Жарти жартами, але цим самопальним (у сенсі поліграфічного виконання) збірником “чвірка” молодих житомирських поетів – в авторському правописі: стронґовський, Олег Левченко, Вероніка кавуN, Ромцьо Zдорик – на первинному рівні сприйняття їхнього тексту пропонує нам саме посміятися. Бо як же ще можна нині реагувати на такі заяви (тут і далі чесно намагаюся зберігати авторський правопис, хоч це й непросто): “Так єк жанрова література знайшла в нас своє лоґічне завершеннє, маємо право сказати: МИ Є ТА КРАПКА У РОЗВИТКОВІ ARS LITERALIS. Все инше буде повтореннєм (деґрадацьєю) нас”, “МИ ИНШІ”, “Ми були, є і полишаємось тими, хто внесе останнє НОВЕ слово до літератури. Після нас будуть повтори, сиріч минуле”, “Те, що ми коїмо наразі, не є мистецтвом. Се радше велика труна усім т. зв. клясикам із добрячим надмогильним каменем”. Іще недавно так епатували, але нині так уже можна тільки приколюватись, та й то хіба “у своєму колі” чи, як полюбляє казати один шанований мною професор, “для хатнього вжитку”.

Попри підкреслену вторинність і нарочито безпробудний несмак, тут відчитується принаймні одна ключова сентенція: не на все попередництво “постфутуристи”, виявляється, тешуть дубового хреста. На яке ж тоді тешуть? Маю стійку підозру, що ні на яке. Бо декларація, маніфест – жанр специфічний. Це не більше ніж калька. Копія зі щоками, надутими в copyright. Неодмінний атрибут приналежности до певної стихії. Назватися футуристом, хай із яким завгодно префіксом, і не бовкнути однотипної, аби лише максимально хамської, декларації – це однаково, що назватися грибом і навідріз відмовитися лізти в кошіль. Житомиряни це, вочевидь, знали, – або ж інтуїтивно відчули, – то й понаписували postus на свій futuris. Не забувши притому додати наприкінці – аж на четвертій сторінці обкладинки – справдешній свій маніфест: “н а м п о ф і ґ”.

Утім, насправді нікому нічого не пофіґ. Адже футуризм – це, здається, найорганічніша наразі для двотисячників стихія. Узяти бодай тернополянина Юрія Завадського і компанію його “Zвіршів” (зверніть увагу на правопис!), або “Коротке і довге” харків’янина Олега Коцарєва, або тексти цікавішої частини запорізької тусівки “99”… Завважмо також, що найближчі попередники, підходячи до футуризму впритул, тут же “виверталися”: Віктор Неборак зачепив лише скраєчку “Літаючою головою”, “Нова деґенерація” обмежилася виключно парафразом назви, Сергієві Жадану навіть “вкрай замолоду” був ближчий конструктивізм, а Олега Солов’я на цьому шляху постійно зупиняв Плужник. Так що тут “поле майже неоране”. І цим своїм “Зошитом” житомиряни вже зробили “неабищо” (така, до речі, назва їхньої тусівки) – сформулювали принцип. Зловили дискурс за бороду. Бо одне діло назвати (тут Семенка не пересеменкуєш), інше діло назватися, але зовсім інше діло – назватися вчасно. Тут уже йдеться не про літературу, а про літпроцес, з’ява в якому постфутуристів саме нині й саме в такій іпостасі свідчить як мінімум про те, що йдеться не зовсім про той “пофіґ”, який декларується. Молодці!

А наприкінці про найголовніше – про тексти. Наприкінці – бо розмови тут поки що небагато. Найменше – про Олега Левченка і Ромця Zдорика. Звісно, я можу помилятись, але їхні тексти нагадують мені графіті, зроблені за наперед заготовленими кальками. Іноді це виходить надзвичайно кайфово, але – в межах похибки. Як от у Левченка:

Той же Олег Левченко знайшов у цьому контексті направду колосальний образ: “хЛорка”! No comments…

Ромцьо Zдорик, на жаль, навіть цього не шукає – він просто бавиться: “нехай – нєх*й”. Без слів. Іноді мені здавалося, що “глюконутий” правопис придуманий спеціально для нього – аби хоч так додати “ореолу таємничости”.

А от Вероніка кавуN здається мені “постфутуристкою мимоволі”. По-моєму, вона просто хороша поетка – без жодних “измів”.