Уѕ–» ’»—“≤ ƒќ–ќ√≤ћ ≤ √”ћќ–≤  ќЎ“ќ¬Ќ≤ћФ

 

(ѕередмова до зб≥рки вибраних твор≥в ¬олодимира —ам≥йленка)[1]

 

«даЇтьс¤, не було в наш≥й культур≥ пер≥оду активн≥шоњ переоц≥нки ц≥нностей ≥ переосмисленн¤ смисл≥в, н≥ж 1920-≥ роки Ц доба ≥нтелектуального переживанн¤ насл≥дк≥в нац≥ональноњ революц≥њ. “ривала ц¤ переоц≥нка, зв≥сно, на вкрай р≥зних р≥вн¤х адекватност≥: в≥д питомо мистецького й науково виваженого до в≥двертоњ вульгарно-соц≥олог≥чноњ Упролетарськост≥Ф, ¤ка у висл≥д≥ й розтоптала все Усилою чоботаФ. јле ж ≥ чинили њњ так само надзвичайно р≥зн≥ люди Ц в≥д парт≥йного критика  ор¤ка до високочолого ≥нтелектуал≥ста «ерова. ѕричому висновки останнього, ¤ким би дивним це не здавалос¤ на перший погл¤д, видаютьс¤ нин≥, з в≥ддал≥ часу, не лише очевидно аріументован≥шими, а й значно радикальн≥шими, н≥ж в опонент≥в. “а особливо ц≥каво те, що досить часто ц≥ висновки ћиколи  остьовича формулюютьс¤ не лише у форм≥ науковоњ студ≥њ чи полем≥чного есею, а Ц поетичними р¤дками. “ак, 1922 року в≥н пише цикл У—онет≥њФ, в ¤кому зокрема УроздаЇ на гор≥хиФ ц≥л≥й пле¤д≥ своњх старших сучасник≥в, таких ¤к ќлесь, ¬ороний, ‘≥л¤нський, принаг≥дно „упринка... јле ключовий парадокс цього циклу пол¤гаЇ в тому, що чи не найб≥льше Уд≥стаЇтьс¤Ф в≥д неокласика «ерова тому поетов≥-попереднику, ¤кий у своњх писанн¤х так само вперто ор≥Їнтувавс¤ на класичн≥ вз≥рц≥, Ц ¬олодимиров≥ —ам≥йленку. „и вз≥рц≥ в них були р≥зними (бо ж розмањт≥сть класики невичерпна), чи були на те ≥нш≥ причини, проте «еров написав досл≥вно таке:

ѕри хист≥ дорог≥м ≥ гумор≥ коштовн≥м

¬≥н ц≥лий в≥к пролежав на печ≥,

ѕеребував в мовчанн≥ красномовн≥м,

ј славу з рук хватали партач≥.

…ого породжено дл¤ книги й рампи

ѕисати фарси ≥ зТњдлив≥ ¤мби, Ц

јле своњх утвор≥в ≥ забав

Ќ≥коли в≥н докупи не збирав.

≤ ƒон  ≥хот його попалений „екою,

…ого ћольЇра криють порохи,

ј в≥н лежить без вол≥ ≥ снаги,

Ќе ворухне ледачою рукою:

Уƒивуйтес¤, вкрањнськ≥ читач≥,

я ц≥лий в≥к пролежав на печ≥Ф.

” сонет≥њ хвацько закодовано чи не вс≥, ¤к казав ≤ван ‘ранко, Уосновн≥ ц≥хиФ творчост≥ ¬олодимира —ам≥йленка Ц ≥ його виключна прихильн≥сть до традиц≥йних, Унасто¤нихФ, перев≥рених часом поетичних форм; ≥ його надзвичайно тонке почутт¤ гумору та надзвичайно гостре сатиричне перо; й У≥нтеіруванн¤Ф ним в украњнську поез≥ю класичного жанру ¤мб≥в; ≥ питома вага перекладацького доробку —ам≥йленка та незавидна дол¤ низки так майстерно виконаних ним переклад≥в; ≥ нав≥ть факт дещо УлегковажногоФ ставленн¤ поета до частини своњх писань, найперше гумористичних. ≤ все ж в еп≥центр≥ зеровського тексту не це, а довол≥ неспод≥ваний закид: Уц≥лий в≥к пролежав на печ≥Ф, причому кинутий на адресу поета, надзвичайно активного в справах громадських, надзвичайно д≥Ївого у вир≥ революц≥йних спод≥вань, Ц ≥ то не Убозна колиФ, а лише ¤кихось п≥втора дес¤тка рок≥в перед тим, ¤к були написан≥ ц≥ р¤дки, так що памТ¤ть про ту активн≥сть аж н≥¤к не могла Увив≥тритис¤Ф нав≥ть у буремний час Уперманентних зм≥нФ.

ƒо чого ж тод≥ цей закид? «вичайно, не об≥йшлос¤ тут без п≥кантних особливостей характеру самого —ам≥йленка, про ¤к≥ п≥д ту пору ходили численн≥ довколал≥тературн≥ анекдоти; напрочуд попул¤рною була, скаж≥мо, байка про те, що диплома про вищу осв≥ту ¬олодимир ≤ванович так ≥ не здобув через те, що... банально УпроспавФ державн≥ ≥спити. —ам поет по¤снював цей факт нех≥ттю до де¤ких предмет≥в ≥ станом здоровТ¤, проте анекдоти про себе Ц ¤к людина з чудовим почутт¤м гумору Ц дуже любив ≥ нав≥ть культивував; прим≥ром, один ≥з лист≥в до завжди вельми д≥¤льного ћиколи Ћисенка п≥дписав: У¬аш щирий, але т¤жко ледачий...Ф ќтож, знаючи про це, ћикола «еров у своЇму сонет≥њ н≥би покликавс¤ на стар≥ жарти, бажаючи таким чином пробудити ≥нтерес до подальшоњ творчост≥ в шанованого ним письменника (про те, що це справд≥ так, св≥дчить не лише сонет≥й, а й напрочуд ц≥кава наукова розв≥дка «ерова, вм≥щена в додатку до нашого виданн¤), ¤кий у пореволюц≥йний час надовго замовк.

”т≥м, «ерову це так ≥ не вдалос¤ Ц занадто глибоким було розчаруванн¤ старого хворого метра в революц≥њ, ¤ку в≥н так довго плекав ≥ лел≥¤в, дл¤ ¤коњ так самов≥ддано працював, але ¤ка так ≥ не виправдала його патр≥архальних спод≥вань на Упросв≥тлуФ ”крањну, котр≥й Ц без жодних еп≥тет≥в, без жодних словоконструкц≥й, лише самодостатньо Ц в≥н трич≥ нав≥ть самою назвою присв¤чував книгу, котру писав усе житт¤:

Ќехай той шл¤х важкий, нехай тернистий!

јле х≥ба тод≥ кв≥ток шукать,

 оли тебе, тв≥й любий образ чистий

Ќесхнуч≥ сльози т¤жко туман¤ть?

 оли тв≥й ген≥й нав≥ть променистий

ќнемощ≥в ≥ почина згасать?

ќ н≥, того скарають лют≥ муки,

’то зможе в час такий тебе забути!

«вичайно, ”крањна, ¤кою њњ хот≥в бачити —ам≥йленко (¤к ≥ його У≥деолог≥чн≥ побратимиФ Ѕорис √р≥нченко, ћихайло —тарицький, ќлена ѕч≥лка), базувалас¤ значною м≥рою на дещо ≥деал≥стичних народницьких у¤вленн¤х, ≥ поет чудово розум≥в, що постати такою у ’’ стор≥чч≥ вона не могла, Ц але й оте, що постало на руњнах революц≥њ, митець за ”крањну сприймати не м≥г, а творчоњ снаги продовжувати боротьбу майже не залишилос¤. “им часом у згадан≥ 1920-≥ дл¤ поет≥в новоњ формац≥њ Ц нав≥ть того ж «ерова, не кажучи вже про аваніардист≥в, ¤ких в≥рний традиц≥¤м класик не сприймав орган≥чно Ц —ам≥йленко залишавс¤ голосом ≥з Удуже далекого минулогоФ.

“а в≥н ≥ справд≥ був н≥би Уповноважним представникомФ девТ¤тнадц¤того стор≥чч¤ в стор≥чч≥ двадц¤тому Ц ≥ в цьому ще одна його трагед≥¤. Ќедарма ж бо нам, уже читачам двадц¤ть першого стол≥тт¤, найц≥кав≥ш≥ не так його пристрасн≥ й глибоко вистраждан≥ посланн¤ до ”крањни, ¤к надзвичайно гостра, а часами нав≥ть люта сатира на т≥ риси в украњнств≥, котр≥ до цього часу шкод¤ть нашим революц≥¤м дос¤гати т≥Їњ мети, заради ¤коњ вони вимр≥юютьс¤ ≥ провод¤тьс¤.

“ак, за житт¤ поез≥¤ ¬олодимира —ам≥йленка була надзвичайно злободенною: найв≥дом≥ш≥ його твори, ¤к надпотужна сатира У≈льдорадоФ, пробивалис¤ до читач≥в спершу т≥льки в списках ≥ дес¤тил≥тт¤ми про њхню публ≥кац≥ю не могло бути й мови; його книжки зазнавали понев≥р¤нь аж н≥¤к не менших, ан≥ж сам поет, ¤кий чи не все житт¤ пров≥в у злидн¤х ≥ блуканн¤х св≥тами. јле найпарадоксальн≥ше те, що —ам≥йленкова сатира й нин≥, через сотню л≥т, актуальна точн≥с≥нько так само, ¤к ≥ тод≥, коли була написана Ц буквально наст≥льки, що хоч публ≥куй њњ на перших шпальтах тепер≥шн≥х таблоњд≥в п≥д час чергових пол≥тичних чвар або виборчих перегон≥в. “ож дарма кажуть, що пол≥тична поез≥¤ в сут≥ своњй одноденка, Ц будь-¤ка поез≥¤ надовго переживаЇ св≥й час, ¤кщо т≥льки вона поез≥¤; а щодо останнього в контекст≥ ¬олодимира —ам≥йленка сумн≥ву нема.

¬≥дтак ≥ зеровський закид в ≥сторичному вим≥р≥ себе не виправдав. Ѕо Упри хист≥ дорог≥м ≥ гумор≥ коштовн≥мФ нав≥ть Уголос ≥з печ≥Ф маЇ вагу небуденну. “им паче голос поета...

≤ван јЌƒ–”—я