Переклад Івана Андрусяка
Ще не спалахнув зелений сигнал світлофора на
перехресті Сімнадцятої авеню й Бродвею, а ціла орава
нахабних жовтих таксівок уже з ревом рушила повз
мене, жоднісінької уваги не звертаючи на мої марні
спроби порозумітися з автомобілем. «Зчеплення, газ, тепер перемкнути швидкість
(з нейтральної на першу? чи з першої на другу?), відпустити зчеплення». Я знову
й знову подумки повторювала заклинання, яке дуже мало заспокоювало й ще менше
могло слугувати керівництвом до дії серед ревучого потоку машин. Маленьке авто
двічі буркнуло і, вильнувши, рвонуло через перехрестя. Серце в мене мало не вистрибнуло
з грудей! Та раптом авто вирівнялося, і я почала набирати швидкість. Та ще й як
набирати! Я глянула вниз, бажаючи переконатися, що справді увімкнула другу
передачу, – але баґажник авта,
що йшло попереду, раптом катастрофічно виріс перед очима, мені залишалося
тільки вдавити педаль гальма – і в мене зламався підбор. Чорт забирай! Ще одну
пару туфель за ціною сімсот доларів довелося принести в жертву моєму
цілковитому невмінню хвацько виходити зі складних
ситуацій: уже третій випадок за цей місяць. Я відчула майже полегшення, коли
машина зупинилася (схоже, під час розпачливого гальмування я випустила з уваги
зчеплення). У мене було кілька секунд – цілком спокійних, якщо не брати до уваги
роздратоване гудіння й соковиту лайку, що обрушилися на мене зусібіч, –
щоб зняти покалічені туфлі від Маноло й жбурнути їх на
заднє сидіння. Не було чим витерти спітнілі долоні – хіба об замшеві штани від Ґуччі, які обхоплювали мої стегна так туго, що ноги
затікали за кілька хвилин після того, як я защібала останню кнопку. Мокрі
пальці залишили смуги на м'якій замші. У годину пік, у центрі міста, де на
кожному кроці таяться небезпеки, я намагалася управляти автомобілем вартістю
вісімдесят чотири тисячі доларів, автомобілем з відкидним верхом і механічною
коробкою передач – тут годі було обійтися без сигарети.
– Агов, дитинко, забирайся звідси до бісової
мами! – репетував смаглявий водій з такою кількістю волосся на грудях, що
вони стирчало з-під майки. – Чи тобі тут срана
автошкола? Щезни з дороги!
Я показала йому тремтячу руку з відстовбурченим
середнім пальцем і більше не звертала на нього уваги. Мене переймало одне: якнайшвидше
наповнити свої судини нікотином. Долоні в мене знову змокли, і сірники постійно
вислизали з пальців. Зелене світло загорілося саме в той момент, коли я
піднесла-таки вогник до кінчика сигарети. Стискаючи сигарету губами, я знову
спробувала повторити загадкову послідовність дій: зчеплення, газ, тепер
перемкнути швидкість (з нейтральної на першу? чи з першої на другу?),
відпустити зчеплення, – при цьому з кожним вдихом я ковтала дим. Мені
довелося проїхати ще три квартали, поки рух авта не вирівнявся,
тільки після цього я змогла забрати сигарету, – але було вже занадто
пізно: її довгий тендітний згорілий кінчик ляпнувся просто на темну смугу на
моїх замшевих штанях. Видовище доволі жалюгідне. Але перш ніж я встигла
усвідомити, що разом із туфлями від Маноло менше ніж
за три хвилини зіпсувала речей на три тисячі сто доларів, голосно мекнув мобільник. І хоча життя в самій своїй глибинній суті в цей
момент і так здавалася огидним, визначник підтвердив найгірше з усього, що я лише
могла припустити: це була вона. Міранда Прістлі. Мій бос.
– Ан-дре-а! Ан-дре-а! Ви чуєте мене, Ан-дре-а? –
заверещала вона, щойно я відкрила свою «Моторолу», –
а це вимагало неабиякої спритності, адже мої руки й ноги (босі) були зайняті
виконанням різноманітних водійських функцій. Плечем я притиснула телефон до
вуха й жбурнула за вікно сигарету, ледве не поціливши в кур'єра на велосипеді, й
перш ніж поїхати далі, він прокричав на мою адресу кілька вкрай неоригінальних
лайок.
– Так, Мірандо, я
чую вас дуже добре.
– Ан-дре-а, де моя
машина? Ви вже поставили її в гараж?
Попереду нарешті спалахнуло благословенне червоне
світло і, схоже, збиралося горіти доволі довго. Автомобіль здригнувся й
зупинився, не вдарившись ні об кого й ні об що. Я з полегшенням зітхнула:
– Я зараз саме в машині, Мірандо;
за кілька хвилин буду в гаражі.
Подумавши, що вона, можливо, турбується про те, чи
все гаразд, я постаралася запевнити її, що немає жодних проблем і ми з машиною
ось-ось прибудемо – обидві в чудовому стані.
– Ось іще що, – різко сказала вона,
обірвавши мене на півслові, – заберіть Мітці й відвезіть її до мене додому
перед тим, як повернетеся в офіс.
Клац. Телефон замовк, і я тупо витріщилася на
нього. До мене не відразу дійшло, що вона повісила трубку цілком свідомо,
оскільки, з її точки зору, я отримала всю необхідну інформацію. Мітці. Хто ця
чортова Мітці? Де вона зараз може бути? Чи відомо їй, що я повинна її забрати?
Навіщо її треба везти додому до Міранди? І з якої речі
Міранда, у якої є шофер, економка й нянька, звалила
цю турботу на мене?
Згадавши, що в Нью-Йорку за кермом заборонене
говорити по мобільнику, й усвідомлюючи, що останнє,
що мені зараз потрібно, – це зіткнутися з яким-небудь надміру старанним копом, я перешикувалася в правий ряд і увімкнула аварійку.
«Вдих-видих», – я не дозволяла собі розслабитися й навіть згадала, що
перед тим, як відтягнути важіль ручного гальма, варто прибрати ногу з педалі
ножного. Давненько я не водила автомобіль із механічною коробкою передач, а
точніше, вже п'ять років, відколи в коледжі один приятель із власної ініціативи
позичив мені свою машину для кількох занять із водіння, на яких я – чого гріха
таїти – зазнала повного краху. Але схоже, Міранда
зовсім не замислювалася про це, коли півтори години тому покликала мене у свій
кабінет.
– Ан-дре-а,
потрібно забрати мою машину й перегнати її в гараж. Займіться цим зараз же.
Вона знадобиться нам сьогодні ввечері для поїздки в Гемптон.
Це все.
Я немов приросла до підлоги, стоячи перед її
дивовижних розмірів столом, але вона вже не зауважувала мене. Або так мені
здавалося.
– Це все, Ан-дре-а.
Зробіть це якомога швидше, – додала вона, навіть не глянувши на мене.
«Ну звичайно, це ж Міранда», –
думала я, вийшовши з її кабінету й намагаючись усвідомити, з чого треба почати
виконання доручення, яке, безсумнівно, таїть у собі тисячі підступів. Виходило
так, що спочатку потрібно було знайти місце, звідки слід забрати машину. Швидше
за все, вона була в автосервісі. Але це міг бути будь-який з мільйона
автосервісів в одному з п'яти районів Нью-Йорка. Могло бути й так, що Міранда позичила автомобіль подрузі, й тепер він займав
тепленьке містечко в гаражі з усіма зручностями де-небудь на Парк-авеню. І
звісно, не виключено, що вона мала на увазі якусь нову машину – невідомої
марки, – яку щойно придбала і яку ще не встигли перегнати до неї додому з
автосалону (знову ж невідомого). Нічогесенька собі
робота!
Я почала з того, що подзвонила няньці дітей Міранди, але там працював автовідповідач. Наступною за
списком була економка, і це виявилося те, що потрібно. З'ясувалося, що мова
йшла не про нову машину невідомої марки, а про зелене спортивне авто з
відкидним верхом, що зазвичай стоїть у гаражі біля будинку Міранди.
Але економка поняття не мала, якої воно марки й де може бути. Наступною за
списком була секретарка чоловіка Міранди, яка
повідомила, що, наскільки їй відомо, в боса з дружиною є ультрасучасний чорний
джип «лінкольн-навіґатор» і начебто ще маленьким
зеленим «порше». Якраз те, що треба! Я знайшла
ниточку. Після дзвінка в автосалон «Порше» на
Одинадцятій авеню між Двадцять сьомою і Двадцять восьмою вулицями з'ясувалося,
що так, вони щойно закінчили фарбування зеленого кабріолету «Каррера-4» для місіс Міранди Прістлі й установили в ньому нову магнітолу. Просто в
яблучко!
До автосалону я дісталася на службовій машині. Там
я пред'явила записку з підробленим мною підписом Міранди,
згідно з якою вони повинні були віддати машину мені. Ніхто навіть не запитав, хто
я Міранді Прістлі й навіщо
сторонній людині заявлятися сюди й вимагати чужий «порше».
Вони кинули мені ключі й лише посміялися, коли я попросила допомогти мені
вивести машину з гаража, бо не була певна, що зможу увімкнути задню передачу.
За півгодини я здолала десять кварталів і зараз направлялася до району, де жила
Міранда й де був гараж, який мені описала її
економка. Я все ще не могла зміркувати, де мені варто повернути. Шанси на те,
що, продовжуючи в тому ж дусі, я не завдам серйозної шкоди собі, автомобілю,
велосипедистам, пішоходам та іншим рухомим об'єктам були досить невеликі, і цей
новий дзвінок не додав мені оптимізму.
Я знову почала обдзвонювати всіх підряд, і цього
разу нянька дітей Міранди відповіла після другого
гудка.
– Каро, привіт, це я.
– Привіт, що там таке? Ти на вулиці? Тебе
майже не чутно.
– Так, саме так. Мені довелося забирати із
сервісу «порше» Міранди. Я
не вмію як слід водити спортивні авта. А зараз вона
подзвонила, хоче, щоб я забрала якусь Мітці й привезла її до вас. Хто ця
чортова Мітці й де вона може бути?
Пройшло хвилин десять, поки Кара перестала
сміятися:
– Мітці – це їхній французький бульдог, вона
зараз у ветеринара. Її стерилізували. Передбачалося, що її заберу я, але щойно Міранда подзвонила й веліла забрати близнюків зі школи
раніше, тому що вони всі разом збираються в Гемптон.
– Ти жартуєш. Як я зможу привезти цього
чортового собаку на цьому «порше» і при цьому не
розбитися? Це просто неможливо.
– Вона у ветлікарні на П'ятдесят другій вулиці,
між Першою й Другою авеню. Вибач, Енді, мені треба забрати
дівчаток, але ти дзвони, коли що, гаразд?
Щоб дістатися на впертій зеленій тварюці до
потрібного місця, мені довелося зібрати в кулак усю волю, що залишилася, і на
той час, коли я доїхала до Другої авеню, в мене від напруги нило все тіло.
Нічого гіршого статися вже не може, заспокоювала я себе, коли чергова машина
гальмувала всього за кілька міліметрів від мого бампера. Будь-яка подряпина на
авто неминуче означала б втрату роботи (що цілком природно), але така
прогулянка цілком могла вартувати мені й життя. Місця для паркування не
залишилося – обідній час! – тому я зателефонувала в лікарню й попросила
винести мені Мітці. За кілька хвилин з'явилася люб'язна жінка з собачкою, яка завивала
й сопіла (мені саме вистачило часу, щоб відповісти на черговий дзвінок Міранди, котра цікавилася, чому я ще не в офісі). Жінка
показала мені шви на животі в Мітці й пояснила, що їхати треба дуже, дуже
обережно, тому що собака «відчуває невеликий дискомфорт». Ну, звичайно, леді, я
поїду дуже, дуже обережно, винятково для того, щоб зберегти свою роботу, а
може, і своє життя, – а якщо собака від цього виграє, це тільки на краще.
Коли Мітці згорнулася калачиком на сидінні, я
закурила й розтерла свої онімілі від холоду ступні, щоб повернути їм здатність
натискати на педалі. «Зчеплення, газ, тепер перемкнути швидкість, відпустити
зчеплення», – співучо повторювала я, намагаючись не звертати уваги на
жалібні стогони собаки, які лунали щоразу, коли я розганялася. Собачка то
скиглила, то підвивала, то фиркала. Коли ми приїхали, вона була вже на грані
істерики. Я спробувала її погладити, але вона відчула мою нещирість, та й руки
в мене були зайняті, щоб притискати її до себе й заспокоювати. Ось чим
закінчилися чотири роки вивчення й докладного розбору книг, вистав, віршів і оповідань:
мені доручено з комфортом доставити маленьку, схожу на сардельку білу собачку й
при цьому не подряпати неймовірно дорогу чужу машину. Веселеньке в мене життя.
Саме таке, про яке я мріяла.
Мені вдалося вручити собаку й машину воротареві Міранди цілими й неушкодженими, але руки в мене
продовжували тремтіти навіть після того, як я сіла в службову машину, що теліпалася
за мною через усе місто.
– Їдемо назад в «Элиас-Кларк-білдінґ», –
зітхнувши, сказала я водієві, той вивів авто на дорогу, і ми звернули на
південь, до Парк-авеню. Цим маршрутом я їздила щодня, іноді навіть двічі на
день, і знала, що в мене всього шість хвилин, щоб відсапатися, зібратися з
думками й придумати, як краще замаскувати плями від попелу й поту, які, схоже,
стали невід'ємною прикрасою мого замшевого вбрання від Ґуччі.
Туфлі безнадійно втрачені, хоча, можливо, з ними й зуміють що-небудь зробити
майстри, яких для цього спеціально тримають у «Подіумі». На дорогу цього разу
пішло всього чотири з половиною хвилини, і я, мов стриножений жираф, пошкутильгала
до дверей на єдиному вцілілому підбору заввишки десять сантиметрів. Швиденько в
підсобку – перевзутися в ультрамодні високі (до коліна) темно-бордові чоботи
від Джиммі Чу; вони гарно
допасовувалися до спідниці з м'якої шкіри, яку я надягла, жбурнувши свої
замшеві штани в купу речей, які чекали на «суперделікатне
чищення» (ціни в них від сімдесяти п'яти доларів). Залишалося тільки навести
лад на обличчі; одна з редакторів у костюмерній, глянувши на мій розмазаний
макіяж, підсунула до мене коробку з косметикою.
«Зовсім непогано», – подумала я, побачивши
себе в одному з великих, на людський зріст, дзеркал, які тут були всюди. Навіть
не здогадаєшся, що всього кілька хвилин тому я була на волосок від того, щоб
розбитися самій і прикінчити кожного на моєму шляху. Я впевнено ввійшла в
розкішне приміщення секретаріату, звідки вели двері в апартаменти Міранди, і спокійно зайняла своє місце, знаючи, що в мене є
кілька вільних хвилин, поки вона не закінчить обідати.
– Ан-дре-а, –
покликала вона зі свого кабінету, від якого, незважаючи на продуману до дрібниць
обстановку, затято віяло холодом. – Де автомобіль і собака?
Я зірвалася з місця й побігла так швидко, як
тільки можна бігти по ворсистому килимовому покриттю на дванадцятисантиметрових
підборах.
– Я передала машину службовцеві в гаражі, а Мітці
– вашому воротареві, – сказала я, стоячи перед її столом і пишаючись тим,
що зберегла машину, собаку й навіть себе.
– І навіщо ви це зробили? – гаркнула
вона, глянувши на мене поверх щоденного випуску «Жіночого одягу» – вперше
відтоді, як я увійшла. – Адже я чітко сказала вам доставити їх сюди, зараз
під'їдуть дівчатка, і нам знадобиться машина.
– Ой, насправді я думала, ви сказали, що хочете,
щоб…
– Досить. Ваші виправдання цікавлять мене
найменше. Заберіть машину й собаку і доставте сюди. На все у вас п'ятнадцять хвилин.
Вам зрозуміло?
П'ятнадцять хвилин? Марить вона, чи що? Мені
знадобиться хвилина або дві, щоб спуститися, ще чотири або шість – щоб дістатися
до її квартири, а потім ще приблизно години три, щоб знайти бульдога у
вісімнадцяти кімнатах, вивести зі стоянки норовливу тарадайку і проїхати на ній
двадцять кварталів назад до офісу.
– Ну, звісно, Мірандо,
п'ятнадцять хвилин.
Мене затрясло одразу ж, як тільки я вибігла з її
кабінету; навіть стало цікаво, чи може у двадцять три роки – як то кажуть, у
розквіті літ – розірватися серце. Перша ж сигарета, яку я закурила, ляпнулася
просто на кінчик мого чобота, й замість того, щоб відразу ж упасти на підлогу,
протрималася там досить довго, щоб пропалити акуратну маленьку дірочку.
– Чудово, – промурмотала я, – все
це просто скажено чудово.
Підсумуємо мої сьогоднішні втрати: схоже, це новий
персональний рекорд. «Може, вона здохне раніше, ніж я повернусь. – Я вирішила,
що зараз саме час подумати про хороше. – Можливо – адже не виключено, що
вона раптом зляже від чого-небудь рідкісного, екзотичного, і це звільнить нас
від неї на якийсь час». Я з насолодою затяглася востаннє, розтоптала недокурок
і веліла собі бути розсудливою. «Ти ж не хочеш, щоб вона вмерла, – думала
я, витягаючись на заднім сидінні, – адже якщо це станеться, в тебе не буде
жодної надії прикінчити її своїми руками. А оце якраз і буде справжня
неприємність».
…………………….
Це фраґмент
для ознайомлення. Повністю текст читайте в книжці, яка готується до друку у
видавництві «Фоліо»