більше: наше новітнє письменство фактично ж із гумору й сатири починалося – адже першим зафіксованим в історії авторським художнім твором, писаним не старожитньою високою (книжною) українською мовою Дмитра Туптала, Стефана Яворського й Григорія Сковороди, а «звичайною» народною, практично такою, якою ми розмовляємо донині, був саме сатирико-гумористичний текст. Маю тут на оці, ясна річ, зовсім не «Енеїду» полтавця Івана Котляревського (то в окупаційні часи «брати зі сходу» намагалися вдовбати нам у голови, що жива українська мова мало не наприкінці вісімнадцятого століття «зародилася» – і сміх, і гріх!), а такий собі «Пашквіль 1575 року» лучанина Івана Журавницького:

Ой ти, мужу необачний!

Зроби жоні бенкет смачний,

Змаж ї лоєм з д’хлого хорта,

Ачей, зженеш з шкури чорта.

Відтоді так і повелося, що все наше письменство навіть у часи, коли нібито ж було не до сміху, все одно виявлялося пересипане добрим гумором, – проте останнім часом складається враження, що на Глазовому воно й закінчилося: постмодерні потуги «насмішити» зазвичай чомусь виявляються настільки жалюгідними, що впору мовити про них: «насмішити людей». Чи то так уплинуло телебачення, де жарти винятково «нижчепоясні» й на рівні тупого «ги-ги», чи що інше – але факт залишається фактом: наше письменство в останні десятиліття майже розучилося сміятись розумно і щиро.

Направду, чи не єдиний сучасний письменник, котрому вдається мене «розсмішити», – чернівчанин Сергій Коваль. Притому навіть там, де він сам того не бажає! Скажімо, видав він (уже, між іншим, кількома накладами) свої студії «Чия мова вторинна і пародійна» і «Сини РА з берегів ДніпРА», де «на хлопський розум» доводить автентичність української мови і вторинність, ба навіть пародійність стосовно неї мови російської. Скажімо, один із улюблених його прикладів: було собі, мовляв, питоме українське слово «доказ», а «брати зі сходу» взяли його та й спародіювали, доторочивши аж три «хвости» (слово «суфікс» при цьому навіть не вживається!) – «а-тєль-ство». Він навіть плакат такий виготовив: українсько-російський кордон; з українського боку стоїть собі бравий такий козарлюга і слово «доказ» написане; а з тамтого боку «москалик» потилицю шкрябає, на своє «атєльство» дивлячись…

Ясна річ, Шевельовим чи Німчуком тут і не пахне. Ясна річ, про таке поняття як історична граматика автор якщо й чув, то жодним чином цього не виказує. Ясна річ, із наукової точки зору це не витримує жодної критики. Але ж – смішно! Направду смішно! І якщо позиціонувати це не як студію, а як пародію на ті несусвітні дурниці, які з мудрим виглядом украй активно останнім часом продукує, скажімо, академія педнаук, – тоді все гаразд…

Тим паче, що пародія – це, власне кажучи, основне літературне «амплуа» пана Коваля. Із-поміж численних його публікацій (у тому числі й окремими виданнями) міні-байок, епіграм, віршованих гуморесок і «сатиресок» вирізняється збірка пародій (теж, між іншим, видана кількома накладами) із симптоматичною назвою «Пірат пера». «Дістається на горіхи» в ній від автора понад сотні (!) сучасних поетів – як маловідомим, так і «живим класикам». Уміння «виловити» в серйозному й мудрому тексті, скажімо, Василя Герасим’юка, Юрія Бедрика, Марії Матіос чи Миколи Воробйова рядок-два, в контексті яких доречно усміхнутись – особливе вміння, особливий талант; і збірка засвідчує, що такий талант Сергієві Ковалю вповні притаманний. Ось, скажімо, виявляє він у київського поета Олексія Довгого такі рядки: «Я ставлю слово те на варті, / Що людям силу додає», – і пише на них:

Майнула думка: десь читав я схоже…

Та квапитись з огудою не варто:

Тарас Великий ставив – на сторожі,

Олекса Довгий, навпаки, – на варті…

І хвацько, і доречно, і необразливо, і смішно – чи не так?

До честі автора, переважна більшість його пародій, попри деяку категоричність, витримані якраз на такому високому рівні художньої адекватності. Одначе, на жаль, почуття міри часом йому зраджує – і тоді, скажімо, на поетичні випади Дмитра Павличка проти антисемітизму автор реагує відверто по-дикунськи: щось там про «лизать юдейську дупу»! Звісно, Павличко – не «священна корова», котру «не можна критикувати» – ні, критикувати можна і треба всіх. І мова тим паче не про те, що у Павличка й Коваля можуть бути різні погляди – хамство-бо годі виправдати поглядами, а тим паче хамство «міжнаціональне». Просто буває сатира, а буває образа – до образи ж, на моє глибоке переконання, ніхто опускатися не повинен.

Утім, подібні речі в творчості Сергія Коваля поодинокі. А краще, аби їх зовсім не було – бо це невиправдано принижує його направду цікаву творчість. Тим паче, що наш пародист уміє художньо й адекватно мовити і на доволі «слизькі» теми, що засвідчила його нова книжка, назва якої промовляє сама за себе «Еротика правдешня та мимовільна. Хуліганство у сучасній вітчизняній літературі».

Тож читаймо книжки Сергія Коваля, сміймося – і побажаймо йому завжди бути в доброму гуморі, неодмінно дотримуючись при цьому почуття міри.

Іван АНДРУСЯК