Галина Романенко
Іван Андрусяк. Писати мисліте. -
К.: Факт. - 2008.
Об'єднані спершу зеленою, аж
хрумкою назвою «Храбуст», вірші останньої збірки Івана Анрдусяка дещо
змінилися, найперше - у сприйнятті та потрактуванні самого автора, оскільки
нещодавно набули нової, барокової книжної назви «Писати мисліте» і знову
втілилися у книжку.
Теперішня назва виглядає як авторське гасло, і разом з тим – як розуміння суті
поетичного письма, яке, очевидно, для Андрусяка сьогодні є найперше
«мислеписанням».
«Житейська мандрівка - а тим паче мандрівка духу - ніколи не буває прямою і
рівною. Вона неодмінно завивиста - наче літера «М», котра в старожитній абетці
недарма звалася «мисліте», - дає читачеві першу «зачіпку» анотація. Отже,
збірка як мандрівка. Спробуймо прочитати так.
Подорож починається із заглиблення. Із віршів-рефлексій над творами мистецтва
(автопортрет Катерини Білокур без жодної квітки, лише з куфайкою «як мозок
горіха» в центрі; статуя Будди в бухті Аґо в Японії, яка зринає із відпливом, а
з припливом знову ховається у хвилях), із заглиблення у культурний простір,
відмінний від звичного для більшості читачів. Поштовхом або ж трампліном, який
дає можливість авторові поринути туди, стають щоденник Марка Черемшини,
монографія літературознавця-латиноамериканіста Ігоря Оржицького, книга «Країна
Москель» Володимира Бєлінського. Такі вірші мають одну промовисту суто
формальну особливість: вони не можуть не мати присвяти, епіграфа або посилань
(яких тут налічується аж одинадцять). Звісно, автор не прагне такими методами
розширювати загальну ерудицію читача – лише висвітлити, винести з унікального
культурного простору одне явище, деталь, ознаку, і дати їй у поезії іще один
виразний «портрет». Проте, варто наголосити окремо, Андрусяк «портретує» не
лише золоту маску Тупака Амару, останнього правителя інків, та інші дивини, за
якими, проте, вгадуються типологічно подібні явища з українського культурного
контексту. І без «закордонних» паралелей цей, рідний простір у віршах Андрусяка
вміє постати по-новому виразно:
де ближніх верб гортанні кістяки,
де ластівка скидає тінь червону
на скороспілу патоку ріки
Далі починає «вступати в силу» заявлена і зазначена бароковість збірки (або
принаймні заглибленість у попередні епохи), хоча б тому, що «вандрований дяк»
Андрусякової музи, «виписуючи» літерою «м» траєкторією своєї нічної мандрівки,
повертає вбік. Як від гоголівських персонажів, від нього, певно, ховається
місяць, тож єдиним виходом стає – дивитися всередину себе і цим урізноманітнити
свою подорож у повній темряві. І вірші самозаглиблюються, пускаючись
усвідомлювати самі себе, своє писання та існування у культурній ситуації нашої
країни, доходячи до само- і просто критичної точки:
сірий як дощ на вітру
час би цей пережити
літери-паразити
виповзли – не зберу
Наступний етап шляху позначений зверненням до шевченківських сюжетів і –
буквально – звертанням до Франка («Письмо Франкови»), що у випадку Андрусяка
передбачає й залучення у тексти відповідної стилістики і навіть проблематики.
Його розпочинає сумна констатація того, що народ, на жаль, і досі не літає, на
відміну від бегемота із казки Ґурама Петріашвілі. І вивершує переосмислення
ролі митця в оточенні світу, байдужого до його творінь. Цього разу перед нами
муляр.
і тепер на синій інструмент
тільки простір сиплеться, як сажа:
перший зрадив, другий поневажив,
і покора гусне, як цемент
Якщо візуально уявити стежку, схожу на літеру «мисліте», то вона мала б вести
вгору, вниз, знову вгору – і закінчуватися внизу. Проте жодна аналогія не може
бути буквальною, тому останній етап шляху – таки вгору. Спробуймо назвати його
«дитячими віршами» у найширшому значенні цього слова. Адже тут і дитячі спогади
про те, як воно, взувши гумаки, досліджувати величезні калюжі, і вірші, які
можна було би прочитати дитині, і вірші про дітей. І - найголовніше – вірші,
присвячені дітям. Одним із найпростіших (тому й найважливіших) пояснень
будь-якої творчості, зокрема - поетичної, можна вважати прагнення «залишити
повідомлення» для тих, хто буде після. Передати бодай частинку свого знання про
цей світ, сконцентрувавши його у короткій та виразній формулі. «Лише не забувай
– тримайся за слова», - пише Іван Андрусяк-старший молодшому Іванові Андрусяку.
Роблячи спробу періодизації творчості Іана Андрусяка, Анатолій Дністровий свого
часу виділяв такі три її етапи: деґенераційний (період «Нової Деґенерації»),
імперативний та умиротворенний. Твердження про «знаходження» поета саме на
третьому етапі особливо згадується при переході на заключний акорд збірки – із
власне «храбустовими» трав'яними назвами: «Чортополох», «Дервій»,
«Безсмертник», «Інтродукція: Петрові батоги». І тут справа не у поміркованості
висловлювань, або ж відсутності експресії, з якими, як правило, пов'язують
поняття «умиротвореності». Ні, ані гостроти, ані руху тут не бракує, проте такі
рослинні, природні в буквальному значенні слова назви вже самі створюють таке
«місце обзору» для вірша, дивлячись із якого не можна не помічати у панорамі,
що відкриється очам, саме умиротворенності, спокою та, якщо не мудрості, то
принаймні шляху до неї – мислення та мислеписання.
Будь-яка мандрівка – справа суто особиста. Про це, певно, пам'ятає кожен
екскурсовод, котрий, проте, все ж має скласти свою авторську екскурсію тими
місцями, куди водитиме туристів, відвідувачів, шанованих гостей, а часом – і
справжніх мандрівників. Збіркою Андрусяка можна мандрувати дуже по-різному,
проте жоден маршрут не уникне крутих звивин та поворотів. Така вже властивість
літери «мисліте» зі старожитньої абетки.
Ориґінал на: http://www.litakcent.com/index.php?id=654