ПОЕТ ФОРМИ

Три тези – замість рецензії на «Бермудський трикутник» Ігоря Римарука

 

1. Поезія – це насамперед мова, а мова – це насамперед фонетика. Звичайно, ви можете мати з цього приводу іншу думку – але для Ігоря Римарука (принаймні так, як я відчуваю його текст) усе мало починатися саме з цього. Бо для мене Римарук – насамперед поет форми. Найтонший, найвишуканіший, найфілігранніший формально поет у сучасному українському письменстві. Так було в «Нічних голосах», так було в уже хрестоматійній «Діві Обиді», але чи не найвиразніше це втілилося в «Бурмудському трикутнику» – останній, на жаль, книзі великого (я певен, що це означення повною мірою до нього достосовне) поета, формальна ориґінальність якої проявляється вже на рівні структури: книга трьох триптихів, у кожному з яких – по три триптихи, і в кожному з них так само – три триптихи. Здається, прецедентів такої довершеної формальної стрункості в нашому письменстві годі знайти навіть у благословенні барокові часи, не кажучи вже про неблагословенні нинішні – і, звісно, не кажучи вже про те, що ця, згідно з сакральною символікою, «потроєна любов» тепер, після передчасного й болісного для всіх нас відходу Ігоря в кращий світ, сприймається знаковою.

 

2. Тим не менше, це все одно – «Бермудський трикутник», і тут «пекельний люд колотиться», ба навіть «легко – любити, мов тать. Важко – чекати». Нині вже можна говорити про те, що це – останній порахунок поета з постмодерним світом, – і може, саме тому свою «потроєну піраміду» він вибудовує не вгору, на взір нездійсненної (бо формально так ніколи й не викінченої) вавилонської вежі, а вниз, чи то пак, углиб – чи не на взір постдантових «трикутників пекла»? Якщо на рівні форми це – краса, то на рівні змісту – розпач! Навіть незважаючи на те, що «між римаруками / є мешканець колодязя / харукі муракамі», – а може, насамперед саме через це… Любов, біль і розпач – ось три кути цього «Бермудського трикутника». Велика любов до світу, великий біль від того, що́ з цим світом відбувається нині, й розпач стосовно майбутнього. Іноді навіть той шевченківський розпач письма, який не вульгарно може звучати винятково у великих поетів:

Тож погамуй свій древній переляк,

Радій світанкам і годуй собак,

І Пані Смерть у себе не закохуй –

Бо дивиться на тебе з висоти

Крізь лінзи хмар (о Господи, прости)

Старенький Бог, якому все це по…

 

3. Здається, прямим попередником Ігоря Римарука – настільки ж досконалим поетом форми – був… Микола Зеров. А поміж ними – не було нікого… Так, мені теж ця думка спершу видалася парадоксальною. Але тільки спершу… Я дійшов до неї почерез відверто химерну річ: відчуття, що писати про одного і про іншого є для мене справою вкрай проблематичною – постійно збиваюся на цитування й не можу зупинитися… А все завдяки вражаючій фонетичності письма: насолода від самого вимовляння цих досконало поєднаних звуків, які дивовижним чином виструнчуються в метафори, така велика, що відбиває всяку охоту до хоч якогось аналізування – хіба до медитування, причому якогось дуже… особистого. Нібито ж загальноприйнято, що найфонетичніших поетом був Тичина – але ж там стільки гри, там така грайливість… Тоді як Зерову й Римаруку не про гру йдеться, а про значно важливіші речі. З ними таке враження, ніби

Скидаю важезну темряву з пліч,

Та не годен скинути світла…

Ось що таке – форма первинна! Звісно, винятково в поетів, які мають що влити в ту форму…

 

Іван АНДРУСЯК