Іван АНДРУСЯК

ДУ-У-УЖЕ РАННІ ТЕКСТИ

(1982 – 1990)

 

Давно хотів показати своїм читачам щось із того, з чого мої літературні старання починалися. Оце дістався нарешті до дитячо-юнацьких блокнотів і набрав трішки такого, що виглядає як мінімум не геть злецьким, а як максимум прикольним. Бо раз уже я зробив цей сайт, куди розміщую всю свою “писанину”, то хай буде тут “на пам’ятку” і шмат дитинства – може, комусь це цікаво...

 

 

.   .   .

 

Стара смерека в Яворові[1],

що пам’ятає ще Франка,

стоїть на березі крутому,

розлогі, світла і струнка.

 

І сняться їй щонаймиліші

ті молоді її літа –

Франко у вишитій сорочці

під нею у тіні сіда.

 

 

.   .   .

 

Такі різні світи

           в таємничім світінні осель.

Ми людей розрізняєм за принципом

           “бджоли” і “трутні”, –

та чому так подібні

           молоденькі щива і щавель,

так до безуму схожі

          їстівні гриби і отруйні…

 

 

.   .   .

 

вітер зганяє дерева

докупи

творячи ліс

 

але вони

махають вітами крил

мов хочуть злетіти

до вирію

 

 

.   .   .

 

у букві л тепло і ласка

легенький подих вітерця

вона звучить неначе казка

і заполонює серця

 

у ній мелодія натхнення

і вічне незбагненне щось

найправедніше слово ……..[2]

недарма з неї почалось[3]

 

 

.   .   .

 

але якби твої берези були не такі бліді

і твоя дорога вела не з гір а в гори

і смереки на видноколі не стрічалися все рідше і рідше

чи знайшла б ти в собі силу

повернутися до мене зануреного в гори з головою

і не спробувати вирвати мене з гір

 

і якби смерека могла прижитися там

де ростуть лиш берези і де навіть

зеренце калини не розпукнеться бростю

і де немає такої крони

під яку можна було б сховатися в спеку

я не переповідав би тобі історій про гуцулів

із яких жоден не вмів не танцювати аркана

і не плисти по Черемошу дарабами

 

якби не якась страшна дараба прокотилася по моїх горах

і до трату потерла старовину як рибу

і якби від тої дараби не посохли буди і не полисіли кичери

і якби після неї ще хоч одна дараба в горах лишилася

і якби смереки могли зарубцувати своєю смолою ці рани

і якби стара гуцулка з-під Чорногори

своїм байбараком могла всі гори вкрити

чи кликала б ти мене тоді

до свого березового світу

 

 

.   .   .

 

           Тарасові Девдюку

 

Смереки в душах то криві, то рівні,

під пледом снігу тихо ждуть весни.

Поїхали, мій друже, в Криворівню –

під музику гірської тишини.

 

Лиш тут, серед людей прямих і чесних,

що знають діло, а не пустодзвін,

для нас свята Поезія воскресне,

загублена серед камінних стін.

 

Поїхали, мій друже, в Криворівню –

назустріч молодій гірській зимі.

Смереки в горах божевільно рівні,

бо душі в них, як у горян, прямі.

 

 

.   .   .

 

                           …бо все – то ловлення вітру.

                                                              Еклезіаст

 

Не слухай – це тиша, яка не затихне.

Не слухай – усе це лиш спраглі слова.

Питається вітер натомлено: ти хто?

І час пропливає, і вічність сплива…

 

І вітер спливає, бо ловленням вітру

є спроба порушити тишу душі.

Бо все те, у що неможливо не вірити –

бо й та, у котру неможливо не вірити –

піде у практичність і скаже:

лишіть…

 

Пішла у практичність. Не слухай. Не кайся.

Не думай про вітер, бо зловиш туман.

А вірші – це казка. А вірші – це калька

стократ пережитих, прожитих оман.

 

Бо вірші – то мрія. А мрія – лиш вітер.

І ловленням вітру здається життя.

А вітер ловити – це значить горіти.

Це значить – згоріти. Це доля. Затям.

 

 

ПРИТЧА ПРО КАМІНЬ

 

1.

прокинулась душа

крилами змахнула

і від землі

не відірвалась

 

важенне щось тисне

до землі пригибає

від земного тяжіння сильніше

земним тяжінням посилюється

 

прокинулась душа

але довкола ніч

погляд впирається

в софіт хмар

свічки зірниць

загасив вітер

морозом захохані

тріскають шиби

думок

 

2.

пригадав:

злість палала в душі

не примусив її

в собі перебути

зовні вилитись дав

пожежею

 

прогоріла

перегоріла

лишився шлак:

твердий і важкий

 

камінь

 

3.

мама говорить:

душу слухай

вона ніколи

поганого не скаже

а як її слухати

коли на душі

камінь

 

тато каже:

кожну роботу

з душею роби

а з каменем на душі

як

 

друзі жаліють

ех

     продав

чортові душу

а хто ж її купить

якщо на душі

камінь

 

кохана просить

душу свою

подаруй мені

схаменися!

на душі ж

камінь

 

4.

пішов до лікаря

душа болить

прооперували

вийняли каменя

подаруйте попросив

подарували

 

поклав у креденц

під скло

на почесне місце

а до ранку

камінь знову

до душі приріс

 

вдруге операцію переніс

забрав каменюку

під три чорти викинув

аби не знати

де впаде

тричі сплюнув через плече

і пішов

не обертаючись

а на ранок

знову камінь

на душі відчув

 

після третьої операції

до церкви камінь приніс

сім служб

відправити над ним замовив

прочитав молитву

і заснув спокійно

а на ранок

знову на душі

камінь відчув

 

5.

більше

не вирізав

і тепер щоденно

виколупую з болем

від каменюки чортової

по шматочку

і знайомим та незнайомим

й душі кидаю

 

і маю надію

що колись таки

позбудуся

 

 

.   .   .

 

Усе туман,

туман і лихомань.

Мене залихоманили тумани.

Полатана лататтям чорна твань

мене до себе манить, манить, манить…

 

І ні тоді бодай би грому грам.

бодай би грама ґрунту під ногами,

і ворон – непроворний чорний франт –

над головою літає кругами.

 

Крізь душу тиша переходить вбрід,

і тихо так, аж тиша душу губить.

Туман туману затуманив світ.

Чому туманно так?

Вона тебе не любить…

 

 

.   .   .

 

колись

твоє ім’я

перебриніло на моїх вустах

і встигло застигнути

брунькою в серці

 

а нині

Господи!

весна це чи не весна

 

крижини світла

тануть в моїх очах

брунавіють вуста

призабутим іменем

 

 

.   .   .

 

…Івасик-Телесик

грається

в Купідона…

 

 

.   .   .

 

де?

…монстр!..

а ці?: –

Я

 

 

.   .   .

 

блискавка

          бризнула

                 брилі

                         в бриль

 

 

ЗІ СТУДІЙ НАД “СЛОВОМ О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ”

 

Кленовиня закленовіє,

на клені Карна закленчить.

Від жалю Жля зажолудіє

і жалем душу зжолудить.

 

Але тобі в сльоту червневу

в дурмані липи й лебеди

чекати, доки з върху древа

тебе покличе щезник-Див

 

 

Із циклу “БЕЛЬВЕДЕРСЬКІ НАСТРОЇ”

 

Тремтливі погляди краплин

світліють перед ліхтарями.

Пожовклих стін холодний камінь,

пожовклий сивий часоплин.

 

І тиша бродить під дощем

у центрі гамірного міста.

Середньовічний, первовісний

народжує незвичний щем.

 

І відчувається мені в цім

дощу і ліхтарів люстерці

не шум машин на Бельведерській –

бриніння брички по бруківці.

 

 

.   .   .

 

Відходим по одному – в супокій.

Необережні. Лагідні. Печальні.

Самі собі на таці золотій

даруємо прощення і… прощання.

 

Бліда зоря заблисне з-під брови.

Лише зорі судилося уздріти:

за нами осінь жовті хоругви

носитиме над вигорілим світом.

 

 

ТРИ ЕКСПРОМТИ НА ЗІВ’ЯЛИХ ЛИСТКАХ

 

1. ОЛЯ РОШКЕВИЧ

                 Одна несміла, як лілея біла…

                                                   І. Франко

 

Розвійтеся з вітром, розсиптесь по світу,

останні листочки, останні сльозини…

У Лолині – осінь, за Лолином – літо,

і ми – як не ми – надзвичайно красиві.

 

І все – як ніколи. Усе – ніби вічно.

Усе огорнула страшна безнадія.

А там, поза літом, лишилася вірність,

яка, ніби доля. Не світить, не гріє…

 

2. ЮЗЯ ДЗВОНКОВСЬКА

                                 Бліда, як місяць…

                                                 І. Франко

 

Юзю,

        дзвонять дзвони,

чуєш:

        дзвонять дзвони.

Тіни,

        мов ікони,

              терпнуть на стіні.

Тільки

        тиша

               тане,

тільки

         тиша

                тоне,

і тремтить,

          і стогне,

як підталий

             сніг.

 

Тільки

       серце просить

хоч надії просинь,

але вже –

          не осінь,

вже твій світ померк.

Вже

       осліплим блиском

вигоріло листя.

Тільки дзвін – як постріл!

І за хвилю –

               смерть…

 

3. ЦЕЛІНА ЖУРОВСЬКА

               Явилась третя – женщина чи звір…

                                                       І  Франко

 

Сидіти за бюрком, всміхатись окатому місту, –

а, може, знайдеться, якийсь грошовитий жених…

А тут приліпивсь рудуватий дивак-журналіста,

котрий за політику в тюрмах посидіти встиг,

 

і хоче ославити – в книжці мене описати,

і шле чудернацькі, химерні любовні листи…

Він зовсім не гарний, не має ні грошей, ні хати,

замучений надто і надто по-хлопськи простий.

 

А що від книжок – ані в жар, ані в холод не кине.

В книжках – мудрагель, а в житті – нерозумне дитя.

Пораджу йому, най кидає сою писанину,

інакше вона ще не раз заґудзує життя…

 

 

.   .   .

 

                   Іванові Ципердюку

 

Пане полковнику[4],

                 день догорає.

Пане полковнику,

                 день догорів.

Пане полковнику,

                 що нас чекає

в цій розпроклятій чортом дірі?

 

Гляньте ліворуч –

                  дорога дорогою.

гляньте праворуч –

                  курай і курінь…

Вітер

        навітрує

                видику

                       оргію

куль і колін.

 

Небо рудою сечею відригує.

Поле знеможено всотує бром.

Гляньте

          позаду –останні над криками.

Гляньте

          попереду – кров!

 

 

.   .   .

 

На ту гору, де Юрія палили[5]

і де багаття досі не згоріло,

прийшла Покута, розгорнула крила

якісь аж надто неприродно білі.

 

І так вона цибато, ніби бузько,

понад тремтливим видивом стояла

і милувалася зеленим буйством

і неземну красу благословляла.

 

І з висоти, де Юрія палили,

побачила: на Йвана на Купала

на присадибі хтось рубав калину,

щоб бараболі світ не заступала.

 

 

.   .   .

 

Огорнуло прозором,

вспокоїло світ.

І стоїть над озером

світ на голові.

 

І думки освічує

первонебна брость:

усмішкою вічною

проглядає Хорс.

 

І промінить вражено

синьогладдям плес

праслов’янське капище

зоряних небес.

 

 

.   .   .

 

Розплющити, отверзнути роздерти

сухі повіки і сухі вуста.

Благати смерти. Спокою і смерти,

коли довкола пустка й самота.

 

Невже слова мої гріхи замолять?

Чи на словах безглуздости печать?

Що за любов, коли її говорять?

І чи любов, коли її мовчать?

 

Покуто, не мини. Збагни, Покуто,

чия у тім, чи є у тім вина.

Та дівчинка, забута й незабутня,

невже вона понад усіх одна?

 

Відкрию очі: Боже милосердний!..

Уста розкрию: Отче наш, єси…

А світ – не світ. А світ – немов підземний:

ні істини, ні смислу, ні краси.

 

Немає світу. Вилинялий. Стертий.

Її нема. Мене нема. Прости.

На цій землі хрести не тільки мертвим –

живим і ненародженим хрести!

 

 

.   .   .

 

палимо карі свічки

і гарячий віск по щоці

стікає

 

 

.   .   .

 

вітер зганяє дерева

докупи

творячи ліс

 

 

.   .   .

 

в оці Господнім

різдвяно заблисла

сльоза

 

 

.   .   .

 

Коли дорога відлітає в ірій,

лишається за курявою крил

твоя невіра, і твоя зневіра,

і попіл слів, і безголосся пил.

 

І ти згадаєш, у якому літі,

в якім столітті, у якім житті

на цьому світі чи на тому світі

до порожнечі осені летів.

 

І затремтить у сонячнім сплетінні

думок твоїх тонесенька як нерв

мелодія осіннього цвітіння

пожовклих перевтомлених дерев.