РЕВІЗІЯ «РЕВІЗОРА»

 

Кожна залюблена в мистецтво людина, без перебільшення, сотні разів переконувалася в тому, що найпринадніше в класиці – необмежені можливості її прочитання, суголосного з будь-яким «нинішнім» часом. Устоперше – але геть не зайво! – переконує нас у цьому і «франківська» постановка безсмертного Гоголівського «Ревізора». «З кого смієтеся? Із себе смієтеся!» – каже нам крізь віки письменник вустами свого «городничого», і нам нічого не залишається, як тільки визнати його правоту.

Узагалі ж, «Ревізор» – одна з найпопулярніших вистав на столичній сцені, періодично він зринає в репертуарі багатьох театрів. У Молодому йде навіть «РЕхуВІлійЗОР» – ориґінальна спроба режисера Станіслава Мойсеєва прочитати Гоголівську комедію в контексті так само безсмертного «Хулія Хурини» Миколи Куліша. І все ж постановка Ігоря Афанасьєва в Національному драматичному театрі імені Івана Франка бачиться відверто вчасною бодай через те, що в ній напрочуд вдало поєдналися власне класичні традиції вітчизняного театрального мистецтва, якими завжди славилися «франківці», з відверто постмодерним, «постсучасним» сприйняттям попсово-абсурдистської дійсності, яка так глибоко останнім часом проникла в усі сфери життєіснування, що без неї годі собі уявити «портрет сучасності». Поміж тим, саме оцей «портрет сучасності» так старанно виписує у своїй комедії Гоголь, – і саме його «відкориґований зліпок» ставить собі за мету «вловити» кожна нова постановка «Ревізора».

У «шкільному» трактуванні «головним героєм» комедії чомусь вважається Хлєстаков – розбещений синок загумінкового панка, який подався на пошуки чинів і долі, як водиться, в саму «стаааліцу», швидесенько там причастився до принад «стааалічнай жізні», аж доки батькові не набридло фінансувати його безпросвітну гульню. Відтак спритність відвертого пройдисвіта, з якою він «обкрутив» усіх чільників містечка N., у яке випадково потрапив по дорозі додому, чомусь подавалася як неабияке «досягнення». Натомість самі міські чільники трактувалися як відверті «дурбецали», не здатні навіть елементарно відрізнити дешевого мерзотника від поважного чиновника-ревізора.

У «франківців» тим часом усе не так банально – вони, здається, повертають питоме Гоголівське трактування ключовим образам цього знакового тексту, означивши «головним героєм» своєї постановки зовсім не вискочку Хлєстакова, а «городничого» Антона Антоновича Сквозника-Дмухановського. Заслужений артист України Василь Мазур, який виконує цю роль, бачить свого персонажа зовсім не «дурбецалом», навпаки – в його інтерпретації Антон Антонович постає типовим сучасним реґіональним чиновником на кшталт голови пересічної райдержадміністрації; ясна річ, неосвіченим, але від природи достатньо хитрим і розумним для того, щоб тримати ввірену йому територію «в кулаці»; гребти в свою кишеню все, що до цього надається, але водночас, як полюбляють казати його прототипи в реальному житті, «жити самому й давати жити іншим». А якщо він колись і зривався на відверте самодурство, як-от наказавши випороти унтер-офіцерську вдову, – то все ж має достатньо «важелів» для того, щоб подати справу так, ніби унтер-офіцерська вдова сама себе випорола. Таких персонажів і нині в реальному житті вважають «добрими господарниками», дають їм змогу спокійнісінько допрацювати до пенсії, навіть президентським указом чи урядовим розпорядженням нерідко продовжують їм максимальний вік державної служби, а вже відправляючи на пенсію, неодмінно нагороджують орденом «За заслуги» третього ступеня.

Звісно, зі столиці перевіряти подібних керівників зазвичай приїжджають точнісінько такі ж у міру хитрі й «для себе» практично розумні чиновники, з якими Антонові Антоновичу легко знайти спільну мову. Але в тім то й штука, що Антон Антонович живе в «час перемін», коли зі столиці у провінційне містечко N. через різноманітні «засоби масової інформації» все інтенсивніше доходять «нові моди», і в результаті такої «інформаційної атаки» в мешканців провінційного містечка, включно з його чільниками, неухильно формується стереотип, що все столичне саме отаким пустопорожнім і є – попсовим, ґламурним, ґлянсовим… І тут з’являється саме уособлення цієї ґламурної попси – молодик а ля «борєчка маісєєв» відверто нетрадиційної сексуальної (і не тільки сексуальної) орієнтації, весь такий блискучий, весь такий «концертний», ніби зійшов із обкладинки ґлянсевого журналу. Що й казати – заслуженому артистові України Остапові Ступці відверто вдалася ця роль! Він поводиться на сцені точнісінько так, як і належить поводитися в житті «стааалічнай знамєнітасті», – не дивно що навіть у бувалого в бувальцях Антона Антоновича «дах поїхав»…

«Фішка», яка чудово спрацьовує на досягнення саме такого ефекту – виклична двомовність «франківської» постановки. Вона, до речі, ідеально доводить, що Микола Васильович Гоголь, – попри всі, за нашого мовчазного потурання, спроби «приватизувати» його північно-східним сусідом, – таки був насамперед українським письменником. Бо українська в «Ревізорі», у класичному перекладі Миколи Садовського, звучить в устах усіх «місцевих» персонажів п’єси абсолютно органічно, недвозначно виказуючи, що дійство відбувається таки тут, на «малій батьківщині» письменника, а не де-небудь на Тульщині чи Тамбовщині, – там сама психологія персонажів була би принципово іншою. Тим часом «стааалічний мен» спілкується, ясна річ, «модною» російською, а відтак, розмовляючи з ним, на російську (чи то б пак, на те, що в Україні російською мовою називається) переходять і всі «місцеві» персонажі. О, яке знайоме нам оте «раболєпіє», з яким вони роблять це на сцені! Точнісінько як більшість наших найвищих державних посадовців, коли вони зустрічаються з третьорозрядними клерками із «сааамой Маааскви»!

Як бачимо, все це справді далеко не таке однозначне, як нам здавалося «на шкільній лаві». Тут конфлікт не просто світоглядів, а – ментальностей, геніально вловлений «українцем у Петербурзі» Гоголем. І без цього «національного» відчитування «Ревізор» втрачає чимало своїх приваб. Так і хочеться запитати себе після перегляду вистави: як же ми могли досі цього не бачити?!

Іван АНДРУСЯК